«Я народився з горбом. Тому мати мене й викинула»

Так Саша Супрун пояснив нам причину свого сирітства. Ми познайомилися з ним у 2005 році, коли хлопчина жив і вчився у Краснохутірській школі-інтернаті для дітей-сиріт у Новгород-Сіверському районі. Тоді 16-літній Саша почувався щасливим. Київські нейрохірурги за рік до цього зробили йому унікальну операцію на хребті, прибрали горб. Підліток сяяв, хотів знайти матір. «Тепер же я без горба. Може б, понаравився...» — поділився мрією. Мати не знайшлася й досі. А Сашу ми розшукали в Бобровиці. Олександр уже дорослий. Незабаром йому двадцять три.
Нагадаємо гірку історію дитини, від якої ще в пологовому будинку відмовилася рідна мати.

«Від дитини відмовляюсь»

Хлопчик переніс внутрішньоутробну інфекцію, народився 24 березня 1989 року в Бобровиці з вагою 2900 грамів. Його поява на світ супроводжувалася ще й внутрішньочерепною та спинномозковою травмами. А лівосторонній грудний кіфосколіоз IV ступеня — то викривлення хребта більш ніж на дев'яносто відсотків, неминучий горб, інвалідність на все життя. До всього була в дитини дуже велика косоокість.
І все ж, гадаю, рішення матері ще в пологовому будинку відмовитися від сина викликане не його вродженою інвалідністю. Вона просто була байдужа до дитини, яку носила під серцем і привела у цей світ. Довідка Бобровицької центральної районної лікарні від 11 червня 1989 року підтверджує це: «Супрун Н.В. свою дитину Супруна О.О. за час його перебування у дитячому відділенні ЦРБ не відвідувала». Це за перші два з половиною місяці його життя!
Подальша дорога хлопчика лежала до Прилуцького будинку грудної дитини. До січня 1991 року він був там у групі для важких інвалідів. У серпні 1993-го його перевели до дитячого будинку. У шість літ Саша ще погано говорив. Коли настав час іти до школи, лікарі звільнили його від навчання ще на рік.

«Через півроку цей хлопчик може померти. Допоможіть йому!»

— З Прилук того року я забирала до нас в інтернат одинадцятеро діток, — розповіла нам сьогодні вже покійна вихователька Ніна Сергіївна Слабченко. — Вивели й Сашка. Кажуть: «Є у нас ще й така дитина». Від жалю у мене обірвалося серце. Маленький на свої дев'ять літ, з перекошеними плечима і довгими руками косоокий хлопчик дивився на світ якось приречено. Що ж, кажу, була у вас, а тепер наша буде. Так ми зустрілися. Без сторонньої допомоги Сашкові було важко навіть з ліжка встати. Ми з дітьми допомагали йому і вдягатися, і взуватися, шнурки на черевиках зав'язували, не кажу вже про навчання. Деформований хребет стискував внутрішні органи, не давав дитині вільно дихати. Горб спочатку маленький був, з кулачок. А тоді почав рости. Болі почалися. Бідне, нещасне дитя...
Директор школи-інтерна-ту Анатолій Олексійович Пушкар возив Сашка до лікарів у Новгород-Сіверський і Чернігів. В обласній лікарні йому зробили кілька операцій на очах. За операцію на хребті не брався ніхто, а дитині ставало все гірше. З часом на хлопця одягли спеціальний корсет, у якому він і проходив кілька років. А потім довелося відмовитись: корсет натирав шкіру і взагалі ходити в ньому було важко.

Невідомо, як би воно було далі, коли б директор не написав листи в різні благодійні фонди, до редакцій багатьох видань з проханням звернути увагу на проблеми сиротинця і допомогти його вихованцям. У Красний Хутір приїхали представники благодійного фонду журналу «Единственная». Знайомлячи з дітьми, Анатолій Олексійович звернув увагу київських гостей на Сашу Супруна.
— Через півроку цей хлопчик може померти. Допоможіть йому! — попросив директора фонду Олену Олександрівну Гаришову.
Добрі люди з журналу «Единственная» повезли Сашка до Києва в клініку Міжнародного центу нейрохірургії, де роблять унікальні операції на хребті. Директор центру всесвітньо відомий лікар-нейрохірург Ігор Петрович Курилець, оглянувши хлопця, дорікнув:
— Де ж ви раніше були? Випадок дуже складний і запущений. Хлопця треба було оперувати ще в семилітньому віці. Шансів, що все вдасться, дуже мало!

Гроші для Саші

Усі добре розуміли, що така операція коштує дуже великі гроші. А де їх узяти? Журнал «Единственная» на своїх сторінках розповів про підлітка-сироту з Красного Хутора і попросив добрих людей допомогти його врятувати. Не одне серце пройнялося співчуттям, відгукнулося на заклик. З усіх куточків України надходили гроші на розрахунковий рахунок благодійного фонду — на лікування Саші.
У 2004 році, якраз у дні помаранчевої революції, Сашка поклали в київську клініку «на розтяжку». Треба було поступово прилаштовувати кістки і спинний мозок до рівного хребта, а потім вживити в хребет імплантати.
— Коли розтягували, було дуже боляче, — признався Саша. — Але я терпів. Біля мене весь час сиділа Тетяна Миколаївна, вихователька, дочка нашої Ніни Сергіївни. Приїхала з Красного Хутора, щоб мене доглядати. Операції я боявся, але Ігор Петрович сказав, що все буде добре. Я заснув, а коли прокинувся, уже все було зроблено.


Нейрохірург Ігор Курилець зробив диво. Саша Супрун до операції і після

«Подзвоніть директору, що в мене рівна спина!»

— Він як прийшов до тями, зразу каже Тані: «Скорій подзвоніть директору і скажіть, що у мене рівна спина!» — розповідала Ніна Сергіївна нам. — Цілий місяць вони були в клініці, а тоді благодійний фонд знайшов сім'ю, яка взяла Таню з Сашею до себе. Ще місяць вони жили у Лідії Григорівни та Віктора Костянтиновича Неведомських, проходили реабілітаційний період.
— Бабуся Ліда пиріжки пекла. Вона дуже хороша, добра, — згадував Саша. — А на Новий рік вони з дідусем Вітею возили мене на Хрещатик дивитися феєрверк і головну ялинку. З їхньою дочкою Галею я в санаторій їздив. Дуже гарні люди... А як вернувся в Красний Хутір, хлопці мене навіть не впізнали. Кажуть: «Сашко, невже це ти?». Було ж у мене метр тридцять росту, а після операції — метр п'ятдесят три! Ігор Петрович, ну, професор, сказав, що я ще підросту, буду, як усі.

Квартира від Юлі

У 2008 році Сашко закінчив школу і поїхав у Лютіж, що у Вишгородському районі Київської області, до реабілітаційного центру інвалідів. Там його навчили ремонтувати взуття. Далі жив у соціальному гуртожитку в Ніжині. Влітку трохи заробив, працюючи на консервному заводі. Вступив до аграрного ліцею побуту та сервісу.
— Я тоді працювала в управлінні економіки, — розповідає завідуюча оргвідділом Бобровицької районної ради Валентина Сергіївна Даруга. — Одного разу заходить до нас голова райдержадміністрації Микола Степанович Супрун з хлопчиною. Каже: «Це Саша, сирота. Треба йому допомогти». Так ми познайомилися.. Саша тоді закінчував Ніжинський ліцей. Може, про майбутню роботу хотів домовитися з головою. Микола Степанович тоді порадив йому вступати до нашого коледжу економіки та менеджменту. Саме тоді Юлія Тимошенко давала соціально незабезпеченим громадянам житло. Саші дуже пощастило. У новому будинку він одержав хорошу однокімнатну квартиру з усіма вигодами.

Хлопець він хороший. Не п'є, не курить. В Бога вірує. Їздить на службу в Київ. Береже копійку. Ми його вчимо: «Одержиш стипендію та пенсію, зразу оплати комунальні послуги, закупи продукти. Продумай, на що ще потрібні гроші». Він молодець. Потроху зібрав на комп'ютер, обшив балкон. Приносив гроші і клав мені в стіл. Холодильник, пральну машину, кухонні меблі йому допомогли купити добрі люди з журналу «Единственная», а оце перед Новим роком дали гроші на м'який куточок. Обживається наш Саша. Іноді запитує, як варити кашу, що класти в суп. Обідає він у коледжі, а снідає і вечеряє вдома.

«Роботу б хорошу знайти. Після коледжу»

Квартира у Саші справді чудова. На першому поверсі красивого будинку, який звів у Бобровиці Іван Куровський, почесний президент київської будівельної компанії «Житлобуд», народний депутат. Простора кімната, кухня з виходом на балкон, санвузол з ванною, передпокій з нішею.
— Пощастило тобі, Сашо! — кажу я. — Таку квартиру одержав!
— Перший з тих, хто жив зі мною у соціальному гуртожитку в Ніжині, — усміхається Саша. — Справді пощастило. А погляньте, які в мене меблі, як я кухню обладнав.
Коли одержав квартиру, поїхав у редакцію журналу «Единственная». Олена Олександрівна Гаришова, як побачила мене, каже: «А ми тебе давно шукаємо». Ну, я розповів про квартиру, порожні стіни. Пообіцяли допомогти. Дали гроші на холодильник, пральну машину, кухонні меблі. А перед Новим роком заплатили й за оцей м'який куточок. Диван, два крісла...
Мікрохвильову піч я сам купив. Ноутбук і стіл для нього. Ще зібрав гроші і обшив балкон. Подивіться, як тут гарно. Постільну білизну, одяг, взуття теж сам купив. Усе необхідне є.

Що ще треба, то це шафу для одягу. Он усе на матраці лежить. І в передню треба меблі. Килимок у кімнату на підлогу. Та багато чого...
До закінчення коледжу залишається рік. Треба думати про роботу. Вчуся на менеджера. Хотілося б працювати в офісі на комп'ютері. Може, хтось допоможе знайти таку роботу.
На добрих людей мені щастить. Ось Валентина Сергіївна з районної ради привезла овочі — картоплю, цибулю, моркву. Журнал «Единственная» посилав до санаторію. Я і в Хмельнику лікувався, в Саках, у Карпатах...
До Ігоря Петровича Курильця їжджу кожні три місяці. Там моя фотографія висить. Професор каже, що із спиною у мене порядок. Правда, ноги болять. Довго не можу сидіти. З правою рукою проблеми — наче вени стягує... А все інше гаразд.

«Молюся Богу. Беру участь у проекті «Україна без сиріт»

— Уже два роки я прихожанин церкви «Виноградник», що в Києві на Контрактовій площі. Їжджу на богослужіння. Щомісяця буваю на нічній молитві, де ми просимо Бога рятувати людей від алкоголю, куріння, наркотиків. Там познайомився з багатьма хорошими людьми. Аня Цингарюк з Боярки працює стоматологом. Реставрувала мені передні зуби і не взяла ні копійки. Ми, християни, повинні допомагати одне одному. Я знаю, що у важку хвилину церква мені подасть руку підтримки, допоможе грошима. Якось у коледжі затримали стипендію — церква допомогла пережити скруту.
— Сашо, — кажу я, — ми з тобою не бачилися з 2005 року. Ти ще підріс. Через рік закінчиш коледж. Маєш квартиру. Чи не замислювався про створення сім'ї?
— Ой, уже навіть хотів одружитися! У Донецьку, де був на семінарі, познайомився з Яною. Ми зустрічалися, телефонували одне одному, обмінювалися есемесками. Я й з батьками и познайомився. І перед Новим роком поїхав, щоб запропонувати коханій руку і серце. А вона у відповідь: «Я помилилася, сказавши тобі, що люблю. Ні-ні, то була помилка». Глибоку рану нанесла мені. Досі страждаю.

— У Красний Хутір не їздиш?
— Чогось мені здається, що там мене ніхто не жде. Досі обидно згадувати, як обзивали квазімодо, Титаником...
— Титаником?
— Ну, мені ж у хребет вставили титанові спиці.
— Прости їм, не тримай образу. Тобі ж легше буде. Сашо, пригадую, ти дуже хотів знайти маму...
— Нічого про неї не знаю. Не бачив її ніколи. Ви ж з машиною, то давайте проїдемо до Параски Яківни Крупко на вулицю Нову. Вона знала мою маму.

«Ми по сусідству жили»

Парасковія Яківна зустріла нас привітно:
— Сашо, — ласкаво глянула на юнака, — а ти на матір схожий. Чорнявий, кучерявий...
Ми по сусідству жили. Ніна і Віра Супрун переїхали сюди з Макарівки. Сироти, виховувалися у баби. А як та померла, сюди явилися. Непутьові обидві. Пили, гуляли. Віра заміж за Володьку Дулю пішла, дочку народила. Хата, в якій жили, була Володьчиної тітки. Як Володька помер, приїхали тітчині дочки і хату продали. Вірку позбавили батьківських прав, Лесю, її дочку, забрали спочатку в Стару Басань, а тоді в інтернат на Прилуччину. Десь вона ще вчилася, приїздила і в Бобровицю. Заміж вийшла за Вадима Губанищева. У 2008 році він помер від туберкульозу. Де тепер Леся, ніхто не знає.

Ніна ж Сашу народила і покинула в роддомі. Ми дитя ніколи й не бачили. А тоді ще й Рому привела. До трьох років з нею був. От ти, Сашко, чорненький, а Ромчик був біленький. Мати з Нінки, звісно, була нікудишня. Хлопця забрали у Прилуки. Казали, будто його всиновили. А де ділася Нінка? Бог її знає. Один час тинялася по Бобровиці, ніде не робила. Пила, лікувалася від алкоголізму, тягалася з такими, як сама. Де вона тепер, не скажу. Мо', вже й на світі немає. А мо', де й живе. Діти їй, бач, не нужні.
А ти, Сашо, квартиру получив? Учишся в коледжі? Молодець! Жить на світі важко, синок, але треба. Не повтори материну долю. Держись за життя. Вивчишся — найди роботу. Будь розумником. Хай тобі допомагає Господь!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №11 (1349)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.