Якими матерями стають покинуті в дитинстві дівчата

Зло породжує зло. Як, виходячи з цього, буде ставитись до своїх дітей жінка, котру ще малою покинули батьки?
З'ясовуємо це у петровлянки Наталії Мосі. Їй було усього п’ять місяців, коли дитини відцуралася рідна мати. При цьому, зробила це не через надзвичайні обставини чи хворобу, - просто дитиня заважала їй пиячити.

...Це трапилось майже 40 років тому у Білорусії. Дівчинку забрала до себе в Петрівку (на Щорсівщину) далека родичка - бабусина тітка Марія Василівна Козлова. Вона була уже в літах, і маленька часто плуталась: називала її то мамою, то бабусею.
Її чоловік був для мене також і татком, і дідусем, - розповідає Наталія. - Він був хорошим господарем. Тримав пасіку. Вони обоє мене жаліли.
Потім його не стало. Залишились у хаті дві безпорадності: старе і мале. Жили на пенсію. Ростили тютюн на продаж. Я закінчила вісім класів і відразу ж пішла працювати. Всього спробувала - була і в садовій бригаді, і на полі, і на фермі. У 18 років вийшла заміж. Чоловік був з Чернігова. Переїхав до нас у Петрівку.

Прожили ми з ним шість років. Спочатку було нормально. Народилися дві доньки. Сім'ю зруйнувала горілка.
Коли п'яний, йому наче пороблено. Лютує, б'ється. Я терпіла, бо шукати захисту не було в кого. Батька не знаю. Мати навряд чи пам'ятала, що я в неї є. Розказували, що після мене вона народила ще двох хлопців і так само кинула їх. Де вони, як склалися їхні долі - невідомо.
У 1997 померла наша Марія Василівна. Уявіть, як воно на душі, коли ти сам у цілому світі, і з близьких людей, кому можна просто поплакатись, - тільки подруга.
Але все колись закінчується. Так і моє терпіння. Я була уже на межі. Вирішила: що буде, те й буде. Виставила «благовірного» без жодного сумніву й жалю. Дарма, що Лєні було тільки п'ять, а Маринці - взагалі три рочки.

У 2004 Наталя знову вийшла заміж. За петровлянина Юрія Мосю. Згадує: нове життя починалося непросто. Юрій був молодшим від неї, йшов на двох дітей. Його мати чого тільки не робила, та він не послухався.
Жили у Наталі - у старій хаті, що дісталася їй від покійної «мами-бабусі». Досить типова ситуація - не вони такі перші, не вони - останні. Правда, декому вдається з часом налагодити стосунки. Тут не вийшло. Навіть коли у Натали з Юрієм народилося четверо спільних дітей.
Свекруха пліткує, що вони - нагуляні, - зітхає Наталя. - Вона й раніше розпускала різні чутки. Тепер і чоловік за нею це повторює. Добре виправдання собі знайшов: діти - чужі, про них можна й забути. Хоч він і в шлюбі не дуже дбав про них, особливо в останні роки. Я і свою, і його роботу тягла.

Та Бог їм суддя. Тим більше, що тепер вони уже півроку, як... колишні.
Виходить, що знову все повторилося, - кажу їй. - Ти знову залишилась сама, знову в старій хаті і з малими дітьми.
Знову наступила на ті самі граблі, - погоджується жінка. - Тільки хата у нас тепер нова. Вірніше - інша. Купила за «дитячі» . Щоб малеча росла в нормальних умовах. Головне, що в домі - природній газ.
Одна кімната у нас за кухню, їдальню і вітальню, а в другій, чи не втричі більшій, поставила перегородки. Вийшов зал і дві спальні.

...Там усе - в ніжно-рожевих тонах. Дуже чисто. Просто не віриться, що в домі четверо дітей. Явно не таких, що „тихіші води", „нижчі трави". Принаймні, троє молодших - справжні відчайдухи.
Зі старшою - першокласницею Діаною - познайомитися не вдалося. Ми приїхали, коли мама повела її в школу. Ангеліна, Даша і Максим (їм, відповідно, шість, п'ять і майже три роки) порядкували у вітальні-ідальні. Кольорові кульки, пазли, ляльки, іграшкові медичні інструменти, звиклий до всього кіт Циган літали від одного до іншого. Усі були зайняті ділом. Ніхто не плакав.
- Ви що, самі вдома?
- Ні, з татком!
Ведуть знайомитись. І тільки-но чоловік сідає, усі норовлять опинитися у нього на колінах. Хтось обнімає, хтось суне йому в рота кукурудзяну паличку... Весела метушня триває до приходу мами.


Весела трійця

Оце безлад розвели! - удавано жахається вона з порогу, і шість дитячих рученят хутко все складають.
Мила сімейна картина. Так, - розказують, - із цьогорічного вересня, коли в них з'явився новий тато.
Звуть його Віктор Шестак. Родом зі Щорса. Йому, як і Наташі, 39 років.
- Ми знали одне одного ще зі школи, - розказує Віктор. - А потім «загубилися». У кожного було своє життя. Я був одружений. Розлучився. Є дитина... Цього літа ми випадково зустрілися. Тепер, разом. Поки що у цивільному шлюбі.
- Штамп у паспорті ще нікого не втримав, - продовжує Наталя. - І я не триматиму, коли життя не складеться. Вітя знав, скільки в мене дітей. Знав, що їх треба І ростити. Але це його не зупинило. Нам зараз добре разом.

Спочатку навіть не вірилось, що І так буває. А розписатися завжди встигнемо.
Старшій Наталиній доньці 19 років. Вивчилася на флориста. Поки не працює, бо нещодавно вийшла заміж. Живе у чоловіка в Камці.
І зять, і сват працюють на залізниці Оленка моя там не зобижена, - радіє жінка. - Маринка живе в Клюсах. Її чоловік їздить на заробітки в Київ.
На заробітки в Москву збирається і Віктор (він тракторист - машиніст за професією), бо хоч господарство тримають немале (корова, порося, птиця, кози), лише з нього прожити складно.
- Тепер вони - моя сім'я, - каже чоловік. - Я їх люблю.
- І я тебе люблю, - висне у нього на шиї Ангеліна.
- Буду дуже рада за Наташу, якщо у неї нарешті все владнається, - говорить голова села Марія Деркач. - Вона помилялась у житті. Але трудяща, хазяйновита. У хаті завжди порядок. їсти наварено. Діти доглянуті, чистенькі.

Запитую Віктора, як поставилися батьки до його рішення стати главою такої великої родини.
- Нормально, - відповідає. - Проти не були.
- Забирали дітей до себе в Щорс, - додає Наташа. - Може, нарешті і в моїх маленьких будуть справжні дідусь та бабуся.
... Прощаючись, дівчатка дружно махають «до побачення». Максимко вибігає проводжати. Тапочки надіти не встиг. А надворі багнюка. На ґанку світлі колготки миттєво стають брудними.
- Буде мамі робота, - кажу. Нічого, - посміхається Наташа. - у нас є пральна машина. - Учора напрала вісім вірьовок. (Справді, у дворі - ніби райдуга від яскравих дитячих одяганок, що сушаться під скупим зимовим сонцем). І замість того, щоб сварити, пригортає сина.
Дивлюсь на них і думаю: зло породжує зло далеко не завжди. Все залежить від того, скільки доброго зустрінеться людині в житті.


Ангеліна, тато Вітя й повітряні кульки

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №5 (333)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.