Мобильная версия сайтаОлександр Левченко – голова Городнянської райради і запорозький козак із Гуляйполя
Четверг, 19 Января 2017 15:42 | Просмотров: 2895
Олександр Миколайович Левченко – людина, котра вважає, що село і його люди – то основа держави. Тому й за професію обрав собі сільськогосподарську інженерію, і все своє життя працював на благо села. Нині ж, ставши рік тому головою Городнянської районної ради, живе у своїй Солонівці, щодня добираючись на роботу до Городні.
Олександр Миколайович знає всі проблеми села й району зсередини. А сільчани його поважають. Бо такого «технаря»-винахідника в усій області ще пошукати. Вміє районний голова полегшити працю на селянському обійсті. Ще й усім охочим подарувати «патент» на свій винахід.
– Отже, ви здалеку приїхали до Городні?
– Народився я у Запорізькій області. Моя батьківщина – село Трудове Гуляйпільського району. От мені часто й кажуть: і як воно поєднується – вже ж чи трудися, чи гуляй (усміхається). Село моє було невеличким. Нині там уже нічого нема... але залишилися пам’ять і дитинство. Батьки вже в інших світах... Але коли випадає, їдемо в гості до двох моїх сестер. А Гуляйполе – це батьківщина Нестора Махна. Давно вже відомо, що батько Махно був людиною освіченою. Я чимало читав про цю постать у нашій історії. Багато книжок про нього роздав. А нині у мене залишилися спогади про нього останньої дружини Галини Кузьменко. Дуже цікаві. Але це до слова. Запоріжчина ж – край козацький, вільний. Отож ця воля живе в серцях моїх земляків.
А сім’я моя селянська. Батько механізатором трудився, а мама – дояркою. З дитинства, скільки себе пам’ятаю, завжди з татом був на комбайні влітку. Вранці він мене так піднімав із ліжка: «Синку, у степ!» Я і своїх синів так будив малими, та й тепер так само жартую.
Коли був хлопчаком, моєю справою було о п’ятій ранку корівку виганяти на пашу, а коли підріс, то батькові допомагав. Буває, гуляєш із молоддю до опівночі. А тоді, здається, не встигнеш очі заплющити, а вже й прокидатися пора.
– І як же ви степ на ліси проміняли?
– Це ціла історія. Звичайно, край там багатший. А степ, його ниви – то в серце запало ще змалку. Уже у виші на практиці я, мабуть, найдосвідченішим комбайнером був. Навчався у Мелітопольському інституті механізації. Інших планів у мене й бути не могло. По закінченні вузу збирався викладати у профтехучилищі біля Азовського моря. У мене був хист до викладання, я свою групу завжди підтягував напередодні іспиту. Й успішно. Займався ще науковою роботою у відомого професора Карпуші, вивчав різні технології господарювання на землі. Але доля є доля. На розподіл ми, троє друзів, зайшли разом. У залі сидів голова колгоспу імені Калініна з Чернігівщини, Городнянського району, села Солонівки Микола Петрович Бас. Він розповів про перспективи свого господарства, району. Вони були цікавими. І того 1980 року разом із нами трьома в район на роботу приїхало аж дев’ятеро молодих спеціалістів-інженерів. Я став працювати головним інженером колгоспу імені Калініна. А потім несподівано мене обрали головою сільради, на два села – Солонівку й Полісся. Ми тоді відремонтували будинок культури, ФАП, колодязі по селах. У господарстві були вівці. І молодь гуртувалася, ходила для них рубати ялинові лапи. Господарство тоді виділяло автобус, і ми їздили на різні екскурсії. А в будинку культури у нас була така дискотека, що з навколишніх сіл приїздили відпочивати. Я був тоді дуже молодим, завзятим. До того ж добре знав техніку й механізацію загалом. Тому, навіть не відбувши каденції, почав працювати в управлінні сільського господарства інженером із нової техніки. Й після цього моє життя весь час було пов’язане із сільським господарством Городнянщини. Це дуже цікава робота. Наприклад, коли в район придбали комбайни «Дони», ми їздили з комбайнерами на навчання. То була вже новація – електроніка, електрогідравліка... Тоді ж чи не головною культурою на Городнянщині був льон. І ми впроваджували механізовану технологію його збирання в рулони. Я особисто знайшов та привіз 16 пресів. Але виникло питання різної їх якості. І від того лінія на льонозаводі працювала не на повну потужність. І от коли ми їздили з Житомирським інститутом льонарства, просто в дорозі мені спала на думку ідея, як це вдосконалити. Ми поставили редуктор на преси, й відтак оберти зменшилися. Така технологія стала у пригоді льонозаводу. А через рік інститут привіз схожу технологію. Далі вже пішли і промислові приставки. Приємно, що ми додумалися до цього першими.
– Своє щастя теж зустріли на Городнянщині?
– Так, мою дружину-полісяночку Валентину Олександрівну. Вона родом із Солонівки. У нас троє дітей – старша донька Наталка і двоє синів. Маємо чотирьох онуків. Анечка вже школярка, вона гарно навчається, любить малювати. А Єгорко, Маша та Вероніка – ще малюки. Сини у мене гарно виховані. Як я вже казав, не бояться рано вставати «у степ», вони дуже люблять техніку, землю. Я їх усього, що знаю, навчив. Євген – аграрний менеджер. Олександр – інженер, працює механіком у Держлісгоспі. І спокою мої хлопці мені не дають. Побачили ось публікації в Інтернеті про «домашні» технології й тепер мають плани, аби ми разом зробили крупорушку, просорушку для свого господарства. У нас і худоба є. І трактори, й комбайн, аби полегшити працю на обійсті й на землі.
– Ви й на посади голови райради переймаєтеся сільським господарством.
– Аякже. Я ж увесь час цим займався. Мені довелося попрацювати й на комбікормовому заводі. Там я очолював підсобне господарство. Було понад півтори тисячі гектарів землі, техніка. Далі працював заступником керівника управління сільського господарства. Тоді, на початку нового тисячоліття, якраз відбувалися реформи на селі. Спершу все пішло гарно. А далі почався спад. Безгрошів’я. Зубожіння. Вирізали худобу. І люди якось збайдужіли до господарства, землі. У районі з 36 господарств 19 стало банкрутами. У 2010 році, коли я працював заступником голови РДА, у нас було в обробітку 15 тисяч гектарів землі. Нині вже до 40 тисяч гектарів у районі обробляється.
45 тисяч гектарів – то лісовий фонд. Але нині не врегульовано питання лісосмуг. Є лісові вкраплення, які поки що нікому не належать. У нас земля – піски, її бонітет – 35 балів. Ми не можемо зрівнятися з південними чорноземами. Але над цим працюємо. У 2015 році вал зерна по району у нас був 98 тисяч тонн. А загалом, раніше, за час існування району найбільший вал був 68 тисяч. Отже, той рубіж ми перейшли. Тваринництво у нас теж розвивається. А це і продукція, і робочі місця. Тут добрими словами хочеться згадати СТОВ «Віра» та його керівника Миколу Кондренка. Це господарство розвиненого землеробства і тваринництва. До того ж дбають у ньому про соціальну сферу. Також у нас майже 5 тисяч гектарів землі – в органічному землеробстві. Це ПрАТ «Етнопродукт» і «Макишинський сад». Безліч магазинів в Україні купують їхню продукцію. Відправляється вона й за кордон. І це гарна новація і гарний напрям. За цим майбутнє! Городнянщина вже піднімається за багатьма сільгоспнапрямами. Запроваджуються новітні технології. Розвивається фермерство. Багато людей працює на своїх полях. Коли закрився «Агат» і розформувалася військова частина, в районі було близько 9 тисяч безробітних. Нині все змінилося. Без роботи – до 600 осіб. Але й вони знаходять свою нішу. Наприклад, у деревопереробці. Хоча тут складається дивна ситуація. Ми живемо в лісах, торгуємо лісом, а наші деревопереробники не мають повної можливості забезпечувати себе сировиною. Аукціони вони не потягнуть... Тому просимо і обласну владу допомогти, адже це наші робочі місця. А люди наші й талановиті, й майстровиті. Ось, наприклад, Володимир Григорович Калінко з Тупичева робить надзвичайно гарні альтанки та інші речі. Біля лісгоспу такий чудовий дерев’яний дитячий майданчик поставили.
– А льоновиробництво не відновлюєте?
– Крига трохи скресла в цьому напрямі. Господарство «Льоноканат» відновило роботу льонозаводу. І нині по 300 гектарів льону сіється.
– А які проблеми у сільських радах?
– Наприклад, чотири сільради району не мають меліоративної системи. Господарства їх радам не передали. І ті системи тепер нічиї, їх устаткування розкрадається. А оскільки й ліси вирубуються, то ми вже бачимо, що вологи в землі стає менше. Для прикладу, у нас є над Городнею меліоративна система «Черемошне». Це 2,5 мільйона кубометрів води. Система створювалася як для поливу, так і для осушення. А нині вона не працює, бо там тепер заказник. А це ж 180 гектарів водної площі, яка могла би давати і рибну продукцію, й ті ж самі рекреаційні об’єкти можна було б облаштувати.
Проблема й із генпланами. Ось інвестор хоче побудувати у Ваганичах будинок для престарілих. Але законодавча база не дозволяє все оформити, бо Ваганичі не мають генплану. Ми, звісно, шукаємо шляхи виходу з цієї ситуації. Тим більше, що район у нас дуже великий. Наприклад, Моложавська сільрада займає площу, як майже весь Куликівський район. Чимало і проблемних сіл – через дороги. Ось Володимирську школу, дуже хорошу, закрили, бо дітлахів обмаль. А дорога для підвезення дітей до опорної школи повністю розбита.
– Тут, мабуть, надія тільки на об’єднані громади.
– У нас уже є сільські ради, які стають самодостатніми. Вони можуть проводити роботу по ремонту доріг, по освітленню. Працюють за проонівськими програмами з енергозбереження, надають посильну допомогу людям, підтримують освіту, медицину та культуру. Якщо говорити про децентралізацію, то, за попереднім планом, було три громади. Нині вже вирішили створювати дві – Тупичівську й Городнянську. Ми їздимо переймати досвід, проводимо громадські слухання. Усе вирішуватимемо на сходах громадян, відкрито і прозоро.
– У вас у кабінеті такі гарні картини поліської природи...
– Так. Це наш городнянець Юрій Шпунт малював. Працював заступником директора колишнього «Агату», де випускали телевізори. Потім був головою ради ветеранів. На жаль, його вже немає на світі...
– Ви вже звикли до Полісся, до його лісів, хащ. А як уперше зустріла вас Городнянщина?
– Зливою (усміхається). Це було не дуже привітно. І я був подивований іще й тим, що Запоріжчина тоді вже була зажиточною. Цегляні будинки. Асфальт. Через двір – власні автівки. А тут – низенькі дерев’яні хати... Дороги-ґрунтівки. Але які ж на Городнянщині гарні люди! Яка у них добра вдача. І як тяжко вони працювали – і на городі, й біля худоби. До речі, що мене ще вразило – біля кожного двору лавочка. Люди спілкуються, приходять поговорити.
– А гриби навчилися збирати?
– Може, справжнім грибником я й не став. Але гриби дуже люблю їсти. Моя дружина – грибник. І готувати вміє їх добре. Та й картоплі вже наївся від душі. Бо у нас на півдні відро садять – відро копають.
– Любите Городнянщину?
– Дуже. А яка гарна наша Городня. Нею опікується міський голова Андрій Богдан. Він багато робить для упорядкування райцентру. Нині ось освітянський стадіон віддали місту. Багатоповерховий будинок уперше за багато років споруджено.
– Кажуть, що ви й удома винахідник.
– Я по духу своєму – сільський житель. У городнянській квартирі діти живуть. А ми з дружиною – в Солонівці. Їжджу щодня на роботу. А оскільки інженерна справа – то сенс мого життя, то завжди щось майструю. Наприклад, зробив перший дровокол на селі. Дрова рубаються, а ти сидиш. І млин удосконалював. І токарний верстат придбав. Навіть кузню невеличку маю. Паркан собі викував.
Село Солонівка надзвичайно гарне. Зі ставком, у якому навіть раки водяться. Грибні місця. Неподалік – свята криниця серед лісу, на найвищому місці. Вона нині облаштована. Є відерце, альтаночка, спасибі лісництву. А колись невідомо навіщо бульдозером її заривали.
А ще, і як приїхав, і нині, я захоплююся городнянськими квітучими садами зі старовинними сортами яблук та груш. Самі ростуть, натуральні, не гібридні, не ГМО, плоди. Ніде такої краси не бачив. Квітуча земля. Мій другий дім.
Розмовляла Людмила Пархоменко, газета «Деснянська Правда»
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
