Купив магазин і відкрив у ньому... народний музей

Кажуть, світ тримається на диваках. Версія, можливо, суперечлива. Але позитивної енергетики нашій планеті від цих людей та їхніх звичайних див, котрі вони роблять власними руками й душею, точно додається. Юрій Дахно з Москалів Чернігівського району — один з таких.

Від початку, або Ось така баба Даша...

Баба Даша — двоюрідна сестра діда Юрія Дахна. Людина, по суті, унікальна. Вона, до речі, й виростила Юрія.
Коли родину баби Даші Клановець (тоді, щоправда, вона бабусею ще не була) розкуркулили, вони залишилися на вулиці. Батьки померли у 1933-му. А Дарія пішла у найми. Натура в неї була вперта і горда. Згодом позичила у хазяїв гроші й викупила свою хатину. Мала швейну машинку «Зінгер» (не ту, яка нині антикваріат), і навчилася шити. Згодом стала модисткою на все село. Заміж не вийшла. «Той, кого вона любила, її не захотів, — розповідає Юрій. — А всіх інших не хотіла вона». Весь час баба Даша розповідала, які у них були чудові, зрозуміло, ручної роботи — вишиванки, рушники, набожники, скатертини, підузорники, наволочки... Після розкуркулювання ці речі продали селянам за копійки, і чимало молодиць ходило в бабиному вбранні.

Сорочку виміняв за колодку, а вишивану скатертину — за штору

Ота любов до народного ремесла так запала малому хлопцеві в серце, що він, як уже був дорослим, а згодом і жонатим чоловіком, почав збирати речі свого розкуркуленого роду по селу.

Не тільки баби Даші, а вже й рідних бабць Насті та Каті, і навіть прадіда та прабабусі. Як? Скажімо, старий рушник односельчанка Юрієві віддала за хлібину. Іншій чоловік обновив фольгою ікони. Вишиванку виміняв за колоду, що на ній дрова рубають. А за гаптовану скатертину, якою односельці збиралися носити солому, віддав штору... Було це звісно, не сьогодні, коли такий якщо не антикваріат, то ретро точно — чималого варті. У 80-ті-90-ті минулого століття подібними речами багато хто не дорожив. А на Юрієві дивацтва тільки посміхався.

До речі, в роду Юрія чоловіки й самі вишивали. Баба Даша цьому ремеслу малого Юрка навчила, коли йому виповнилося чи не 6 років.

Він дістає з шафи два рушники — прадіда Андрія Гнатовича (той не тільки вишивав, а й на кроснах ткав, куделі пряв) і прабабусі Харитини Яківни. На них — дерево роду. З чоловічого та жіночого погляду. Цікавою вони були парою. Побралися, коли їй було 26 років, а йому — 41. І жили щасливо.

А найстаріші речі у зібранні Юрія Дахна – вишивка козацької старшини вісімнадцятого сторіччя, «Житіє святих» – сімнадцятого…

Після 40 років — ще був студентом

Чимало у скрині й сучасних вишивок. Тієї ж знаної сільської майстрині, на жаль, покійної нині Надії Петрівни Ушак, котра була листоношею в Москалях. А Юрій Володимирович, до речі, 25 років пропрацював начальником поштового відділення в Шибиринівці, де їхня сільська рада.

Про старовинні техніки вишивання — занизування, мереження, решетування, а ще прутик, парасочка, пилка Юрій може говорити годинами. І про зворушливе гаптування на сірому полотні чи білим по білому. Дивишся на ці речі й розумієш — то скарби і в прямому, й переносному значенні. Так само, як і — стоси товстих зошитів, де він десятиліттями записував місцевий фольклор — пісні, приказки, бувальщини й небилиці, змальовував унікальні візерунки.

Краєзнавець збирає свої експонати (котрих уже понад дві тисячі набереться), в основному, з трьох сіл – Москалів, Антоновичів та Шибиринівки. Бо йому цікаво знати, чия річ, яка її історія. Все це записує. Уявіть собі, які то безцінні для історії будуть рядки.

Звідкіля у цього чоловіка така пристрасть до краєзнавства і збирання старовини? Мабуть, аура в Москалях така… Бо дітвора колись, пригадує Юрій Дахно, навіть змагалася: хто більше старовинних «череп’яників» викопає. А потім молодь нумізматикою захоплювалася. У нашого героя ця цікавість переросла в захоплення, виявилася — на все життя.

У будинку Дахнів мирно уживаються мережані та гаптовані рушники, ціла виставка вишитих подушок зверху сучасної стінки, дореволюційний Псалтир бабусі Даші, комп’ютер з Інтернетом, величезний телевізор. А дружина Галина Миколаївна на роботу в Шибиринівську школу, де працює вчителькою початкових класів, по теплу їздить на скутері.
Захоплення батька родина розуміє. Дружина сама гарно вишиває. Діти ж — одинадцятикласник Олексій та першокласник Костик — поки що приглядаються. А десятикласниця Даша вже має власний доробок. І коли її питають, хто ж так гарно навчив дівчину гаптувати, донька гордо, на загальний подив відповідає: «Тато!»
А Юрій Володимирович настільки заглибився у старовину та історію своїх Москалів, що вирішив офіційно отримати історичну освіту. І нещодавно (нині йому 47 років) заочно закінчив бакалаврат Чернігівського педуніверситету.



Одного музею мало. Нині їх у Юрія Дахна — три

Перший — це дім, де живе родина. Там і зберігаються найцінніші речі. Другий — хатина, яку Юрій кілька років тому придбав за тисячу гривень у своїх родичів. Тут він оформив свою, так би мовити, першу експозицію.

— Спочатку ми купили хату, аби справді було кудись складати старі речі — і свої, і, так би мовити, музейні. Але потім воно аж просилося: влаштуй усе, як у хатині за старих часів. Отож у сінцях тепер зберігається різне господарське начиння. Ось оригінальна ступа (товчуть не руками, а ногами), ось гребці, які надівалися на косу, аби рівним був валок. А це верхній одяг — сіряк. Там кам’яні жорна. Ось борть. А тут ярха для вітрення зерна. Поряд лопата, але не для хліба, а для зерна. Діжі для хліба і млинців. Ночви, для того, щоб митися, і навіть ночовки для медових стільників. І яких тільки тут немає скринь! У них — не порожньо. А старовинний одяг і сувої полотна. Є навіть черевички у цьому музею, але не ті, які носила цариця, а шкіряні чорні, схожі на ті, в яких іспанки танцюють. У таких дівчата, виявляється, заміж виходили, — проводить екскурсію краєзнавець.

У світлиці стоять кросна — ткацький верстат. Юрій на ньому нещодавно ткав половики. Є й годинник, і картини, і прядка, і колиска, і дерев’яне ліжко, а над ним рушник, який Юрій сам вишивав.

Третій музей — у магазині. Приміщення пустувало давно. Утримувати магазин було для сільпо невигідно. Допомогти купити теж кілька років тому старе, хоча ще порівняно добротне приміщення морально тоді допомогли і сільський голова Сергій Тимошенко, і тодішній заступник голови райдержадміністрації Андрій Курданов. А гроші — 6800 гривень — Юрій вклав свої. Якраз під новий рік. На ремонт коштів поки що нема. Та все тут прибрано, речі — як на виставці, чекають відвідувачів.

— А що далі? — запитую.
— Знаєте, музей такий у кожному селі потрібний. Сюди школярі приїздять на екскурсію. Бували вчителі району. Офіційні екскурсії, хоча й небагато. Вдосконалюватимуся потроху. Зелений туризм поки що не потягнемо. Однак плани є. От туристичний маршрут до Москалів би не завадив. У нас село знамените, старовинне. А в своєму музеї я експонати людям даю поміряти, доторкнутися. Ось і вас пригощаю чаєм із столітнього самовару. Хай тільки їдуть, цікавляться. Діяльність моя наразі не комерційна. Все безкоштовно — і огляд, і екскурсія. Радять, правда, на виході поставити скриньку для пожертвувань. Може, й так. Треба ж це усе якось утримувати.

Цього разу поїхати в гості до Юрія Дахна журналістів запросив медіа-центр «Моє місто». За майже три роки, відколи тут була, мало що змінилося. Хіба експонатів побільшало. На жаль, туристи сюди плавом не пливуть. А мали б! Бо це все унікальне, справжнє і настільки зворушливе… Дорога до Москалів пристойна. Та і ЄВРО-2012 не за горами. Тому, шановні туристичні структури, впишіть Москалі у туристичний маршрут. І завдяки цьому дивовижному у прямому й переносному сенсі чоловікові Юрію Дахну та його грандіозній справі про нашу Чернігівщину і район дізнаються у світах. Бо саме такі «природні», а не глянцеві музеї нині популярні не тільки в Європі. Цінуймо ж своє, дороге і духовно, й матеріально — адже скільки країн процвітають за рахунок туризму! Ця прописна істина вже й оскомину набила. А краще б — гулі. Бо їх набивають, коли працюють…



Людмила Пархоменко, фото Інесси Фтомової

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.