Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Галина Фурс із села Кархівка Чернігівського району здивувала односельців своїми віршами

Галина Фурс із села Кархівка Чернігівського району здивувала односельців своїми віршами

Галина Фурс із села Кархівка Чернігівського району здивувала односельців своїми віршами
Читала їх землякам в День села

Така проста кархівська жінка, як і все тут довкіл: м’якенький спориш у дворі, підкова на потрісканому брусі старенької хати, доглянута картопля й житня смужка вздовж городу. Від землі цієї, від шелесту березового листя, від ошатних яблунь наснажувалося її поетичне слово. "Як пишу? На що, було, гляну, про те й вірш складеться, – каже Галина Федотівна й тут же починає замріяно декламувати про берізку. – Про життя писалося, бо всякого ж було, і про долю свою".

У селі й досі розповідають про її поетичний талант. Іде на роботу з ланкою й по дорозі жінкам нові вірші декламує. І коли тільки встигала? Роботи ж і вдома — від світанку до пізнього вечора, і в колгоспі щодня. Не записувала віршів. Як приходили слова, кучерявилися, тулилися одне до одного, так і жили в пам’яті. Іноді випадала вільна хвилина, щоб записати щось у зошит. Не хизувалася жінка освітою – всього чотири класи закінчила, але, як розповідає, любила читати Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, інших поетів. Певно, любов до слова найперше перейшла із маминої пісні, що супроводжувала з дитинства, зернятками-перлинами западала в душу. Виспівувала мати пісні народні, може, й свого слова доточувала чи й узагалі нові складала. Тільки тим рідним співом і жила Галина, трималася, як билинка при дорозі, долала скруту, не опускала рук у тяжкі хвилини, де й сил набиралася, коли, здавалося, уже й завтрашнього дня не буде.

"У батьків нас було семеро, – розповідає Галина Федотівна. – На початок війни троє старших мали свої сім’ї, батька вже не було, взимку і мами не стало. Сестра Оксана молодша від мене, але з вигляду доросла гарна дівчина, тож забрали в Німеччину на роботи, а мене залишили опікуватися Гришею й Федорою. Ото й господарювала. В’язкою дрова з лісу носила. Сім’я брата Федора жила через сіни. Він на фронті воював, дружина захворіла, в лікарню потрапила. Поїхала я провідувати, а мені кажуть: уже й поховали (вона сиротою була). На мої руки залишилися ще й братові діти – Оля та Сергійко, і все їхнє господарство". Передивилася Галина дитячий одяг – немає в що переодягнути Сергійка. Із вдячніс-
тю й сьогодні згадує сусідку Хіврю Денисівну – навчила жінка штанці й сорочечки шити. Колесо життя котилося швидко й невпинно. Скінчилася війна, повернулися додому Федя й Оксана, стали влаштовувати власне життя. Знаходилися й Галині парубки. "Соромилася, не хотіла, щоб і листи писали, – згадує жінка. – Заміж не збиралася, бідно жила, тільки на роботу ходила. Вирішила, так і буду, поки дітей батькових не порощу. Як часом не гірко й скрутно мені траплялося, в одному була щаслива – співала мамині пісні". "Народилась я в сім’ї убогій… – замислено декламує співрозмовниця. – Зачекайте, я зараз". Хутенько йде в хату й за хвилину виносить простий учнівський зошит із рожевою палітуркою, читає без окулярів, та не читає, усе – напам’ять, тільки іноді зазирне. Її життя і доля – у цих віршах.

Кажуть, долю не обійдеш, не об’їдеш. Так і Галина Федотівна не розминулася зі своєю, нежданою-негаданою. "Працювали на молотарці, – пригадує, – й запримітила: куди ми з подругою – за нами Трохим Фурс, вагарем працював, фронтовик, інвалід, без ноги. Кажу: це за кимсь із нас він впадає. А потім і зовсім здивував. Він знав, як я живу. Тож одного разу приносить мені додому квитанцію – за два роки заплатив за мене податок. Якось пожаліла чи що. Уже й часто почав заходити. Прийде й сидить до ранку, а тоді додому йде. Бачу, важко йому. Отак і доля прийшла, а тут і Федора зазбиралася заміж. Спершу, кажу, моє весілля відгуляєм". Узимку 1949-го року Галина й Трохим повінчалися у кархівській церкві. Пророкували сільські жінки, мовляв, хіба тиждень проживе з тією свекрухою. Не вгадали. Через два місяці затіяли свекри розподіл господарства. Галина нічого не взяла, перейшли з Трохимом у батькову хату, яка на той час уже була вільна.

Доля й далі випробувала молоде подружжя на совість, довіру, витримку. Запросили Трохима працювати на колгоспному дворі сторожем. А тижнів через два одної ночі розбудили сусіди Галину: бригада горить! Схопилася, блискавкою різонула думка: там же Трохим… Відвезли в лікарню. Сильні опіки отримав. Довго лікували, але й судити мали. І зараз жінка з обуренням згадує судове засідання, як голова колгоспу звинувачував, що вона прийшла сіно красти, а чоловік присвітив. Образливо було за наклеп. Відсидів Трохим півтора року, а вона вдома з однорічним Миколкою усе господарство тягнула. "Дитина спереду, а в’язанка – на спині, – пригадує. – Або постелю куфайку, прив’яжу, а сама щось роблю". Повернувшись додому, Трохим Михайлович працював вагарем, підробляв у людей на пилянні, нову хатину собі побудували. "Сам же підлогу стелив", – каже з гордістю про чоловіка Галина Федотівна. У 53-му народився й другий синок, Гриша. Ростили дітей, господарювали.

На сільському святі у номінації "Найміцніша сім’я" було відзначено й подружжя Фурс. "Ми ніколи не лаялися, – зізнається Галина Федотівна. – Я не люблю сварок, краще змовчу, поважаю Трохима й жалію – важко йому. А тепер ось і зовсім недобре, втратив зір. Намагаюся розрадити, добрим словом підтримати. Діти живуть окремо. Гриша переїхав у Новгород-Сіверський після аварії в Чорнобилі, а Микола в Чернігові, навідуються з дружиною, допомагають". До речі, Микола успадкував любов і талант до слова, мабуть, від матері – пише твори під псевдонімом Микола Орлик.
У Кархівці садки горнуться до обійсть, а городи – на просторі, під сонцем. Галина Федотівна ще вправляється із сапою на картоплі й грядках, на хвилинку розі-
гнеться – замилується добірним житнім колосом, високим небом, а там, дивися, й слова заколосяться, а то вирине з глибин пам’яті мамина пісня.

Ніна Петровська, Чернігівська районна газета «Наш край», №№ 52-52, 30 червня 2012 р.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Галина Фурс, вірші, людські долі, газета «Наш край», Ніна Петровська

Добавить в: