Русланіус запалював у «Хаті на тата»

Среда, 30 Декабря 2020 11:11 | Просмотров: 4144

Майже три години невтримного сміху. Давно мені так весело не було, аж щоки заболіли. Дивилась телепроєкт «Хата на тата». Герой — земляк з Прилук, 36-річний Руслан Ковтун, блогер. На роботу він не ходить вже півроку. Днями знімає відео для свого блогу. До свого заняття залучає і дітей. Їх у нього четверо: Діані — 13, Ростиславу — 11, Владиславу — 10, Даніелю — 3 роки.

По сюжету, чоловік не допомагає дружині. Вона ледь не падає від утоми. Діти, домашні клопоти, все на ній. За правилами шоу мати на тиждень від’їздить на відпочинок, батько залишається на господарстві. День він має прожити за графіком дружини, а також виконати спеціальні завдання. Якщо пройде всі випробування, отримає винагороду — 50 тисяч гривень.

Руслан тепер Русланіус. Вважає себе зіркою, адже підписники постійно пишуть йому, який він крутий. І доки чоловік живе у віртуальному світі, дружина, 36-річна Надія, у реальному. Усіх нагодуй, за всіма прибери. Три городи, сад, школа і купа іншої роботи, ще й копійку треба заробить. Родина багатодітна, проте від держави нині не отримує ні копійки. От і вирішила Надія — нехай чоловік побуде у її шкурі.

Діана, Ростислав, Даніель, Руслан та Надія Ковтуни

Так у сценарії, а що насправді?

— Вона мене навіть не попередила, що відправила заявку на телепрограму, — вимикає ноутбук у своєму робочому кабінеті Руслан Ковтун. — Хоча раніше між нами ніяких секретів не було. Знаємо одне одного з дитинства, ми чотириюрідні брат і сестра. Вона з Добрянки Рілкинського району, а я з Прилук, їздили на канікули до рідні у Калюжинці Срібнянського району. Потім я пішов до армії. Вона вчилася, потім поїхала на заробітки до Чехії, працювала швачкою. Я в її плани не входив. Спілкувалися телефоном. Якось я сказав: «Приїзди до мене». І вона все кинула і приїхала до Києва. Все закрутилося. Ми одружилися, Надя завагітніла.

— В наш час четверо дітей, як наважилися? Чи про контрацепцію забули?

— Бог дав і добре. Перша дитина вийшла, потім ще двоє. Хоч старалися, щоб не було. Вже як вийшло. Потім четвертий синок з’явивсь, — посміхається Руслан.

— Їх же всіх вдягти треба, освіту дати і т. д.

— Звісно. Я бачив, як мої батьки на заводі пластмаси у три зміни пахали. Не хочу ні для себе, ні для дітей такого життя. Тому завжди добивався кращого. Коли забрали до армії, я хотів у морську піхоту. За зростом не підходив. Я трохи нижчий 170 сантиметрів. Та під час відбору показав такий рівень фізпідготовки, що мене взяли, а ті, хто по метру вісімдесят, не пройшли. І на роботі старався. Освіти, окрім шкільної, у мене немає. Пішов працювати в охорону. Невдовзі став керуючим. Потім пішов на склад. Мужики по 40-50 років були у підпорядкуванні. Дружина працювала менеджером у стоматологічній компанії.

Винаймати житло у Києві, та ще й родині з дітьми — дорого. Повернувся до Прилук у батьківську хату. Ми її, ще добудували. Тепер у кожного з дітей є власна кімната.

З 2007 року працював у компанії з продажу та встановлення металопластикових вікон. Мою креативність і відповідальність помітили. І я став бізнес-тренером. Мені керівництво говорило: «Нам потрібно багато таких, як ти, працівників».

Все змінив карантин. Замовлень стало менше. В Прилуках лишився один офіс. Я подумав, а чому не працювати самому на себе. З’явилася ідея розкрутити інтернет-магазин з продажу меблів для ляльок.

Колись донька прохала у нас купити будинок для ляльок. Він коштує кілька тисяч. Тому дружина сама його, зробила. Зі старого дивану взяла фанеру і змайструвала.

І досі у нас стоїть. Будинок є, потрібно, щоб в ньому і меблі, були. Так ми стали робити лялькові меблі. Я допомагав дружині їх розфарбовувати. Вони виходили красиві. Надя спочатку малювала, а потім вже випилювала. Вони у нас добротні, з якісної фанери.

Шафа для ляльки

— Я і лобзиком навчилась випилювати. Спочатку поїхали до батька взяли. Потім електролобзик купили. А вже тепер я роблю в ЗD-форматі, то відвожу до спеціалістів, — приєднується Надія Ковтун. — У нас меблі і для Барбі, і для інших ляльок. Замовлення були і в Австралію, і в Малайзію.

— Щоб товар пішов, потрібна розкрутка, реклама в інтернеті. Я цим і почав займатися, — продовжує Руслан. — Паралельно вирішив зайнятися блогерством. Що це моє, я зрозумів, коли почав виставляти на ютуб відео. Перегляди були, але не стільки, скільки хотілося б. Донька сказала: «Тату, зараз в тренді «Тік Ток». Давай туди.

Ми придумали з Діаною тему. Вона дівчина-підліток, яка не хоче витрачати час на школу, а я батько, який намагається порозумітися з донькою. Хоча я теж вважаю, що нинішня школа не готує дітей до самостійного житія. Програма майже вся така, за якою ще моя матір навчалася. Навіщо дитині здобувати квадратні корені, вчити інтеграли. Їй що, вони знадобляться у житті? Гроші і без них порахує.

Знайшли свою аудиторію. Деякі люди за рік ледь тисячу переглядів набирають, а ми за місяць 15 тисяч. Експериментували. Коментарі різні. Потім 40 тисяч переглядів. Далі за чотири дні 100 тисяч підписників, за десять — вже двісті тисяч. Телефон з повідомленнями кожну хвилину пищав. Я його вимкнув. Наша з донькою історія захопила багатьох. Хтось писав, що Діана погана, хтось, що я знущаюся над нею. Основна аудиторія віком до 15 років. Мене підлітки почали у Прилуках упізнавати на вулицях. Просили сфотографуватися зі мною.

З квітня по грудень ми набрали 1,6 мільйона підписників. У Потала і Ані Лорак менше.

— Руслане, так на цьому ж можна великі гроші заробити.

— Я й сподівався. Як починав, думав, треба тільки трошки почекати, буде мільйон переглядів і воно вистрелить. Люди роками намагаються, а мені так повезло. Але грошей немає. Я їх так і не дочекався. Зможу заробити, як прийдуть рекламодавці і замовлять у моїх блогах рекламу свого товару.

— Дружина запитує: «А що через місяць, через тиждень?»

— Я до 12 ночі пишу сценарій, розробляю концепцію ролика. Продумую, як подати матеріал, щоб зачепило глядачів, викликало жалість і т. д. І тут дзвонить мужик: «Ви подавали заявку на програму «Хата на тата»?» На голос кума так схоже. Думаю: «Ага, вирішив поприкалуватись наді мною. Так я тобі підіграю». «Ну да», — відказую. «Ви ж блогер Русланіус (так я себе назвав)?» «Я». І через годину знову виходить зі мною на зв’язок. І до мене доходить, що то не кум. І каже мені: «Мені твої відео не сподобалися. Проте потрібно пройти кастинг».

— Руслане, багато хто вважає, щоб зняли в якійсь передачі чи приїхала «Битва екстрасенсів», потрібно мати знайомства або заплатити гроші.

— Нічого такого. Головне пройти кастинг. Сподобається, тоді візьмуть у проєкт. Хоча я раніше теж так думав. Бо як простій людині у телевізор попасти?

Кастинг ми проходили майже цілий день. Розпитували і мене, і дружину, і дітей. Кожного по дві години. Назбиралося матеріалу 10 годин. З усього треба було зробити відео-візитівки на дві хвилини. «Ми з вами зв’яжемось», — сказали. Я ще подумав: «Кому ми треба?»

Обговорив з дружиною. Вона і розповіла, що подала заявку, а номер мій лишила. Кастинг був у п’ятницю, а в неділю дзвінок: «Ви пройшли. Претендентів було багато. Проте, керівник проти вашого відео поставив галочку, супер». «Да ладно», — подумав я!

— І почали драїти все у хаті?

— Генеральне прибирання, хоча у нас ще не закінчений ремонт. А потім приїхала знімальна група. Коли дружину забирали, Даніель так плакав, що і у неї сльози навернулися. Телефон у мами забирають, і вона їде відпочивати. Надія потрапила у Львів.

— Руслане, страшно було перед графіком мами і завданнями?

— Зовсім ні. Я ж, коли раніше дивився цей проєкт, думав про учасників: «От лохи, не можуть такі прості завдання виконати. От якби я був на їх місці, я б швидше ті завдання поробив. Ще й поскакав, попіарився». Та коли став виконувати графік, утомився і розізлився. Особливо, коли млинці смажив. Їсти готувати вмію і смачно: юшку зварити, м’ясо запекти, шашлики — це мій обов’язок. Ну, думаю: «Перший млинець не вдався. Другий чи третій має ж вийти». А воно ніяк.

Поки переробив жіночу роботу, сльози наверталися. А всюди ж камери. Хотілося відмовитися від проєкту. Треба було закрутити вісім трилітрових банок виноградного соку. Я до сусідки бігав питати. Кип’ятив кришки, брав виделкою, щоб не впали. Стільки всього було. Не все ж у передачу потрапило. Дев'ятий сезону історію нашої сім’ї розділили аж на дві програми (кожна по півтори години). За всі сезони так було раз чи два.

— Що видалося найважче?

— Обов’язкові завдання. Я думав: «Легкотня». Що там навчити трирічного сина рахувати до 10, чи зробити халабуду для старших синів на дереві?» Це було важко. А ще посадити 400 зубків часнику на зиму. Я раніше його ніколи не садив. Спочатку пробував їх закладати, як картоплю. Потім зрозумів, не те. Почав скопувати. Зрозумів, що таку ділянку і за добу не зрити, є інші завдання. Кинув все, заложив в одну яму. Дружина приїхала, порозсаджувала. Дрова 14 кубів, які лежали у дворі мав порубати. Зазвичай я стільки рубаю місяць чи два. А тут за день і ніч довелось, і діти допомагали. Я червону кнопку про допомогу не думав натискати, бо виграш одразу зменшиться. Був страх, що не впораюся.

За дні, що Наді не було, я усвідомив як їй важко. Чесно кажу. І зрозумів наскільки я не цінував усе, що вона робить. «Хата на тата» міняє чоловіків, принаймні мене точно змінила.

Посуд я не допомагаю дружині мити. У нас є посудомийна машина. А у всьому іншому так. Тепер не вона, а кожен, окрім найменшого, прибирає свою кімнату. Спільні прибирання по черзі. Ми поділили, я з Ростиком, а Діана з Владиком. Кожного місяця наша мама відтепер ходить на нігті (робить манікюр). Кожного 18 числа ми з нею ходимо до ресторану чи кафе. 18 у нас число одруження. Вже побували у кількох прилуцьких ресторанах. Сподіваємося, що і до Чернігова доїдемо. Замовляємо салат «Цезар», стейк, вино, хоча я до випивки байдужий, та десерт.

— Виграш 50 тисяч на що витратили?

— Вираховують з цієї суми податок 20 відсотків. У мене є два ноутбуки для роботи. Правда, в одному клавіатура не працює. Отож, збираємося купити дружині новий ноут. Хороший, їй же потрібен теж для роботи. Потім для реклами потрібні і флаєри, і солідна упаковка. Решту витратимо на подарунки для дітей.

— Одне із завдань проєкту було, щоб ви влаштувались на роботу.

— Сходив у центр зайнятості, влаштувався підсобником. Мене на день вистачило. Я хочу відкрити свою справу. Є ж такі програми державні, під нуль відсотків гроші видають. На жаль, мені їх не дали. Мовляв, то атошникам, то іншим категоріям треба. Гроші, як багатодітній родині держава не платить, бо я офіційно не працюю.

— За який кошт живете?

— Просуваємо меблі для ляльок. Під свята є робота.

— Їсти є що. У нас три городи. Я заготовляю овочі, ягоди. У нас своє варення, соки, цукати, фрукти. Скоро Новий рік, а я яблук ще жодного разу не купувала. Овочі усі свої. Коли я капусту садила, чоловік тільки з камерою по городу походив для свого блогу. А у мене стільки розсади було, що ще й попродавала. Винограду вродило, возила на базар. Якась копійка, — додає Надія. — Я жалюзі ремонтую, шию. Навіть сама ремонт роблю. Дві дитячі кімнати оздобила. Гіпсову стелю також, гілку сакури. Підбираю кольори, важливий кожен елемент. Навіть плінтуси сама прикручую. Чоловік взявся, натис, а воно тріснуло. Я помаленьку, потихеньку. Без роботи не сиджу. Є замовлення, виготовляю меблі. А ще з дітьми треба займатися.

— На проєкті героїнь наряджають у красиве вбрання, його потім віддають учасницям?

— Ні.

— Руслане, не жалкуєте, що взяли участь у проєкті?

— Ні. Він хоч частково змінив моє життя.

— Після виходу першої частини у коментарях люди писали, що у такого батька потрібно відбирати дітей, ти осоромився і т. д. Я відповідаю: «Ваш хейт (ненависть. — Авт.), мій піар», — посміхається Руслан.

Подружжя показує своє помешкання. Двоповерховий будинок з зимовим садом, дитячі кімнати. Ще багато потрібно доробити.

Руслан в інтернеті просуває вироби дружини. Не кидає і блогу. Вірить — рано чи пізно його ідея дасть дохід.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №52 (1806), 24 грудня 2020 року