Він подивився в очі своєму батькові через 36 років після народження

Віктору наснилося дитинство. Урал. Сніжна зима і тріскучий мороз. Мама, тато і братик… Усі разом! Але у звичайному вагончику з невеличкою «буржуйкою», де жила сім’я, їм було не холодно. Напевне, кожного тоді зігрівала сімейна злагода і любов… Але життя може змінитися за мить. Так сталося і з Віктором Шумейком, його матір’ю та братиком. Тепер, через багато років, він захотів поділитися історією свого життя…

Двічі діждалася, на третій – розпрощалася

Батьки двійнят Віктора (нашого героя) та Анатолія Шумейків зустрілися після війни. Покохалися, а невдовзі побралися. Житла не було, отож тимчасово мешкали у плацкартному вагоні поблизу залізничного вокзалу. Часи тоді були тяжкі й голодні. Інколи навіть сиділи без хліба. У любові народилося одразу двоє хлопчиків.
– Ох і намучилася мама зі мною, – розповідає Віктор Іванович. – Чомусь я маленьким дуже хворів… Тільки одужав після рахіту і тут знову до мене чіплялися якісь болячки. А от у брата здоров’я о-го-го, навіть нині.
Наша ненька родом із Степанівки Борзнянського району. Після закінчення семи класів її разом з дівчатами завербували у Херсонську область заготовляти пелюстки троянд для лікарських препаратів. Їй така робота дуже подобалася. Але згодом почалася війна, і маму евакуювали на Урал, у Челябінськ.
А батько – Іван Горбатюк всю війну пропрацював у якогось німця на чужій далекій землі. І на городі допомагав, і господарство доглядав. А коли наші перемогли, його відправили також на Урал. Родом він із західної України – Хмельницької області, Ізяславського району, села Білогородка. Як розповідала мені мама, батька чомусь постійно тягло до рідних місць.
Зібрався якось у дорогу Іван і сказав дружині: «Наталко, з’їжджу я додому, а ти чекай. Скоро буду!» Повернувся у гуморі, увесь наче світиться від щастя.
Наступного разу ніби на крилах полетів. Вже й не питав ні в кого та й не обіцяв. А після третього візиту на Батьківщину так і не повернувся до Челябінська.
За сімейними клопотами дружина нічого не підозрювала. Просто чекала. Та коли промайнули тижні, місяці, вирішила поїхати у Хмельницьку область і знайти чоловіка. Мо’ щось сталося?!

«Тобі Толя буде, а я Віктора заберу»

Купила на поїзд квиток, зібрала торбу. За одну руку Толика взяла, за іншу – Віктора.
Де знайти в Ізяславі Івана Горбатюка, підказали добрі люди.
– Батько був грамотним і працював у райфінвідділі бухгалтером, – продовжує співрозмовник. – Мама швидко дісталася до установи, відчинила двері до його кабінету, але нікого не застала. Тоді вона посадила мене поряд із братиком на стілець і вийшла.
Жінка хотіла побачити, як відреагує її чоловік, коли побачить маленьких синочків.
Відчинивши двері, Іван ледь не знепритомнів від несподіванки. Якийсь час не міг зрозуміти, як тут опинилися його хлопці і де врешті-решт поділася їхня матір?
Коли до кабінету бухгалтера зайшла Наталія, він одразу їй у всьому зізнався: про нову сім’ю, дружину та маленьку доньку.
Наталія ж лише плакала…
А тоді Іван запропонував:
– Давай хлопців поділимо. Тобі Толя буде, а я Віктора заберу, він на мене дуже схожий.
– Як же я їх розлучу? – заперечила матір. – Вони ж двійнята. Братики мають разом рости. Не віддам!
– І так розійшлися, – зітхає пенсіонер. – Залишилися від тієї зустрічі гіркі спогади у мами, а у мене – в альбомі фотографія, з якої й досі усміхаються двоє маленьких братиків у батьковому кабінеті.

Лист

– На Урал ми вже не повернулися. Жили на Борзнянщині із бабусею та маминими братами, – розповідає чоловік. – Потім із ненькою я поїхав до Ніжина, а Толя залишився в Степанівці. Прогодувати і поставити на ноги матінка нас самотужки не могла. Отож, до п’ятого класу ми пішли з братом у Комарівський інтернат. До речі, завдяки цьому навчальному закладу з нас виросли люди.
Про батька хлопці нічого не знали і навіть не запитували у матері, аби зайвий раз не ятрити її рани. Але після трьох років служби в артилерійських військах в Архангельську, ставши справжнім чоловіком, Віктор не міг втриматися від цікавості і попросив маму розповісти все як є. А тут ще й лист надійшов від дядька Василя, який якраз був у відрядженні у селі Білогородка Ізяславського району Хмельницької області. Коли жінка прочитала зворотну адресу, спочатку не повірила. А потім відписала брату і попросила його дізнатися про колишнього чоловіка Івана Горбатюка.
Відповіді чекала з нетерпінням. Коли листоношу у дверях побачила, руки їй цілувала. А потім голосно почала читати: «Іван твій живе тепер не в райцентрі, а в селі. Людина поважна. Працює парторгом. Є у нього й сім’я: дружина, донька і двоє синочків…» Защеміло у жінки серце, руки опустилися… А душа ще дужче заболіла.
– Не знаю, чим та Білогородка приваблює чоловіків, але й мій дядько Василь там зостався. Одружився, влаштувався працювати лісником. Хата їхня у лісі стояла, за п’ять кілометрів від села.

Зустріч через роки

–Я дуже хотів побачити свого батька, – каже Віктор Іванович. – Хоч одним оком глянути, який він. Адже мама казала, що ми зовні дуже схожі. Сподівався поспілкуватися, і не важливо, як би він тоді з нами вчинив, все ж у нас тече рідна кров. А тут ще й нагода випала: дядько Василь запросив до себе на ювілей. Ну, думаю, все – нарешті батька зустріну! Мама із Анатолієм не змогли поїхати, а я з нетерпінням чекав, коли здійсниться найзаповітніша мрія 36-ти років мого життя.
Але це сталося не одразу. Виявляється, про те, що Іван Горбатюк був колись одружений і має двох синів, у селі ніхто не знав. Не відали люди й про те, що їхній парторг, обдуривши свою сім’ю й залишивши дітей і дружину напризволяще, жодного разу не поцікавився їхнім життям та здоров’ям. Отож приїзд сина у Білогородку для всіх був, ніби грім серед ясного неба. Коли Віктор завітав до батька на роботу вперше, той просто втік. Наступного дня сину вдалося зустрітися з батьком рано-вранці у його кабінеті.
– Ну, здрастуй, тату! Я – твій син! – голосно промовив Віктор.
– Мої всі діти вдома сидять. Я Вас не знаю, – тремтячим голосом відповів парторг.
– Як не знаєте? Ще й Толя є…
– Нічого не знаю, залиште кабінет.
– Та я не просити приїхав, просто побачитися, познайомитися…
У відповідь тиша.
Наступного дня мало відбутися у селі якесь зібрання. Людей – море. Із району наїхало. Виступав за трибуною й батько. Гучними оплесками селяни підтримували партійні ідеї, а син його чекав за величезними дверима.
Збори завершилися, усі розійшлися. Куди ж подівся парторг? Виявляється, він знав, що його чекає Віктор, отож поспішив через «чорний вхід». Наздогін батьку син вигукнув: «Так не можна, чуєш, батьку! Зажди…» А той у відповідь: «Ти мені все одно нічого не зробиш!» І зник.

Після цієї зустрічі за листом Віктора Шумейка редакція газети «Радянська Україна» провела власне розслідування і з’ясувала, що Іван Горбатюк справді був одружений з Наталією Шумейко і має двох синів. А після опублікування критичної статті в газеті парторга звільнили з роботи за рік до пенсії.
– Після нашої першої зустрічі, була ще одна, – згадує пан Віктор. – Ми приїздили у Білогородку автівкою: мама, я і Толя. Ненька також дуже хотіла подивитися батьку в очі і запитати у нього, чим завинили діти.
Застали вже сивого чоловіка на полі. Коли легковик під’їхав ближче, Іван Горбатюк пізнав за кермом Віктора, кинув косу і побіг у бік свого мотоцикла. Але син швидко зорієнтувався, миттєво витягнув ключі від триколісного залізного коня і поклав до кишені. Колишньому парторгу нічого не залишалося. Він мовчки стояв, ніби вкопаний. Очі опустив до землі. Із автомобіля вийшли Толя з матір’ю. Ця зустріч через багато років побілила засмагле обличчя старого батька. Але вже... вчорашнього.

Р.S. Наталія Шумейко померла на 83-му році життя. Про Івана Горбатюка сину нічого не відомо.

Лариса Галета, тижневик «Деснянка вільна» №49 (348)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.