Без паспорта і пенсії живе у Блистові на Менщині Фаня Гималтинова

Отак важко і недоладно склалося її життя. До Блистови на Менщину приїхала із Вірменії слідом за чоловіком. А він помер. Паспорт, що засвідчував особу вже немолодої жінки, загубився. Трудової книжки у неї також нема, а значить і пенсії, хоча все життя Фаня працювала.

«Казантатарка я»

Хата, в якій живе Фаня Гималтинівна, на околиці села, через дорогу від кладовища. Того дня, коли ми завітали до неї, мороз був 30 градусів. Судячи з того, що вода у відрі на ослінчику в хаті промерзла до дна, не менше градусів було і в оселі.
— Дров нема, нічим топити, — немов вибачається жінка. — Укриваюся двома ковдрами, а все рівно холодно.
— Та он же у домі валяються якісь старі дошки, — шукаю я вихід із становища.
— Треба порубать, а грошей нема, — каже вона.  — Украли гроші. 100 гривень. Ключ загубила. Тепер замикати хату нічим. Як дрова є, топлю грубу вранці і ввечері.

Оселя настільки захаращена різним непотребом, що не відразу знаходиш, куди сісти.
— Бардак у мене, — знову ніби вибачається жінка. — Сил нема навести порядок.
Фаня Гималтинівна погано чує, не розуміє, хто я і чого прийшла. І все ж поступово наша розмова налагоджується.
— Казантатарка я, — каже вона. — Батька звали Гималтин, маму — Фагиля. Восьмеро дітей було в неї. Виросло троє — я і два брати. Інші померли маленькими. Жили ми у Вірменії. Батько рибу ловив. П'яниця був, нас з дому виганяв, бився. Одного разу мамі годинником голову провалив.

Я до школи тільки рік ходила. Ніхто зі мню не займався — мама не грамотна, а батьку не до нас. І вчителька сказала, щоб до другого класу я не йшла, бо нічого не навчилася у першому. Так я й залишилася неграмотною. Ні читати, ні писати не вмію.
Перший раз вийшла заміж у шістнадцять років. Робила в радгоспі на винограднику, у їдальні мила посуд.
З чоловіком життя не склалося. Дітей не було. І ми зрештою розлучилися.

За Іваном у Блистову

— Іван Охріменко працював у радгоспі трактористом. У нього була жінка Валя і двоє маленьких дочок. А тоді Валя з дітьми поїхала на Україну, а Іван прийшов до мене. Я від нього старша на десять років. Так ми й жили. Він платив аліменти. Тепер його дочки давно заміжні, живуть тут, у Блистові. І Валя тут. І я сюди приїхала, до нього.
Ми з ним стару бабу Дуню доглядали. Після її смерті нам хата дісталася. Ні, не оця. Бабину хату Іванова сестра Паша обміняла на оцю. А кроваті і все інше ми звідти перевезли.
Ми з Іваном базар прибирали. А як він помер, сама прибираю. Сільрада платить 10 гривень. Базар у нас по понеділках.
Паспорт свій я віддала в сільраду, коли тільки приїхала. Де він дівся, не знаю. Нема паспорта. Так і живу. Якби був, може б, пенсію виклопотала. Мені вже сімдесят, а пенсії нема. Тільки оті 10 гривень по понеділках. Хліб купляю. Картошку садила, огірки.

Їхать мені нікуди. Брат Алхат служив у армії в Москві, там оженився. Ми з хазяїном були у нього в гостях. Уже помер. Менший брат Ніколай жив в Азербайджані, був зварювальником. Пенсію одержував. Ну й сидів би вдома. Ні, піду ще пороблю. Ішов на роботу, впав, ударився головою об камінь. Зійшов кров'ю. Ми їздили на похорон.
Нікого не залишилося. Сама я. Їхать нікуди. Помру тут.
— А зараз у вас хоч якась їжа є? — запитую, подумки картаючи себе, що нічого не привезла.
— Хліб є, супу зварити нема на чому. Дров нема.
І тут прийшов Григорій Новик, а за ним — Марія Улько
— Я не родич Фані і не сусід, — сказав чоловік, побачивши в хаті незнайому людину. — Живу далі, але час від часу приходжу допомогти. Де в тебе сокира? Під столиком?

Григорій Маркович заходився рубати дошки, що валялися на підлозі, класти в грубку.
— Ось натопимо, потепліє в хаті. Може, щось звариш.
І тут двері відчинилися — прийшла зовиця, рідна сестра покійного Івана Марія Миколаївна Улько.
— Ключа тобі принесла. Дивись, більше не губи,—наказала невістці. — А то двері настіж. Люди ж усякі є. От і гроші хтось украв,—це вже вона мені. —З тих нещасних десяток за базар наскладала сотню на дрова, дак якась же скотина не побоялася гріха, украла. Та не стукай ти кригу у відрі! — знову Фані. — Бачиш, вода до дна замерзла. Став відро на плиту, накрий кришкою.
— Учора я приносила Фані супу, а сьогодні хай покуштує салату з болгарського перцю, — дістала їжу з кошика. — Нагрій і їж. Охляла від голоду, далі нікуди.


Фаня Гималтинова

«У Вірменії уся наша сім'я перебула»

—У нас тепер родичі і азербайджанці, і татари. А пройшли ми всі
через Вірменію, — почала розповідь Марія Миколаївна.
—У Казахстані служив в армії разом з нашим двоюрідним братом Загід Набі-огли Гусейнов. Він азербайджанець, а жив у Грузії. Якось приїхав сюди в гості. Познайомився з нашою Пашею. Вони побралися, нажили двох дочок і поїхали в Грузію до свекрухи. А вже звідти переїхали у Вірменію. З часом до них поїхала і я з мамою.
Іван наш робив трактористом у Блистові. Оженився і з Валею та двома дітками поїхали в Амурську область на переселення. А там же холодно. Іван вскорості приїхав до нас у Вірменію, і так йому там понаравилось, що сказав: «Буду переїжджать».
Переїхав, пішов у радгосп трактористом, получив квартиру. А тут Валя рішила їхать у Блистову, щоб похрестить дітей. Як поїхала, так більше і не повернулась. Це дуже давно було. Старшій Івановій дочці вже сорок, меншій — тридцять дев'ять. А тоді вони малесенькі були.

Ну, а Іван остався. І зійшовся з Фанею.
А тут наша мати заявила, що помирать у чужій землі не хоче. Додому і крапка. Моїй дочці Наташі тоді вісім років було. І повернулися ми у Блистову, купили хату. А ще через десять літ сюди приїхав з Пашею та Загідом Іван. Пробував помиритися з Валею. Вона його не прийняла, сказала, що раніше треба було думать. Ну, а тоді приїхала до Івана Фаня. Він робив на тракторі, аж поки не розпався колгосп. Держали хазяйство — порося, кози, кролі, кури... У тюрму Іван попав по-дурному Чогось завелися з Пашиним зятем. Той азербайджанець, гарячий. Дав Івану по морді. А в того в руках був ножик — гриби ним чистив. От і вийшло, що зачепив тим ножиком зятя. І получив чотири роки. Фаня все посилки на пошту носила. За хорошу поведінку його відпустили на рік раніше умовно-достроково. Тоді вони і взялися базар убирать. На базарі він і помер. Серце слабе було Це вже шість років Івана немає. А Фаня щодня на могилу ходить. Буває, що й тричі на день. Хвалиться: «Я супчику йому носила».

Хто ж допоможе нещасній?

— Сама вона дуже слаба. Я думаю, від недоїдання. Ну що вона їсть? Люди її жаліють, підгодовують. Город уже не подужає порать. Картошку цієї осені я їй викопала.
— А я садив, — вступає у розмову Григорій Маркович, що вже справився біля груби. — Я хоч і сам живу, а коня держу. Років два тому дров їй привіз. Попиляв, порубав. У неї і тепер є дрова. Та тільки порубать нікому. Я якось говорив із сільським головою. Ну, щоб якось допомогли. Сама ж вона, в чужій стороні, щитай. Щоб повернуться в рідні краї, нема й розмови. І нікуди, і ні до кого. А головне — паспорта нема. З паспортом, може б, і пенсію яку дали. То голова каже, що вона громадянка іншої країни, і діла її можна рішать тільки через Посольство Вірменії в Україні. А хто її повезе в Київ? За які гроші?
— Бідна, нещасна, глуха жінка, — каже Марія Миколаївна. — Погибає на очах в усього села. А вона ж людина! Чому б не приставити до неї соціального працівника? Фаня вже не подужає відра води внести, не те що дров нарубать. 14 травня їй буде вже 72 роки. А народилася вона в Грузії, станція Садахло. Це я точно знаю. А тоді вже вони жили у Вірменії, Ноємберянський район, радгосп «Петехаван». Недалеко город Алаверді. Доки був Союз, ми всі жили в одній країні. Склалося так, що опинилася людина далеко від рідних місць. Документів нема. А вона ж все рівно — людина. Чому ж у властей нема до таких, як вона, жалю, состраданія?

Мене вразила доля Фані Гималтинової, що живе нині у Блистові на Менщині. Дала їй трохи грошей.
— Це від нашої газети, — кажу.
— Від «Вісника Ч».
— Я неграмотна, не вмію читать, — хитає головою Фаня, що так і не зрозуміла, хто ми.
— Олії купиш і ще чогось! — наказала їй зовиця.
А Фаня забігала по хаті.
— Ось я восени горіхів назбирала. Візьміть гостинця, будь ласка...
Хата поступово наповнювалася теплом. І димом.
Господи, ну чого ми такі байдужі до чужої біди? Невже нікому ні в Блистові, ні в Мені подбати про знедолену людину, простягти їй руку допомоги? Маю на увазі саме владу. Легко любити усе людство, проголошувати промови про дружбу народів. А допомогти конкретній Фані — нікому?

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №6 (1344)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.