Черниговская Епархия

КОСТНИЦЯ В АНТОНІЄВИХ ПЕЧЕРАХ В ЧЕРНІГОВІ (ПРО ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ОБРЯДНОСТІ НА РУСІ)
О. П. МОЦЯ (Київ), В. Я. РУДЕНОК (Чернігів)
     Під час археологічних досліджень 1989 р. в Антонієвих печерах Троїцько-Ілльнського монастиря в Чершгові був зафіксований не характерний для давньоруського часу поховальний обряд. Суть його заключалась в тому, що померлого спочатку ховали в спеціальному заглибленні, а потім, приблизно через три роки, останки виймалися з цієї могили і переміщувались в спеціальну костницю. Тут вони зберігались у відкритому стані і до них час від часу докладали кістки померлих пізніше.
     Згадана костниця виявлена в другому ярусі Антонієвих печер при розкопках підземної церкви (умовна назва - храм № 4). Досліджена споруда являє собою підземне приміщення і складного планування що було розміщене між підземними і церквами Феодосія Тотемського і Миколи Святоші. Висота ; храму - до 4 м, загальний обсяг перевищує 300 м 3.
     Костниця знаходилась біля західної стінки центральної частини церкви. Являла собою земляне підвищення висотою 0,3 м. В його поверхні зроблені чотири видовжені заглиблення довжиною до 2 м, шириною 0,6 м та глибиною 5-10 см. В західній стіні навпроти кожного із заглиблень знаходиться напівциркульна ніша. Вказані заглиблення були заповнені хаотично розташованими кістяками, серед яких зафіксовано в черепів і знайдене свинцеве кільце. Без сумніву, кістяки перенесені з іншого місця. Зі східного боку підвищення і біля нього виявлено біля 150 уламків плінфи різних розмірів. Мабуть, це залишки стіни, що відгороджувала костницю від інших приміщень.
     Біля підніжжя костниці, проти північного заглиблення, розміщена яма прямокутної форми (довжиною 2,4 м, шириною 1,1 м і глибиною 1,1 м). Орієнтована по лінії схід - захід. Вздовж північної та південної стінок виявлені дерев'яні конструкції з викладених у вигляді зрубу плах (конструкція збереглась на висоту 0,45 м). На підлозі, із західного та східного боків, були покладені шматки обробленого шиферу прямокутної форми. Вірогідніше за все, плити використовувались як підкладки під голову і ноги покійника. Але слід відзначити, що померлого в ямі не було. Виявлений на рівні підлоги фрагмент трубчатої кістки дозволяє зробити припущення, що кістяк був перенесений до костниці. Обряд перезахоронення кісток померлих, що був досить характерним для християнських некрополів Візантії (Є. Голубинський), на Русі не прижився. Під впливом психологічних особливостей східно-слов'янського етноса тут померлих ховали раз і назавжди. Па відношенню до південноруської території зараз можна говорити лише про перезахоронення померлих в кількох пунктах на землях Середнього Придніпров'я - крім Чернігова, це Київ Придністров'я - район Василева (поховання в самому літописному граді та с. Вікно). По відношенню до Києва мова йде про ряд печерних поховань Києво-Печерського монастиря (в придніпровському регіоні - кам'яні костниці в середині та біля храмів).
     Знаходить аналогії у візантійських джерелах і звичай підкладання каменю під голову. Михайло Псел в "Хронографії", описуючи діяння імператора Михайла IV, відмічає його повагу до монахів-аскетів. Останній часто приводить їх до себе в палац, одягає в своє вбрання, вкладає спати на своє місце. А сам, одягнувши рубища монахів, лягає на низьке ложе, підклавши під голову каміння - тобто міняється з ними місцями. Камінь тут - одна з ознак святості і аскетизму. В південно-руському регіоні цей звичай був набагато популярнішим, ніж попередній. На ґрунтових, тобто християнських, могильниках він зафіксований більш як 60 разів (Перемишль, Сульце, Смільниця, Городниця, Копачинці, Галич, Олешків, Василів, Коржовка, Київ, Юр'їв, Любеч, Чернігів, Листвен). Іноді його фіксують навіть під курганним насипом.
     Не можна відкидати припущення, що в інших печерних культових спорудах півдня Київської Русі були костниці, знищені пізніше при військових катаклізмах або ж просто пограбовані. Для перших століть II тисячоліття н. є. такі монастирі і храми відомі в дніпродеснянському міжріччі (Київ, Церковщина, Межигір'я, Монастирьок, Чернігів, Любеч) та подністровсько-волинському регіоні (Лядава, Бубнище, Нагоряни, Ілів, Межигір'я - Монастирище, Бакота, Зимно, Василів, Непоротово, Розгірче) (Т. А. Бобровський). В спорудженні цих монастирів і храмів теж можна вбачати візантійський вплив, що фіксується в різних мікрорегіонах Південної Русі. Тож викликає здивування безапеляційне твердження деяких дослідників, типу точки зору Г. М. Філіста: "Від прийняття християнства до середини XI ст. нема ніяких даних про релігійний вплив Візантії, а пізніше їй було не до обучення "варварів", вона безперервно відбивала напади печенігів, торків, сельджуків, що загрожували погибеллю імперії". Вищеприведені археологічні факти суперечать цьому.
     Питання треба ставити по-іншому: чи скрізь вплив ортодоксального православ'я був однаковий? Можна стверджувати, що ні. Якщо розглянути весь "набір" археологічних критеріїв класичного візантійського поховального обряду (перезахоронення кісток - каміння під головою-печери), то тільки у Києві і Чернігові він проявиться в повній мірі. В інших місцях фіксуються лише окремі елементи.
     Наявність всіх трьох названих елементів в Києво-Печерському і Троїцько-Ільїнському монастирях вказує на присутність тут певних колективів ортодоксальних священнослужителів.
     Вірогідніше всього, це були греки, які перебирались на Русь, починаючи з кінця І тисячоліття н. е. (Хрещення частини русів за часів патріарха Фотія, а пізніше Ольги в Константинополі,, Володимира в Корсуні...). По відношенню до обох згаданих монастирів, їх положення розкривається в якійсь мірі аналізом "Житія Антонія" - засновника обох майбутніх святинь. На думку І. В. Жиленка, твір був написаний біля 1089-1095 рр. книжником, близьким до митрополита-грека. Основною лінією його було ствердження, що створення і рання історія києво-печерської обителі повністю залежало від Афонського пострижения Антонія - тобто виключно під впливом греків. Проти цього виступила активно патріотично настроєна печерська братія. В зв'язку з цим Антоній був канонізований не раніше XIII ст. (Феодосій -у 1108 р.).
     З усього вищесказаного можна зробити висновок: в окремих монастирях Києва і Чернігова, крім священнослужителів місцевого походження, перебували відносно значні колективи вихідців з Візантії. Контакти між цими двома угрупуваннями не завжди були благочестивими - кожен з них вів свою політику (національну, орієнтовану на різних світських та духовних лідерів). Але тривале перебування поряд позначалось і на характері взаємовідносин в окремих релігійних центрах. Русі, що відбилось і в специфічних їх архітектурно-археологічних рисах. В інших населених пунктах і монастирях Південної Русі вплив ортодоксальної релігії був слабшим. А взагалі: "Християнство на Русі, прийняте від греків і в той же час не відмежоване повністю від заходу, виявилось у кінцевому рахунку не візантійським і не римським, а руським" (Б.Д. Греков).