«Три з половиною роки я хочу одного – померти»

Станіслав Реп'ях, чернігівський письменник, доживає у хоспісі

74-річний Станіслав Реп'ях — чернігівський письменник, поет, 35 років очолював обласну організацію Національної спілки письменників. На старості літ він залишився сам — у 2004 році померла дружина, а дітей у них не було. Після смерті дружини Реп'ях тримав у своїй трикімнатній квартирі сім котів. Решта жила на і вулиці, загалом їх число сягало 25. У 2008 році письменник надовго потрапив у лікарню, і всі коти стали бомжами. Кажуть, один з сусідів їх повбивав — кидав з І вікна цеглини котам на голову.

Станіслав Реп'ях хворіє на цукровий діабет, має ще букет діагнозів. Цілий рік він провів у обласній лікарні, а наприкінці травня нинішнього року потрапив до хоспісу.
Хоспіс — це медичний заклад, куди потрапляють невиліковно хворі, за якими не можуть або не хочуть доглянути рідні. У Реп'яха з рідних тільки племінник. У Чернігові хоспіс на базі четвертої міської лікарні.

Заходимо в палату. У ній троє чоловіків. У всіх трьох стан дуже важкий. Вони у памперсах. Один дивиться у стелю, іноді видає гучні звуки. Другий час від часу кричить, стогне. Розповідають, він уже 24 роки не може ходити і навіть сісти без сторонньої допомоги. Станіслав Панасович лежить на боці. Він не може ходити і самостійно перевернутися.
Поряд з його ліжком Іван Зажитько. Представляється: «Я композитор. Разом з Станіславом Панасовичем ми створювали Шевченківську енциклопедію. Мабуть, так цю роботу і не закінчимо».
— Уже три з половиною роки я хочу тільки одного — померти, — говорить Станіслав Реп'ях. — Я терплю невимовні муки, хіба це життя?

За моєї участі було випущено 35 книжок — я їх або редагував, або рецензував, або був співавтором. Жоден з тих, кому я допоміг таким чином видати книжку, не прийшов сюди, провідати. До мене мало хто приходить. Жоден з великих, народних, заслужених не був. Як тільки я перестав очолювати обласну спілку. Коли обирали нового голову, мене привезли з лікарні, на колясці. Потім усі пішли на фуршет, а про мене, на колясці, забули. Я відразу повернувся до лікарні. Зараз хочу тільки одного — на цвинтар.

За хоспіс Реп'ях платить 1,5 тисячі гривень на місяць.
— Певні гроші в мене ще є, — говорить він, дивлячись на нас. — А ви чого прийшли?
Безпомічного, слабкого, його вже не раз обкрадали. Одного разу забрали ледь не з кишені 8 тисяч гривень, іншого — 1,5 тисячі. Це було раніше, не в хоспісі.

Щось кричить чоловік, який лежить на сусідній койці. Заходить сувора медсестра в рожевому. Вона говорить по мобільному: «Такие наглые! Никак их не выдворишь!» Це про нас.
А загалом усе пристойно: чисто, і майже ніяких запахів.

З вірша Станіслава Реп’яха:

Все перебродить.
Вщухне колотнеча.
Захлюпа в грудях радістю пісень,
Бо мій навіки
Білочорний день
Бо мій навіки
Чорнобривий вечір.

Ольга Макуха, Валентина Тимошко, тижневик «Вісник Ч» №26 (1364)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.