Комбат і медсестра. Кохання із 45-го

За логікою, їхні життєві шляхи, як паралельні прямі, ніколи не мали перетнутися. Надто різними були ці двоє. Він — корінний ленінградець. З інтелігентної забезпеченої родини. Вона — із забутих Богом Нових Млинів, що у Щорському районі. П'ята дитина простих селян. З якого боку не дивись — мезальянс чистої води. Та, попри все, вони були щасливі разом. Майже 31 рік. Поки смерть не розлучила їх, як сказали б у сентиментальному фільмі.
Історія цієї пари і справді нагадує старе добре кіно.

— Як ви зустрілись? Як знайшли одне одного? — запитую у Любові Минівни і чомусь думаю, що вона скаже: доля. А у відповідь чую: війна.
Розказує: закінчила сільську семирічку. Потім, у 1939-му, — школу медсестер у Щорсі. Вісімнадцятирічною поїхала працювати в Сталінабад (Душанбе). За рік вийшла там заміж за військовослужбовця. Прожили всього кілька місяців — і почалася війна. Коли чоловіка забрали на фронт, їй залишались лічені тижні до пологів.
Син народився першого вересня 1941-го. Назвала Миколою. На честь Гастелло. Тоді про недавній (26 червня) подвиг льотчика говорила вся країна.
А невдовзі прийшла похоронка. Чоловік загинув під Москвою.
- У 20 років стала вдовою, — зітхає жінка. — Та хіба тільки в мене було таке горе? Йшла війна. Ніхто не знав, що з ним може трапитися завтра. І раптом ця циганка...

Вона зупинила мене біля нашого шпиталю. Попросила хліба. Взамін обіцяла «всю правду — що було і що буде». Я б і так не відмовила їй, але дівчата-медсестри захотіли розвінчати ворожку:
— Вгадай, коли Люба вийде заміж.
— Вона заміжня, — відразу сказала циганка. — Але зараз сама. Тут жити не буде. Чирвовий король повезе Л у велике місто. Це буде її доля.
Я тільки гірко всміхнулася. Яке велике місто? Якщо судилася мені дорога, то тільки до мами у Нові Млини.
Так і сталося: у 1944-му вона з сином повернулася додому. Працювала у Щорсі — старшою сестрою у хірургічному відділенні військового шпиталю №6052. Миколка був у селі з бабусею.
На роботі більшість жінок — з понівеченими війною долями. І кожній хочеться щастя. Хай навіть недовгого, аби тільки було. Тому, як не старався начальник обривати неслужбові стосунки з пораненими, романи в шпиталі були.

— І Ви зустріли тут свого «чирвового короля»?
— Усі називали його Кирилов. І це прізвище було постійно на слуху у нашому корпусі. Він був з тих, що відразу викликають у людей інтерес і прихильність до себе. Це я зрозуміла пізніше. А спочатку, коли чула, як про нього шепочуться сестрички, вирішила, що він просто бабій. Таких я зневажала.
Потім по шпиталю поповзли чутки, що Кирилову не дає проходу права рука нашого начальника Зіна. Таємно носить йому спирт, улещує і ревнує до кожного стовпа. Варто було Кирилову посміхнутись медсестрі, і Зіна знаходила причину перевести її в інший корпус (крім нашого, у місті ще були терапевтичний та інфекційний).
Тут і мене взяла цікавість. Захотілось подивитися на того Кирилова. Дівчата вказали. А він — каліка на милицях. Я сотні разів мимо нього проходила — постійно сидів на підвіконні в коридорі. Чим він усіх приваблює, такі незрозуміла.
Це прояснилося за кілька днів — після концерту у залізничному клубі. Там була добра половина нашого шпиталю. А Кирилов зупинив на виході мене. Питає, чи можна провести додому. Я —ні в яку.
— А якби був на своїх ногах, можна б було?— запитав він.

І тоді до мене дійшло: та він же просто бере всіх на жалість. «Ну, — думаю, — зараз я з тобою поквитаюсь!».
— Он ти як заговорив. Добре. Проведи!
У Щорсі я жила на квартирі. Від залізничного клубу неблизько. Асфальту на нашій вулиці тоді ще не було. Піщуга по коліно.
Йому важко. Милиці грузнуть. Спітнів від напруження. Але йде — назад не повертає. Ще й розмовляти умудряється.
Розказує, як поранили в Білорусії, коли виводив з-під обстрілу свій батальйон. Про Ленінград. Про сім'ю — залишилися тільки мама та сестра. Батька заарештували за доносом. Помер у тюрмі.
У мене теж батька не було — з шести років. Так і розговорилися.
— Скажи хоч, як тебе звуть. А то все - Кирилов та Кирилов.
Він сміється:
— Микола.
Попрощалися вже за північ. А на ранок увесь корпус знав, кого проводжав Кирилов і о котрій повернувся в шпиталь. Зіна ходила як чорна хмара. Мене, тільки-но прийшла на роботу, викликав до себе начальник.

Обійшовся делікатно. Не сварив, не виховував — тільки нових обов'язків підкинув, щоб не було часу на «шури-мури». З роботою я справлялась, та все одно згодом загриміла «в заслання» в терапевтичний корпус.
Але це нічого не змінило. Кирилов ходив туди на милицях кожного дня.
...Любов не спитала, коли приходити. Як сніг, впала на наші голови. Навіть якось незручно було: війна, розруха — а ми такі щасливі.
— День Перемоги святкували разом?
— Мені святкувати не довелось. Захворіла на тиф. Потрапила у міську лікарню ледве жива.
— А Кирилов?
— Не знаю точно, тому ні на кого грішити не буду, але з чиєїсь подачі навколо нього у шпиталі почалися інтриги. Спочатку намагалися переконати, що поранену ногу слід ампутувати. Вона не згиналася. Коли він не погодився, виписали як придатного до військової служби. У Чернігові з таким висновком не погодились. Дали місяць відпустки. Потім направили на комісію в Москву.
Я залишилася в Щорсі сама. Не минало й дня, щоб хтось не спитав про Кирилова. Дехто — з неприхованою насмішкою. Мовляв, не будь наївною, ленінградець сюди більше не повернеться. Я дуже переживала.
А він у кожному листі писав, що хоче бути тільки зі мною.

У Москві його комісували. Підлікували. Приїхав уже не на милицях, а лише з ціпком.
12 жовтня ми розписалися. Хоч не в день, зате в рік Перемоги!
Мені тоді виповнилося 24, Кирилову — 25. А позаду у кожного уже було ціле життя...
— Ваш син був з вами?
— Він помер у три роки. Від дифтериту.
У 1947 у нас народилася дочка Людмила. Тоді ж ми усі разом переїхали в Ленінград. Не обдурила, виходить, циганка.
Чоловік працював на заводі, я — спочатку в пологовому відділенні, а потім — у поліклініці МВС. Згодом ми отримали квартиру і переселилися в свої 13 квадратних метрів на вулиці Чайковського. Це була територія щастя. Тільки наша! А до цього ми жили у свекрухи. Ладнати з нею було непросто. Вона була птицею надто високого польоту.


Любов (зліва) та Микола Кирилови з донькою та подругою Любові Ольгою

У 1974 році ми вже мали пристойне житло. Тільки моєму комбату не судилося пожити в ньому — помер за два роки від раку легень.
... Нині Любов Минівна живе в Нових Млинах. З дочкою і внуком Кирилом. Розказують: саме через онука змушені були покинути Ленінград (у 1989-му він ще не був Санкт-Петербургом). Кирилові не підходив тамтешній клімат. Жили у Києві, а в 2001-му переїхали в село.
Купили хату. Городянка Людмила (працювала начальником відділу у Ленінградській телефонній мережі) завела корову, птицю, кролів. Потім навтішалася й позбувала. Зараз жалкує. Каже: треба знову братися за хазяйство.
40-річний Кирило має технічну освіту. Та в селі вона не затребувана. А поїхати на заробітки і залишити маму з бабусею без чоловічих рук у домі не може.
Правда, останнім часом з'явилася ще одна «причина», через яку він не хоче покидати Нові Млини. Струнка і симпатична.
Тому Любов Минівна мріє про правнука. їй скоро 92. Та рідко хто з набагато за неї молодших має такий ясний розум і таку прекрасну пам'ять. Ще б залюбки побавила маля...

Марія Ісаченко, тижневик «ГАРТ» №19 (2564)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.