Тетяна Могорт: «Брати опинилися в різних інтернатах, 4 роки нічого не знали один про одного. І я вирішила: звести їх докупи»

Вони їй ніякі не родичі, Коля Буренок і Серьожа Гаркуша. До пори до часу чернігівка Тетяна Юріївна Могорт і подумати не могла, що чужі незнайомі діти стануть їй дорогими, і почне вона піклуватися про них, як про рідних.

«Він сидів у перукарні, грівся. «Стригтись прийшов чи маму ждеш?» — запитала його. «Я просто так», — відповів хлопчик»

— Отак ми зустрілися в січні 2010 року, — розповідає Тетяна Юріївна. — Я побула на базарі і по дорозі зайшла до дочки. Вона працює адміністратором у перукарні на Комсомольській. Бачу, хлопчик сидить.
— Стригтись прийшов чи маму ждеш? — запитала.
— Я просто так, — відповів.
Виявилося, що він із школи-інтернату. Дівчата погодували його, напоїли чаєм.
Наступного дня я знову зайшла до дочки. А тут і Коля. Каже, їздив до батька в Пакуль. Я почала розпитувати, з ким він живе, хто його батьки.
— Мати — п'яниця. Кинула нас із батьком, пішла до такого ж, як сама, в інше село. А батько — інвалід сліпий, і ногами не ходить. Мати йому ноги перебила.

Почуте привело мене в жах.
— Як же ви живете? — питаю.
— Я — в інтернаті, на Подусівці. До восьмого „класу ходжу. А батько — сам. їжджу до нього — дров нарубать, води внести.
На свої тринадцять літ хлопчик ніяк не виглядав. Худенький, дрібненький. Більше десяти не даси. А тут і дочка моя, Людмила.
— Це дитя брошене, — каже. — Нікому не нужне.
Я взяла Колю додому, нагодувала. Почала розпитувать. Хлопчик розповів, що осліп батько від травми. З акумулятора в око бризнула рідина. Як лежав у лікарні, мати все з хати продала чи обміняла на горілку.
— Я коли ночую, то сплю на печі і куфайкою вкриваюсь.

Він знову збирався до батька. Я дала на дорогу їжі, трохи грошей. Ще — ватну ковдру, підодіяльник, простирадло, наволочку. Провела на маршрутку.
Коля ще заходив до перукарні. Було страшенно жаль дитину, яка стала сиротою при живих батьках.
15 березня поїхала в інтернат, попросила відпустити хлопця зі мною в місто. Вирішила, що куплю йому спортивний костюм, кросівки, трусики. Ми походили по магазинах, вибрали все, що Колі подобалося. А тоді я ще й годинник йому подарувала. Відвезла в інтернат і пообіцяла, що прищу на Великдень з паскою і крашанками.
Пасха була 4 квітня. Я все зібрала, приготувала і поїхала в інтернат. А Колі вже там не було. Перевели до Красного Хутора, аж під Новгород-Сіверський. Господи, за що? Покарали, що тікав до батька? Від Чернігова до Пакуля сорок з лишнім кілометрів, от хлопець щодня й тікав, їхав на перекладних. А де той Красний Хутір? Звідти вже не втече. Оце тобі й Пасха...

«А мені директор дозволив брату подзвонить»

— Через тиждень, розпитавши людей, де ж той Красний Хутір, я поїхала шукати Колю. У нього якраз був урок фізкультури на шкільному стадіоні. Попросила дівчинку знайти. Дивлюсь, біжить моя дитина, плаче, сльози до колін.
— Я думав, що до мене вже ніхто ніколи не приїде, — тулиться до мене, сьорбає носом.
Виявляється, привезли мого Кольку в Красній Хутір З квітня, у страсну суботу. Чому вже вибрали саме цей день, не знаю. На душі було так важко, що й не скажеш.
Пішла з Колею до директора школи-інтернату Анатолія Олексійовича Пушкаря. Прекрасна людина, яка робить усе, аби нещасні сироти (а в Красному Хуторі саме такі вихованці, переважно сироти при живих батьках) не почували себе зайвими на цьому світі, мали все необхідне — чисту постіль, смачну їжу, книги й комп'ютери, а головне — увагу й турботу з боку вихователів і вчителів. Я пояснила, хто я така, чому переживаю за долю хлопця, попросила, щоб допомогли йому у навчанні.

Директор сказав, що хлопець запущений, вчиться слабенько. Але старається. І це головне.
— Усе буде добре, — заспокоїв мене.
Я познайомилась із заступниками директора, вихователями, психологом. Коля показав клас, у якому вчиться, спальню. Скрізь чисто й красиво. Побула я і в їдальні. Дітей тут годують добре, навіть двічі на день дають мед. Школа має підсобне господарство, проблем з харчами нема.
—Ти ж будь розумником, старайся вчитися, не роби нічого поганого, не тікай більше, — повчала Колю. — Я тобі дзвонитиму і провідуватиму. Коли що треба, скажи мені, я допоможу.
Разів п'ять ще приїздила до нього. Уже знала, що Коля любить, купувала й готувала, аби побалувати дитя.

Одного разу він мені каже:
— А мені директор дозволив подзвонити брату.
— А в тебе є брат? — питаю.
— Є, Серьожа Гаркуша, на два роки молодший. Він в Удайцях, в інтернаті.
Розпитую у людей, де ж ті Удайці, і їду на Прилуччину знайомитися з Сергієм. Було літо. Діти купалися в річці. Я попросила погукати Серьожу. Біжить дитина, нв знає, до кого. Показує три розтопірених пальчики на руці. Це ще стільки років залишилося йому бути в спецінтернаті, пояснив.
Мені він не здався розумово відсталим. Нещасне запущене дитя, яким ніхто ніколи не займався. Коли п'яницю матір позбавили батьківських прав, а батько почав втрачати зір і сам написав заяву, що за станом здоров'я не може забезпечити повноцінний догляд дітей, брати опинилися в різних інтернатах. Сергійко був спочатку в Городні. Як розповідали, на час ремонту шкільного приміщення батька попросили взяти хлопчика до себе. А коли той не взяв, відправили в Удайці. Тут він і ріс:

Я вирішила, що дітям треба жити разом, в одній школі-інтернаті. Завела мову про це з вихователями. Вони не радили забирати Сергія. Але я дуже хотіла звести братів докупи. Щоб вони знали один одного, дорожили один одним. Залишила Серьожі гостинці, одяг, що привезла із собою. Дала адресу Колі. Наказала писати один одному.



Плакали всі, хто бачив ту зустріч

— Цілий рік мучусь мукою, як звести братів в один інтернат. Пішла в обласне управління освіти, до самого начальника. Анатолій Олексійович Заліський, спасибі йому, вислухав мене уважно.
— Спробуємо, — сказав. — Але це не просто. Серьожі треба пройти комісію. Тільки за її висновком можна вирішити питання.
Це справді було не просто. Лежав хлопець і в психлікарні. Пройшов дві комісії. Зрештою з'явився висновок, що він може вчитися в загальноосвітній школі. А значить там, де виховується його старший брат.
Увесь цей рік я провідувала обох хлопців, говорила їм, що клопочу про їх подальшу долю, хочу, щоб вони не загубилися в подальшому житті, щоб знали: вони — брати.

В останні дні серпня обох хлопців привезли до обласного управління освіти. Був сонячний ранок. Діти не бачилися чотири роки. Може, й не впізнали одне одного. Стояли в різних кінцях подвір'я. Коли з'явилася я, обидва кинулися мені на шию. Плакали.
— Ну от, Колю і Серьожо, — кажу я їм. — Ви рідні брати і тепер будете разом.
Хлопці обнімалися, щось говорили один одному. Усі, хто бачив цю зустріч, не могли стримати сліз. Я теж плакала і дякувала всім, хто допоміг об'єднати нещасних дітей. Спасибі Анатолію Олексійовичу Заліському, який зрозумів мене і посприяв тому, щоб брати були разом. Спасибі директору Краснохутірської школи-інтернату Анатолію Олексійовичу Пушкарю, що погодився взяти Сергія до себе. Звершити добре діло допомагали й інші люди, спасибі їм усім.
Тепер брати живуть під одним дахом, відчувають відповідальність один за одного, їжджу до них. Знаю, чим побалувати. Колька любить соняшникове насіння, цукерки, пиріжки. Везу обов'язково. Серьожа в Удайцях навчився вишивати. Купую канву, нитки. Нехай вишиває.

У кінці жовтня подарувала обом мобілки. Щоб дзвонили, щоб я знала, як вчаться, як себе поводять. За один місяць наговорюю з ними більше ніж на сто гривень. Накладно для моєї пенсії, але ж не відповісти на їх маячок не можу.
Серьожку похрестила. Обом повісила на шию по хрестику з ланцюжком.
Тепер уже Коля не тікає з інтернату. На зимових канікулах я попросила директора привезти його хоч на якусь годину до Чернігова. Супроводжувала хлопця шкільний психолог. Знаючи, як той сумує за батьком, найняла машину і звозила його в Пакуль. Колька як на крилах летів. Двадцять хвилин ми були в Ігоря. Бачили б ви, як раділи вони зустрічі. Про матір діти й не згадують. Не цікавиться ними й вона. Поміняла синів на горілку, кинула напризволяще.

Коля любить уроки праці, а Серьожа — музики і фізкультури

Познайомившись із Тетяною Юріївною, ми вирішили обов'язково провідати хлопців, для яких вона стала рідною.
— Поїдете з нами до Красного Хутора? — зателефонували їй.
— Обов'язково! — зраділа жінка. — Хлопці попросили привезти їм торт, то куплю. Ще хочуть жареної картошки з огірками. Зошити обом приготувала, шкарпетки купила. Варення візьму, яблук.
Набрали гостинців і ми.
— Тільки ж поділіть порівну, — порадила. — Хоч одному вже п'ятнадцять, а другому — тринадцять, а ще діти.
Брати дуже зраділи приїзду Тетяни Юріївни, кинулися їй на шию.

Кажуть, дітям необхідно, щоб їх любили. Дитина повинна знать, що хтось любить саме її, а не»всіх дітей. Тільки її. Ось таку людину Коля Буренок і Сергійко Гаркуша мають в особі Тетяни Юріївни Могорт, уже не молодої жінки, за плечима в якої непросте, сповнене праці і труднощів життя. Народилася вона в Сосниці перед самою війною, на якій загинув батько. Трудова біографія почалася рано. Працювала-Тетяна на камвольно-суконному комбінаті, інструментальному заводі, термістом на ЗАЗі. Закінчила Львівський машинобудівний технікум. Виростила двох дітей. Поховала чоловіка. Нині живе сама. Тішиться онуками. Яке, здавалося б, їй діло до чужих хлопчиків, що стали сиротами при живих батьках? Та щось у долях нещасних дітей зачепило її душу, пройнялася людина турботами про них.
— Не думайте, що я кріпко балую їх, — каже Тетяна Юріївна. — Буває, таких чортів даю! От нащо Колька просить батька прислати йому гроші? Чого йому не хватає? По ЗО гривень сирітських їм дають щомісяця. Ну, на цукерки, ще щось. Ігор же безпомічний, на пенсію треба жити, щось їсти, заплатити, коли хтось сторонній щось допоможе. Я Кольку налаяла по телефону і зараз поговорю. Наодинці.

Особливими успіхами в навчанні брати похвалитися не можуть. У Сергія досі проблеми з читанням, хоча він уже у восьмому класі.
— Може, його б у молодші класи посадити, щоб навчився? — хвилюється Тетяна Юріївна. — Кажуть, не можна. Просто треба більше читати.
Сергійко показав рушничок, який вишиває. Вишивка гарна, акуратна, без вузликів і хвостів на зворотньому боці. А з шкільних уроків йому найбільше подобаються музика і фізкультура. Коля ж віддає перевагу урокам праці.
— Серьожка, може, й після школи десь вишиватиме чи шитиме. А Колі я б порадила вивчитись на кухаря. Голодним ніколи не буде. Ну, ще є час. Нехай думають.

«Не знаю, як і дякувать Юріївні за хлопців»

У братів різні прізвища, бо коли народився Коля, Ігор з Тетяною були ще не розписані. Так сини й залишилися — один Буренок, другий Гаркуша.
Ігорю ГАРКУШІ сорок один рік. Живе сам — у Па-кулі, в батьківській хаті. Інвалід першої групи.
— З очима сталося так. Не було електрики, то я взяв лужний акумулятор, поставив на зарядку, — розповідає він. — Рідина бризнула у праве око. Я зразу ж промив водою, наче й нічого. А тоді гірше й гірше. Та вже не одне, а й друге око перестало бачити. Усе, як у тумані. Думали, що отруївся якимось спиртом чи грибами. Місяць і вісім днів був зовсім сліпий. Чорна стіна. Перед лікарнею і написав заяву, щоб дітей забрали в інтернат. Тетяна тоді вже кріпко пила, була позбавлена батьківських прав. Доки я лежав у лікарні, все з хати пропила. Навіть меблі. І тепер іноді являється: «Дай сто грамів. Дай грошей». Про дітей не питає, як наче їх ніколи в неї й не було.
Я вже трохи бачу. Через лупу навіть читаю.

А з ногами діло погане. Колись Тетяна на моєму хребті перебила держак сапи. Та ще залізним совком по чашечках била, ослоном — по стегну. Зробила мене інвалідом. Пересуваюсь по хаті з допомогою двох ослінчиків. Сусід допомагає, Григорій Ріпич. Від соціального працівника я відмовився. Стидно, щоб жінка мене доглядала.
Колька в мене хлопець складний. У Чернігові зв'язався з компанією, мобілки крали. Тікав сюди, в село. Тут же воля. Що хотів, те й робив. Я його гоню назад, у школу. Раз розсердився, тиждень у сараї на сіні ночував. Ще тиждень у Гриші жив, у сусіда. Тоді й забрали його, перевели у Красний Хутір. Коли приїздив, допомагав мені, води внесе, дров нарубає.
Спасибі Юріївні за її увагу до моїх хлопців. Хороша людина, турбується про них, як про рідних. Не знаю, як їй і дякувати.
Я ще помітив, що Коля став стриманішим, дисциплінованішим, коли ним почала опікуватися Юріївна. На добрі діла вона його наставляє. Спасибі їй велике. Дякуватиму, доки й живу.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №9 (1347)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.