Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.
 |
 |
 |
 |
 |
Розділ II
РЕМЕСЛА ТА ПРОМИСЛИ
На свої власні кошти збудував гуту мешканець Остра Стефан Блажко. Однак у квітні 1655 р. дану гуту "зо всимь ... що колвекь до гуты прышалежыть с пополами и з челядю готовою" він віддав своєму "братаничови" Шимкові Томашевичові, який одержав також і два млини на річці Рясці та двох коней і здобув право "шафовати и оборочати яко своимь власнымь". Віднині Блажко мав бути на повному утриманні Томашевича. Після смерті останній повинен був його поховати й "одпоминати" згідно з християнським звичаєм".
Біля Старого Гутища "стекляний заводь" утримував Іван Чумак.
Вищі власті були зацікавлені в розвитку гутного промислу, бо він судив їм прибутки. Надаючи в 1704 р. Василю Скабичевському дозвіл на спорудження гути, І.Мазепа прямо зазначав, що гутник "маеть зъ той гуты вь предлежащіе места на годь до шкатули гетманской давати". В 1700 р. він охоче дозволяв П.Полуботкові завершити будівництво розпочатої Л.Полуботком гути під Савинками. Аналогічно поступали й інші гетьмани.
На Чернігівщині мали місце випадки, коли гути здавались на відкуп. У джерелах зазначається, наприклад, що гута при селі Довга Гребля, власником якої був у першій чверті XVIII ст. Федір Савич - син генерального писаря Савича, "дается в откупь по шестнадцять рублевь на годъ". Як правило, у ролі відкупників виступали майстри розглядуваного промислу, які прибули в регіон з інших місцевостей України, а то й із-за кордону. У подібних випадках не виключена можливість вкладення відкупниками своїх власних капіталів у виробництво.
Орендаторство в гутному промислі регіону зустрічалось доволі рідко. І деякі вчені кваліфікують дане явище як відмінність у характері експлуатації тутешніх гут з гутництвом Правобережної України.
На гутах Чернігівщини в другій половині XVII ст. використовувалась наймана робоча сила, в ролі якої виступали й селяни, відбуваючи "всякую подданническую роботизну". Виробничий процес здійснювався на основі чітко окресленої спеціалізації праці. Тут можна було зустріти склярів, "оболонників", гончарів, ковалів, осмольників, шулярів (кочегарів) і майстрів багатьох інших спеціальностей. І це дає підстави вважати гути даного періоду підприємствами мануфактурного типу на ранній стадії їх розвитку.
У другій половині XVII ст. на Чернігівщині було поширене видобування поташу, незамінимого при виготовленні селітри, скла, фарб, мила, парфюмерії. Даний процес здійснювався на спеціальних заводах - будах. Опираючись на документальні вказівки, слід зазначити, що перші буди з'явились у краї значно раніше досліджуваного періоду. Так, наприклад, перепиські стрільці (Городнянська сотня) Федір Іваненко та Михайло Яцкович у 1720-х роках повідомляли, що за часи перебування Чернігівщини під владою Речі Посполитої на місці, де виникла слобідка Деревини, два державці Фащі влаштували буду. Однак після вигнання польських власників дана буда припинила своє існування. Протягом же другої половини XVII ст. кількість буд лише навколо м.Стародуба виросла до 12. Багато буд існувало також на території Ніжинського полку.
Панівні позиції в даному промислі зайняла старшина. Ще з попередніх часів власниками буд, збудованих у Топальській сотні, були Рубці. Великі буди належали гетьману Самойловичу, Петру Рославцю. Буду біля села Понурівки мав полковник М.Миклашевський. Інколи декілька феодалів налагоджували поташне виробництво спільними зусиллями. Так, наприклад, стародубський полковник М.Миклашевеький, генеральний осавул А.Гамалія й стародубський війт (водночас багатий купець) С.Ширай одержали в 1691 р. від гетьмана дозвіл, "обискавши вь пущахь способныя на то положенія, завести буды и робити вь нихь потать або шмальцугъ".
З поташним виробництвом було зв'язане й духовенство. Багато буд мав, зокрема, Лазар Баранович. У 1666 і 1668 роках священик вивіз на продаж в один лише Архангельськ 462 бочки поташу. Відправці більшої його партії перешкодили дії російських властей: і кожна п'ята бочка архієпископового поташу відбиралась для потреб царської казни. На будах багатих промисловців використовувалась наймана праця. Зовсім рідко в ролі власників буд виступали міщани.
Тісний зв'язок із гутним промислом та добуванням поташу мало селітроваріння, яке особливо було розвинуте на Полтавщині й Чернігівщині. У досліджуваному регіоні найбільше селітри бували в Ніжинському й Стародубському полках. Цей промисел зосереджувався в руках старшини, багатих козаків, міщан, а також селян На селітроварнях у другій половині XVII ст. використовувалась наймана й залежна праця.
Селітру широко застосовували при виробництві пороху. Почесне місце у справі розвитку порохівництва на Чернігівщині належало Петрові Рославцю, який під час полковництва в Стародубі "умислне для порохового дела зъ Литви, зь городка Кричева, зискалъ вь Почепъ и усталіовалъ вь Почепе жити" майстра Микиту, якого разом з нащадками називали Пороховниками. Всі вони "належали до войсковой служби и власти сотницкой" і були звільнені від всіляких посполитих повинностей. У Почепській та Мглинській сотнях існували й місцеві "порохівники", які, напевно, виділились із стрільців, що мешкали в цих краях. Виготовлену в Мглинській сотні продукцію використовували як для потреб артилерії Стародубського полку, так і для генеральної артилерії. Важливим осередком виробництва пороху була Глухівщина, де 1739 р. виник Шосткинський пороховий завод, відомий далеко за межами України.
У другій половині XVII ст. на Лівобережжі значних темпів розвитку набрало металургійне виробництво, що було викликано нагальною необхідністю в задоволенні потреб тогочасного господарства й війська залізом. Виготовляли його, як правило, в руднях. Зосереджувались дані підприємства переважно в Сіверщині. Саме тут були малородючі землі, обробіток яких для засіву хлібом не давала бажаних результатів. Крім того, в краї існувало багато боліт із залежами руди - основної сировини для виготовлення заліза і виробів з нього.
Деякими руднями ще з довоєнної доби продовжували володіти шляхтичі. Зокрема, власником підприємства на р.Ворзні в Чернігівському полку тривалий час був Олександр Россудовський. Однак за переписними книгами 1666 р. його "маятность села и деревни и рудня" значаться "за великимь государемь". Пізніше ж, як повідомляв у січні 1668 р. чернігівський воєвода Андрій Толстой боярину Петру Шереметєву, даною руднею "по привилію" гетьмана Івана Брюховецького "началь владеть ... Черниговской казатцкой писарь Левонь Полубоченко" який мав також Медведівську і Ражнівську рудні, "в кгрунтахь его розсудовскихь именуючихся".
Самі гетьмани також були власниками рудень, в тому числі й на Чернігівщині. Наприклад, Мазепа, влаштовуючи своє господарство в Янпільському старостві (Ніжинський полк), збудував тая млини, винокурні, гути, буди. За дві версти від Янполя на річці Івоті гетьман заснував рудню, навколо якої утворилось поселення з однойменною назвою.
У ролі власників рудень виступали монастирі. Так, наприклад Чернігівському Іллінському монастиреві належала "железница" на лівому березі річки Кривої біля села Неданчичі. Засновниками її були, напевно, німці-колоністи, які, за народними переказами мешкали колись тут і "добре (богато) жили, зализа у ійхъ було до безвисти". Пізніше на місці, де стояла "железница", рибалки виявляли залишки великих цегляних печей. Місцевість також була всипана "глыбами жужелицы" - залишків від переробки заліза.
Руднею на річці Слоті володів Чернігівський Троїцький монастир.
Мали рудні Чернігівський кафедральний, Новгород-Сіверський Спаський, Київський Софіївський монастирі. Києво-Печерському монастиреві в різний час належало 12 рудень, 5 із яких містилися на лівому березі Дніпра.
Належали рудні на Чернігівщині й міщанам. Так, 4 серпня) 1664 р. генеральний підскарбій Роман Ракушка-Романовський дм зволяв звести рудню "своим коштом и працею" на ріці в селі Неданчичах міщанам Максиму Матвієвичу й Шимку МедвєдєВу. Мали рудні й інші міщани.
Утримувати рудню було досить важкою справою. І тому я джерелах є згадки про спільне володіння даними підприємствами. Так, наприклад, руднею на річці Короліовці під Унуковимами "уживали" Юрій Мазуренко ("рудник Халеевский") зі своєю братовою Агафією Афанасовою: Юрію належало дві частини, Агафії - "часть третяя". 28 червня 1693 р. дану рудню "з млинками, ку ней прислушаючими, сеножатми, дворами, огородами" купив у них за 300 талярів литовської лічби стародубський полковник Михайла Миклашевський. Маючи половину рудні, "рудник неданчицкий" Андрій Шимонович Медведенко продав її за 400 золотка польської лічби пану Матвію Гломбику-Сухому. Слід зазначити, що в результаті неможливості витримати конкуренцію до рук великих феодалів у різний час потрапили всі міщанські рудні.
Гетьманат заохочував будівництво рудень. Людям, які бралися за цю складну справу, надавались певні пільги. Так, дозволяючи Максиму Матвієвичу й Шимку Медвєдєву звести в Неданчичах "рудню (1664 р.), Ракушка-Романовський надавав їм після того, як "постановят тую рудню ... слободы ... на полрока, аби на них все железо ишло". Заборонялось будь-кому "кривды и перешкоди ... чинити в той рудне". "Для спомоганя той же рудне" надавався Євтухів млин на річці Білоусі. Мешканці 6 сіл мали бути "помочными до направи и будовання гребле". Однак на практиці все зводилось до того, що фундатори будували рудні своїми силами й засобами.
Після закінчення пільгового терміну власники рудні мали згідно з листом Ракушки-Романовського від 5 серпня 1665 р. "для размноженя скарбове войсковому" давати щорічно 30 візків заліза (в 1664 р. податок встановлювався в 40 візів на рік). Таку ж кількість заліза мали постачати в "войсковую казну" Дмитро й Климентій Маментовичі. Стільки ж брали з Унечської рудні (Стародубський полк). Міщанин Онуфрій Андрєєв (рудня на річці Убіді) давав "в царскую казну" по 50 рублів. Мала місце й комбінована форма рати.
Брати Степан і Дем'ян Чумаченки (м.Березне) постачали з Ропщинської рудні на річці Снові 200 золотих і 5 візків "доброго гнучого железа". 25 травня 1704 р. І.Мазепа зазначив: "А еслибы впредь потреба была нам железа доброго, теды повинни будуть оного намь вистатчати любь на тую самую сумму грошовую ратную, любв за наши гроши, ценою возокь по два таляри".
Однак, як би там не було, а власним залізом Лівобережна Україна не могла в повній мірі задовольнити військові й господарські потреби. Крім того, продукція не завжди була досить високої якості. І немало заліза поставляла сюди Росія, де в досліджуваний період тривала велика робота по виявленню й освоєнню родовищ руди.
З видобуванням заліза тісно пов'язаний міднеплавильний промисел. У містах Чернігові та Глухові виливались дзвони. У Стародубі Петро Рославець організував виробництво гармат. Майстрів такої справи було небагато, і цінувались вони, як кажуть, на вагу золота. У Стародубі, наприклад, ливарник гармат користувався різноманітними пільгами, наданими полковником за його мистецтво. Власне в Росії знаменитий майстер Мартьян Осипов "лил двенадцать пищалей длиною по аршину по три вершка ядром по две гривенки да пушку верховую складную... полупудовую". І пушкарський Приказ одержав від царя винагороду: "портище сукна кармазину мерою пять аршинь".
Місто Кролевець у другій половині XVII ст. славилось майстрами по виготовленню мідних "колоколцовъ" для кречетів, соколів і челігів. 1818 таких "колоколцовь" було закуплено там літом 1658 р. для потреб царського двору.
М.Є.Слабченко висловлює здогадку, що ливарництво на Україні в розглядуваний час могло бути зосереджене в руках іноземних майстрів, які поселялись там або як колоністи, або ж як запрошені із-за кордону.
Завдяки сприятливим для цього умовам у Стародубськом; полку значного розвитку набув промисел, зв'язаний із виробництвом пеньки, яка мала не лише місцеве застосування, а й користувалась значним попитом на ринку. У 1677 р., наприклад велику її кількість відправили із Почепа до Смоленська.
У лісових районах Чернігівщини, особливо на півночі, розвивалось бортне бджільництво.
Ще з глибокої давнини в лісах Чернігівщини водилась надзвичайно велика кількість різноманітних видів диких звірів і птахів. Це створювало сприятливі умови для занять її населення полюванням.
У досліджуваний період в регіоні існував особливий вид промислу, який обслуговували стрільці й пташники. Ці категорії людей займались відстрілом і ловом звірів та птахів. В останні чверті XVII ст. вони здобули офіційне визнання прав на свій промисел.
Стрільці й пташники перебували під протекцією лише вищої влади. Безпосереднє керівництво й управління ними здійснювали виборні отамани. Прийнявши під свою опіку, чернігівський полковник Дунін-Борковський наділив стрільців певними привілеями, які в подальшому підтверджувались указами інших полковників та універсалами гетьманів. Стрільці Городнянської сотні, наприклад, "другихъ никакихь отправленій в радь с козаками неимели", "запомянутое бывали волнимы ежели кто козакь оть воисковой служби, а если мужикь оть посполитой тягости".
Коли в селі Мощонках Городнянської сотні "стрелци наши ... влюбили себе товариша, Ермолу Бутромеенка", полковник Василь Борковський особисто взяв його під "оборону нашу войсковую" і 26 грудня 1672 р. суворо наказував мощонським властям, "абысте до его жадное справи не мели и до послушенства своего меского не потегали конечне, аби такъ а не иначеи было".