Десятимісячна дитина стала нікому не потрібна

Добавить новость

Пятница, 15 Мая 2009 13:02  |  Просмотров: 4204

Десятимісячна дитина стала нікому не потрібна

Вже чотири місяці дівчинка живе у дитячому відділенні Менської районної лікарні. «Скоро й ходити у нас почне», — кажуть медики. Документи про позбавлення батьківства нині на розгляді в суді. А далі? Юлі «світить» Прилуцький будинок дитини«Сонечко». Хоча, може, когось зачепить доля цієї крихітки, і люди захочуть бути їй за тата і за маму...

Кашку варила медсестра...

Жили-були в селі Ушня чоловік Віктор, дружина Тамара. На прізвище Табола. Ростили трьох дітей. Марина народилася у 1995-ому, Дмитрик — у 1997-ому, а Катя — у 2004-ому. Доки жива була свекруха, якось ладнали. А коли та померла, почалися в сім'ї чвари. Отож уже з чотирма дітьми (Юля народилася 9 липня 2008 року) Тамара приїхала до Волосківців і оселилася у старій батьківській хаті. Казала, що чоловік пив і бився. Брат, якому належало помешкання, дозволив сестрі з дітьми тут пожити.
- Загалом хатина ця практично не пристосована до нормального життя, — розповідає секретар Волосківської сільради Ганна Чичко. — Ми всі сподівалися, що коли Тамара отримала гроші на дитину — 5 тисяч гривень плюс за декілька місяців дитячі — по 1380, то купить собі інше житло. За такі гроші у Волосківцях можна придбати нормальну хатину. Але гроші в Тамари закінчилися швидко. 3 Чернігова вона не раз приїздила на таксі. На зиму родина залишилася жити в малесенькій кімнатці, там повернутися буквально ніде. Де спали діти—один Бог відає. Мабуть, на печі. А що вони робили, коли в хаті збиралися гуляки і шабаш продовжувався до ранку?.. Міліція також попереджала Тамару, аби не влаштовувала притон.
— То що, жінка ця пиячила?
— Ні, вона не алкоголічка. Тільки безалаберна. Дров у них на зиму не було. За дітьми вона не дивилася зовсім. Маленьку Юлю часто годувала наша патронажна медсестра Лідія Лисиця. Кашки немовляті варила і продукти з собою приносила. А в мами грошей не вистачало. І це коли щомісяця вона отримувала 1380 гривень на дітей. Небагато волосківців мають такі зарплати. Ми приходили їх перевіряти з комісією. То картопля стояла в кутку та олія. Запитали у чотирирічної Каті, що вони їдять. А дівчинка каже: «Картоплю». «А з чим?» — питаємо. «З мамою... і часником».

В інтернаті краще?

— А тоді маленька застудилася,
— розповідає далі Ганна Олексіївна.
— Кашляла, аж захлиналася. Забрали дівчинку до райлікарні і поклали з сестрою Мариною. А мамі не до того було... Ми вирішили: дітей треба рятувати і від такої мами просто ізолювати. Марину до Городнянського інтернату забрали з лікарні, Діму—зі школи. А Катю знайшли вдома. Дівчинка сиділа  на  печі  в лахмітті і плакала. Побачила нас і забилася у самісінький куток. Та коли вихователька заговорила з малою лагідно, вона кинулася до неї на руки, за шию обняла. Таке враження, що дитина ласки ніколи не бачила. Тоді почала одяг свій шукати. І весь час Катюша до виховательки щось щебетала, а на матір уваги не звертала. Сусіди прийшли, плачуть. У мене на очі сльози навертаються. А Тамара стоїть і мовчить. Ми їй кажемо, аби вона дітей провела хоча б. То вийшла на ґанок... Таке враження, що матері все це байдуже було. Юлечку вона в лікарні не провідувала. А до Городні одного разу навідалася разом зі своїм знайомим чи співмешканцем, хворим на туберкульоз.

Сільрада оформила документи на позбавлення батьківських прав обох — і чоловіка, й дружини. А районна служба у справах дітей передала ці документи до суду. Нині в хатині ніхто не живе. Тамара, як розповідають сусіди, отаборилася в Бірківці. Живе з новим чоловіком, який теж залишив дітей.


У лікарні подарували ходунця

Коли ми разом із завідувачкою дитячого відділення Іриною Мироненко зайшли до палати, Юля стояла в ліжечку й трималася за бильця. Побачила нас, заусміхалася і почала простягати рученята. Яка ж гарнюня! Сірувато-сині оченята маленької зупинялися на кожному, ніби когось шукали.
— Вона тут усіх тьоть мамами називає, — сказала старша медсестра Світлана Олійник. — А ми її по черзі бавимо. Юля у нас не примхлива. Радіє всім, грається, на ручки йде. А вночі спить спокійно, не плаче.
Ірина Володимирівна розповіла нам, що дівчинка здорова, без відхилень. Усім подобається. Особливо люблять малу діти, бавлять її, носять на руках. Мами подарунки дарують, іграшки. Допоміг Менський центр соціальних служб у справах сім'ї та молоді. До речі, він у лікарні й ігрову кімнату обладнав. Одна матуся віддала Юлечці ходунця. Тепер дівчатко в ньому «бігає». Рідня її жодного разу не провідувала. Коли ще з сестрою Мариною лежала, то мати навідалася разів зо два, ясна річ, з порожніми руками. А потім навіть не телефонувала. Коли б можна було, сказала наостанок Ірина Володимирівна, то Юлю б і з лікарні могли забрати в сім'ю.
Хтозна, що світить маленькій Юльці. В останніх законодавчих документах говориться про те, що нині усиновити чи взяти в прийомну сім'ю можна лише всіх братів і сестер. Хоча, за словами Людмили Зеленько, начальника служби у справах дітей облдержадміністрації, є й вийнятки з правил. Особливо, коли це стосується прийомних сімей (в усиновленні часто зберігається таємниця, принаймні формально, бо на ділі «доброзичливці» завжди раді «відкрити дитині очі на правду»). Часом, узявши одну дитину,   прийомна   сім'я відважується згодом і на більше.
Отож маленька Юлечка має шанс обійняти матусю й тата, хай і не рідних, але добрих і люблячих.

Людмила Пархоменко, фото Ігоря Кошового, "Вісник Ч” №20/1200

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: