Відмінник по життю. Навіть у 88!

На долю Олексія Трохимовича Цикала із Бобровиці випали нелегкі випробування - босоноге дитинство, холод і голод, війна. Проте, що б не траплялося в його житті, він завжди вірив у краще майбутнє. І нині вірить. 49 років віддав викладацькій справі, та найголовніше, що він учитель пожиттю. Його поради цінні, родина міцна, а роки багаті...

У кожного своя країна дитинства

Дитинство Олексія минуло в селі Озеряни, що на Бобровиччині. Родина була велика: дід, баба, батько, мати і шестеро дітей. Жили бідно, але дружно. Трудилися від зорі до зорі. Батьки привчали до праці біля землі і дітей, водночас виховували, щоб допомагали одне одному, зростали чесними і справедливими.
«Коли настав голод 1932-1933 років, було дуже тяжко виживати. Мені тоді дев'ятий рік пішов. Добре пам'ятаю як їли траву, листя, гнилу картоплю. Було й таке, що ноги й животи пухли, але ми це пережили», - зі сльозами на очах пригадує Олексій Трохимович.
Доки хлопець ходив до школи, він постійно намагався десь підзаробити - то у колгоспі, то ще деінде. Закінчивши 7 класів, поїхав до Києва і вступив у медучилище. Наука йому давалася легко. Із задоволенням опановував усі дисципліни.

Обпалена війною юність

Скільки років минуло, а й сьогодні в очах ветеранів вогніють шляхи Другої світової війни. Вони пам'ятають картини боїв, які точилися там,де нині колосяться ниви,буяють квіти, дзвенить пташиний спів.
Одного дня, коли Олексій Цикал вже вчився на третьому курсі медучилища, керівництво навчального закладу повідомило, що Москва в облозі і ворог наступає на Київ.
«Пам'ятаю, як із столиці тоді пішки йшли додому: я і ще дві дівчинки із сусідніх сіл. У копицях ночували... А на третій день нарешті дісталися. Минуло кілька діб, і мене забрали на війну, хоча 18 років ще не було. Коли мати проводжала за село, я бачив, як вона старіє на очах. Лице її було чорне як земля...», - розповідає співрозмовник. - «Бойові дії розпочав із Дніпра, визволяв і столицю України. Я бачив сльози радості киян, коли ми йшли вільним містом. Далі просувалися Правобережною Україною, Молдовою, Румунією, Угорщиною, Австрією, Чехословаччиною. У кожному бою від Дніпра до Праги я втрачав своїх однокласників, друзів... Страшною і кривавою була та війна - найжорстокішою з війн історії людства».

За словами пана Олексія, його, мабуть, сам Бог оберігав. Бо не боявся смерті, хоча дуже любив життя. «Я не ховався від куль і снарядів, а чесно і добросовісно виконував свій святий обов'язок. Проте наприкінці війни ворожа куля все ж таки не оминула, влучивши мені в хребта», - показує на місце на спині, яке й досі дає про себе знати. - Кілька днів я ще тримався, проте рана постійно нагадувала про себе. Тож потім майже рік довелося вилежуватися у госпіталях. Спочатку у Будапешті, потім у Сибіру».
Юність хлопця пройшла на фронті у бою з ворогом. В окопах під дощем і снігом... під кулями. Батько і брати Олексія також захищали Батьківщину. А мати з малими сестрами чекала на них вдома. І дочекалася...
« Всі ми повернулися, хоча і з пораненнями, але живі. Та от тільки матір я не впізнав. Сива-сива, худорлява і з виплаканими очима. Сестрички також худі-худі».
Прийшовши з війни парубок так і не закінчив медінститут, бо біднота була страшна. Його навіть без іспитів запрошували до вишу, проте батько сказав, що в сім'ї немає ані копійчини, тож Олексій мусив відмовитися.

Нема кращого друга, як вірна супруга

У повазі, любові і злагоді зажило молоде подружжя, коли у 1948 році Олексій одружився з односельчанкою Галиною. Доля подарувала їм чудову доньку Наталочку. «Після війни я зустрів своє кохання: єдине на все життя. Ми були майже сусідами, жили на одній вулиці в Озерянах, проте доля нас звела, лише коли я повернувся з госпіталю. Галина все життя була вірною, ніжною, чуйною... Ми разом перебралися до Бобровиці. Працювали у Майнівському технікумі. Я - викладачем. Вона - секретарем заочного відділення. Нині там і донька Наталя працює. Ось так наша родина присвятила все своє життя цьому навчальному закладу».


Олексій з вірною дружиною

Без вірного друга великая туга

Несказана біль та гіркота потривожили Олексія Трохимовича одинадцять років тому - невблаганна смерть забрала кохану дружину. Тільки любов до життя, людей, до праці допомогли йому пережити горе.
«Тепер настала осінь в моєму житті: постарів, посивів, як оті безлисті дерева у зимовому інеї. Все в природі закономірне: і з рослинами, і з людьми...А коли втрачаєш найдорожчу людину - життя набуває темно-сірих кольорів».
Живе зараз пан Олексій разом зі своєю дочкою у затишній квартирі. Має онука і чотирьох правнуків. Вони покинули батьківське гніздо і перебралися до столиці.

Біжу на роботу - навіть у суботу...

«Коли технікум став радгосптехнікумом, керував ним Герой України Леонід Яковишин, а його заступником по учбовій частині була Валентина Чернякова, - згадує пенсіонер. - Такого керівництва я ніколи в житті не зустрічав. Працювали чесно і вірно: для людей, для життя, для держави. Ми віддали все, що змогли. Ми не ходили на майдани, не пікетували, не будоражили народ... Ми будували сильну велику державу, яку розвалила війна».
49 років бездоганної праці в Майнівському технікумі. Це вам не поле перейти. Викладав Олексій Трохимович військову медичну підготовку. На той час навчальний заклад був розташований за 12 кілометрів від Бобровиці. «У всій окрузі я один лікар. Тож доводилося бути і терапевтом, і хірургом, і пологи приймати. У сусідні села також частенько викликали».

Нині Олексій Цикал має п'ять бойових орденів, які отримав на фронті, багато медалей. Відмінник охорони здоров'я СРСР, заслужений працівник охорони здоров'я України. Його шанують і люблять в окрузі і далеко за її межами. А ще цей чоловік малює чудові картини. Цей дар у нього від Бога.
Незважаючи на такий поважний вік, Олексій Трохимович має світлий розум. Цікавиться життям. Він - чудовий співрозмовник, багато розповідає як про свої трудові будні, так і про смуток, який огортає душу. Впродовж життя цей мудрий чоловік завжди намагався старанно працювати, не опускати рук, якщо переслідувало горе чи невдачі, бути взірцем для своєї родини.
У цьому році йому виповниться 88. Його життєвий досвід, цінні поради, любов до родини є прикладом для наслідування не лише для рідних та друзів, а й для всіх без винятку людей.

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №4 (332)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.