Заробив на власну хату під Москвою

Микола Кобець родом із Кукович. А в цім селі, як відомо, люди працьовиті, доброзичливі, а ще надзвичайно майстровиті – чи не кожен має власну справу до душі. Микола Панасович, приміром, уміє робити гарні речі з лози. У свої 75 не полишив улюбленого заняття, яке опанував ще в далекій молодості.

Із серпом – по лозу

У 50-х роках минулого століття у Куковичах була промартіль по виготовленню лозяних виробів. Микола Кобець пропрацював у ній чотири роки, аж поки в армію призвали.
– На той час в артілі трудилися 20 чоловік, – пригадує Микола Панасович. – Чоловіки виготовляли стільці, а жінки – верейки. Для кожного існувала норма виробітку: чоловік за день мав виготовити п’ять стільців, а жінка сплести з лози 15 верейок.
Матеріал для плетіння заготовляли у деснянських заплавах.
– Тоді лози повно було, – каже дідусь. – Серпами її при корню зрізали, а наступного року вона знову відростала густа, мов щітка. Бувало, що на заготівлю лози і верболозу їздили у Велике і Мале Устя, що в Сосницькому районі. А ще зрубували і зрізали ми пруття у Новгороді-Сіверському, діставалися і до Трубчевська Брянської області, що в Росії. Є що згадати.
Микола Панасович і сьогодні добре пам’ятає усю технологію обробки лози – від зрізання до відпарювання. А далі – шкурування, сушіння і, нарешті, плетіння.
– Молоді були, завзяті, – посміхається дідусь, – за день по 10 складометрів лози серпом нарізали. І не стомлювались дуже, бо вечорами у сільському клубі без нас гульні не було.

Кобцеві стільці

Після служби в армії Микола повернувся у рідні Куковичі і пішов у колгосп.
– Був за старшого – куди пошлють, – жартує Микола Панасович. – Відправили мене і моїх одноліток якоїсь зими у Підмосков’я на заготівлю лісу для колгоспу. Платню за роботу правління дозволило брати не грошима, а лісом, якщо хто захоче. Я вирішив, що так і зроблю, бо треба було сім’ю створювати, власне житло мати.
Кобець старався, добре працював, бо по-іншому просто не вмів. Жив разом із земляками на квартирі у однієї жінки.
– Вона нам їсти готувала, – пригадує Микола Панасович, – не лінувалася, смачне у неї все було. Зберемося до столу, стоячи обідаємо чи вечеряємо, бо сісти не було на що. Не знаю чому, але меблів у жінки було обмаль. От я надивився, де росте лоза, нарізав та й зробив собі стілець. Хлопці попросили, щоб і їм теж. Зробив. Хазяйка етажерку захотіла – вгодив. А раз приходимо з лісу, а стільця одного вже нема – наша годувальниця комусь за 20 рублів продала. Поставила вечерю на стіл, а потім дає мені ті гроші. Довелося робити новий стілець. А як додому наприкінці весни зібралися, то усі мої рукотворні меблі тій жінці на згадку залишили.
Звів Кобець собі хату, на дві невеличкі кімнати за московські заробітки. Пожив трохи та й надумав з дружиною переїхати у Мену – тоді багато хто з куковичан перебирався до міста.
– Перевіз я свою хату, склав, – каже Микола Панасович. – Дивлюсь, аж вона стає тісною для сім’ї – донька підростає, синок. Отож почав будувати нову – навколо старої і тісної хати зводив будинок з каменю на декілька кімнат. Працевлаштувався у міському колгоспі «Червоний ударник» (нині – ск «Авангард» – авт.).

І ордени, і шана

Миколі Панасовичу усе було під силу – колгоспний лан трактором орати, картоплекомбайном добірні бульби копати чи за штурвал степового корабля сідати.
– Найбільше мені жнива подобалися, – замріяно каже дідусь. – Дуже я любив хліб збирати. Здавалося, ніколи з комбайна не вставав би, аж дух захоплювало, як жнивував на золотих нивах. Краса! Гордість! Аякже, найголовніший продукт збирав. А як старався! Завжди у передовиках був. На жнивах я заробив Орден Трудового Червоного Прапора, а через деякий час посів перше місце в області на збиранні хліба – і мене нагородили орденом Леніна.
Жнива завершувалися, і Микола Кобець пересідав на картоплекомбайн. І тут задніх не пас – завжди ходив у лідерах.

Минали роки, додавалося досвіду у передового механізатора. Шана від начальства, повага від колег – здавалось би, все у житті склалося правильно, дітям є з кого приклад брати. Та правду кажуть, що не зви біду, вона сама тебе знайде.
– Працюю якось на картоплекомбайні, а мене спиняє тодішній голова колгоспу Олександр Снитко і каже, що на цій техніці я вже своє від’їздив. Мовляв, треба ще трохи на зерновому комбайні попрацювати. Треба – то й треба. Вирішив докопати рядки з картоплею на полі, аж раптом щось там забуксувало – бур’яном забився комбайн. Я спинив техніку та й давай рукою висмикувати бадилля… Словом, пальці агрегатом добре прихватило. Не зовсім відірвало, а наполовину. Правду, виявляється голова казав, що на цім комбайні я уже від’їздив. Можливо, така доленосна мить була запрограмована мені, аби я таку велику травму мав…

Та Кобець не був би Кобцем, якби сів та й зажурився від горя. Став працювати на бензовозі.
– Біда зі мною сталася у 1981-му, але рік я ще вчив на своє місце Михайла Салуяна, а тоді вже на машину пересів, – каже Микола Панасович. – До пенсії на ній допрацював.

Тугу відганяє плетінням

Торік він поховав дружину. Діти виросли, мають свої сім’ї і оселі. Дідусь живе сам.
– Живу, як у тюрмі, нема до кого слова мовити, – журиться. – Годую курей, порося, собаку. Все одно сумно. Вирішив, аби менше різні думки в голову лізли, згадати своє лозяне ремесло. Ріжу лозу під двором у себе, понад річкою. Плету кошики, верейки, дитячі колиски і санчата. І, звичайно ж, стільці. Нікуди не спішу, норми виконувати мені вже не треба, то за день виходить у мене один стілець або одна верейка. Ще етажерку можу зробити. Отак я і живу. Як можу. Молодецька наука лозяна стала мені рятівною паличкою – нема коли у сумоту поринати. Дружина моя, царство їй небесне, працьовитою була, доброю. Та коли ми дужі та здорові, то не помічаємо щастя і розради, які є поруч. А коли втрачаємо – журимося, бо не повернути їх, не відродити. Отож, цінуймо того, хто є поруч щодня, щогодини.

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.