Посеред ночі подзвонили у двері: «Тебе програли в карти»

Пережити таке не доведи Господи нікому. А їй довелося. Було тоді Катерині дев'ятнадцять, крихітна донечка на руках. Та найстрашніше, що програв молоду дружину чоловік, той, кому вірила, як самій собі. Минули роки. Час би вже й забути, а не забувається.

1 січня познайомилися, а 4-го — розписалися

Живе Катерина Фатова в Жовтневому Коропського району зі старою матір'ю Ганною Луківною і маленькою онукою Пашею. Заміж ходила тричі. Має чотирьох дочок і п'ятеро онуків. Дівчата роз'їхалися по світу. Одна — в Чернігові, друга в Києві, дві в Ямполі на Сумщині. До матері приїздять часто — город попорати, просто перевідатися, погрітися у променях її любові, по лісу походити, ягід чи грибів назбирати. Катерині Олександрівні тільки п'ятдесят три роки, до пенсії ще треба дожити, а роботи, за яку б платили, в селі сьогодні нема.
— Трудового стажу у мене достатньо, — каже вона. — Я ж після дев'ятого класу до Чернігівського ПТУ-4 вступила. Може, пам'ятаєте, на Шерстянці таке було, будівельників готували. От і я вивчилася на маляра-штука-тура, у Ніжині на будівництві працювала, доки не вийшла заміж.
Зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася на зустрічі нового 1976 року. Гуляли ми в селі у моєї подруги Валі Козел. І тут приходить у компанію мій старший брат Гриша і приводить із собою незнайомого хлопця. Толік Кудін приїхав зі Жданова, як тоді звався Маріуполь, у село до своєї баби. Його мати жовтневська. Він, мабуть, і раніше бував у селі, але ми познайомилися саме тієї новорічної ночі. І з першого погляду закохалися. Толік сказав зразу:
— Виходь за мене заміж.

А 4 січня привіз із Коропа квіти, шампанське, і ми пішли в сільраду. Там нас розписала, і ми стали чоловіком і жінкою. А далі поїхали до Жданова. З подушками, рушниками, постільною білизною, як годиться нареченій.
Батьки Анатолія зустріли мене привітно. Жили вони у двокімнатній квартирі на п'ятому поверсі. Крім Толі, у них була ще молодша дочка. Свекор, що працював експедитором у будівельній організації, стояв у черзі на трикімнатну квартиру. Тут сім'я збільшилася, і йому сказали: якщо хтось із молодих прийде працювати на будівництво, дамо нову двокімнатну і залишимо стару, матимете дві квартири. Толік робив на кондитерській фабриці, а я ж — маляр-штукатур, мені дорога на будову.
Керівництво слова дотримало, свекри з дочкою пішли в нову квартиру, а ми залишилися в старій. Приїхала моя мати з Гришею, купили нам меблі, штори на вікна і все інше для нашої квартири. Я не могла нарадуватися новому життю. 29 грудня народила донечку Іринку, тішилася нею. Усе немов би було добре. Коли помітила, що чоловіка часто не буває вдома, а коли повертається, буває сердитий, злий, байдужий до мене і дитини, усе ще вірила, що це минеться. Знала про його захоплення грою в карти, але по молодості не бачила в тому біди.

«Якщо хочеш жити, тікай звідси»

— І ось однієї ночі хтось подзвонив у двері. Відчиняю. На порозі стоїть незнайомий чоловік.
— Ви до Толіка? — запитала я. — Так його немає.
— Не потрібен мені твій Толік, — почула у відповідь. — Ти хочеш жити?
Нічого не розуміючи, я промовила:
— Хочу. У мене ж дитина мала, — кивнула в бік ліжка, де спала Іра.
У те, що далі казав він, не могла повірити:
— Так от, тебе програли в карти. Твій чоловік. Якщо хочеш жити, щоб уже вранці тебе тут не було. Зрозуміла?
Почуте приголомшило мене. І хоч була молода і сільська, зрозуміла, що це не жарти. Може, цей незнайомець мав прибрати мене, а в останню мить пожалів? Уранці я взяла дитину і пішла з квартири до добрих людей.
Батьки забрали мене додому, у Жовтневе. Чоловік не приїхав, не зателефонував, не прислав листа. Зник з нашого життя. Зате писав свекор. Кликав назад, умовляв замислитись над майбутнім життям, подумати про дочку. А десь через півроку подзвонив:
— Приїжджай. Машина задавила Толіка.

Говорили, що Толік після роботи пішов до батьків. Дома нікого не було. Чекаючи їх, сів на лаву під будинком. Як не помітив ту вантажівку, що зачепила його тросом і протягла по асфальту, цього уже ніхто не скаже. Загинув на місці. Так мені розповіли. А як було насправді, Бог його святий знає.
Свекри вмовляли мене залишитися жити в Жданові. Ще довго писали:
— Квартиру втратиш! Подумай!
Але мене з дому не пустили. Баба Софія ще була жива.
— Куди? Чого? — не допускала вона й думки про моє повернення до Жданова. — Що там буде з тобою? А з дитям? Та будь вона проклята, та квартира! Живи дома! Дитя виростимо.
І я залишилася. Влаштувалася кухарем у дитсадок. Життя налагоджувалось.

Перший раз вийшла заміж за день, а другий — за місяць

— Олексія Боровика, експедитора з Алтинівки, до нас у садок привів тепер уже покійний голова колгоспу Порфирій Іванович Мисник. Попросив:
— Дівчата, погодуйте чоловіка.
Так ми познайомилися. Олексій був розлучений. У першому шлюбі мав шестирічного сина. Йому на той час було тридцять, мені — двадцять. Через місяць він приїхав і забрав мене в Алтинівку. Це село у Кролевецькому районі Сумської області, недалеко від нас.
Батьки не заперечували проти мого заміжжя. Сказали:
— Дивись сама. Ідеш — іди. Щоб ми не були винуваті. Іру запиши у нас. Так буде краще.
Тепер, коли вже Олексія давно немає на світі, чесно скажу: десять років, що я прожила з ним, були найщасливішими у моєму житті. Були увага і любов, був достаток. Альошу усі називали циганом. Красивий, чорнявий, він і справді був схожий на цигана. У 1980 році у нас народилася Наташа, дуже схожа на батька. Він і Іру ніколи не обижав, вважав за рідну. І син його Олег був своїм у нашому домі. Він і тепер в добрих стосунках зі мною, часто провідує, з дочками моїми родичається.

Олег і досі живе в Алтинівці, у нього хороша сім'я, двоє діток, прекрасний дім, велике господарство. Донечка в цьому році має йти до першого класу, то Олег вирішив, що їй краще буде вчитися у міській школі, і купив у Конотопі будинок. Хороша людина, хазяїн.
Згадую роки, прожиті з Олексієм, з незмінним теплом. Я і там працювала кухарем у дитсадку, а далі ще й у школі, вела домашнє хазяйство, співала в хорі. Була навіть солісткою. З концертами їздили по селах, виступали в Кролевці і Конотопі. Людям подобалося, як я співала:

Называют меня
некрасивою.
Так зачем же он ходит
за мною
И в осеннюю пору
дождливую
Провожает с работы
домой

Помер мій Альоша в одну мить. У нього був діабет. Впав у діабетичну кому і не вийшов з неї.
Так я втратила коханого чоловіка. Жила з свекрухою. Вона оплакувала сина, дуже побивалася за ним. Але мені сказала:
— Катю, ти на мене не дивись. Я вже стара. Як тобі хтось найдеться — виходь, про мене не думай.

«Третього терпіла довго. Доки терпець не увірвався»

— Не знаю, може б, і досі так жила, але тут мене познайомили з Андрієм Фатовим. Сам він із Зернова родом. Працював теж експедитором. Покійний Альоша возив арматуру, а цей продукти по магазинах. Теж розведений. З дружиною залишилася семирічна дочка.
Прожили ми з ним двадцять років. Двох дочок народили — Люду і Катю. Хату купили. Все немов би й добре, але з часом почав мій чоловік розпускати руки. Пив і бився.
А тут помер мій батько Олександр Андрійович. Мати залишилася сама. Хазяйство, 50 соток городу. А їй уже більше вісімдесяти. І я повернулася додому. Андрій приїхав зі мною, але життя не клеїлося, перетворилося на пекло. Дійшло до того, що матір бив, негідник. Терпіла довго, доки терпець не увірвався. Випроводить Андрія самотужки не могла і зрештою попросила брата Віктора, що після довгих літ роботи газозварником у Тюмені оселився з сім'єю в Москві.
— Вітю, братику, допоможи мені позбутися цього горя: Більше не можу. Він же маму б'є!

Ну Віктор, з ним швидко розправився. Я розвелася і оце вже третій рік живу без нього. Не хочу й знати, де він тепер і що робить. З мене досить.
Важко жити. До пенсії ще далеко, роботи, за яку б платили, в селі немає. Живемо за мамину пенсію. Пораємо город, тримаємо невелике хазяйство. Свині, кури... Так і живемо.
Радість — ось вона, Даша. Й інші онуки провідують, дай їм, Господи, щасливої долі.

* * *

Даші набридла наша з бабусею розмова, і вона вирішила втрутитися.
— А наша кішка народила кошеняток, — похвалилася синьоока красуня.—Такі гарненькі, малесенькі... А мені три роки!
— То ти вже велика дівчинка! — беру малу на руки. — Хочеш цукерку?
—Хочу! Бабо, а ми підемо до Кульбачихи гулять? Там такий гарний котик.
— Підемо, Дашуню, підемо, — обіцяє їй бабуся.
– Спочатку ми вас сфотографуємо під шовковицею, - кажемо ми.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №27 (1365)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.