Вона любить цей світ кольоровим
Вона любить цей світ кольоровим
Головним ідейним та організаційним натхненником проекту стала молода, гарна й дуже енергійна дівчина — Олександра Стародуб. Варто сказати, що це далеко не перший і (абсолютно в цьому впевнений) не останній цікавий проект, які згодом будуть на слуху (і на виду!) у чернігівців. Їх будуть нахвалювати, а, може, й гудити. Але в будь-якому разі жоден із цих задумів, котрі колись втілювалися, здійснюються нині чи будуть реалізуватись у майбутньому цією досить «потайливою персоною», не залишить багатьох мешканців міста байдужими. Такі ідеї зроблять їхнє життя значно цікавішим. Подібним до того, про яке співала колись відома група «Машина времени»: «Я раскрасил свой дом в самый праздничный свет… мне на весь этот мир было красок не жаль… я любил и сказки творил, и забыл про печаль…»
На превеликий жаль, людей, котрі б не давали жити «спокійно» в нашому місті, ще не дуже багато. А таких, які не тільки щось цікаве «вигадують», але і втілюють задум у реальність (при цьому роблячи багатьом людям щастя) — тим більше. Тому познайомимо читачів з цією життєлюбною дівчиною трохи ближче.
«А я хоча би спробував»
Якщо пам’ятаєте, саме це сказав герой Джека Ніколсона в кінофільмі «Пролітаючи над гніздом зозулі», показуючи на прикладі іншим кіногероям, що потрібно братися навіть за те, чого аж ніяк неможливо здійснити. Та врешті-решт ця спроба виявилася правдивою — інші люди все ж зробили те, що здавалося неможливим.
Самі знаєте: будь-яку людину формує дитинство, а життя лише відшліфовує. Саші (Олександрі) Стародуб поталанило з батьками (інженерами за освітою). Їхні родинні стосунки були побудовані на тому, що має найбільшу ціну всюди й завжди — на довірі. Батьки дозволяли дитині (школярці, підлітку) робити і пробувати зробити те, чого їй хотілося. При цьому вона намагалася таке ставлення виправдати. Й успішно уникла майже всіх «помилок молодості», зате набула багатьох рис, які так необхідні в житті й роблять людину справді людиною.
До речі, в цій родині завжди було, є й буде місце для друга людини — собаки. Зрозуміло, що кожен із нас має власну думку щодо спілкування з домашніми тваринами, але, як на мене: які стосунки у тебе з братами нашими меншими — такі будуть і з людьми.
Саша закінчила музичну школу (скрипка). Мабуть, думала йти слідами свого прадіда — дуже гарного скрипаля. Скажу чесно, в далекому дитинстві мій дідусь придбав для мене на ярмарку скрипку, але досить швидко не витримав моїх мук творчості й подарував її сусідській дитині, яка мала до скрипки більший хист і терпіння. Тому дуже поважаю людей, які віддали багато свого часу цьому музичному інструментові.
У журналістику Олександра «потрапила» ще школяркою. Друг батька мав відношення до газети «Діловий Чернігів» і запропонував дівчині спробувати свої сили в цій сфері. Як результат — шість доволі цікавих публікацій і бажання «пробувати» далі: репортерство (у штаті чи поза штатом) у різних міських друкованих засобах масової інформації. Робота фрилансером (вільним журналістом) і намагання стати професіоналом у цій нелегкій справі.
Закінчивши школу з гіршими оцінками, ніж могла (без медалі за відмінне навчання), Олександра подала документи для отримання вищої освіти з улюблених спеціальностей, якими хотіла оволодіти з дитинства: кінолога, журналіста й соціального педагога. Навчання за контрактом, на жаль, родина тоді б не потягнула. Тому «на бюджет» пройшла до нашого педагогічного університету, який спокійно та без особливих клопотів закінчила. Про що, власне, не жалкує, адже професія соціального педагога дуже важлива в нашому ще доволі нелегкому та буремному бутті. Й абсолютно не заважає активно брати участь у громадському житті міста (в усіх його проявах).
Усі ідеї важливі й потрібні
Майже так (за змістом) сказав одного разу класик (відомий поет). А обирати їх потрібно на свій власний смак та розсуд. На жаль, частіше за все шлях від вибору надзвичайно цікавої ідеї до втілення її в життя дуже довгий. Варто сказати, що більшість цікавих задумів залишається тільки на рівні розмов. Проте буває і навпаки.
Доволі давно (за сучасними мірками) в Харкові протягом чотирьох років видавався журнал «Наш». Це було досить «круте» видання про різні гілки культури: від міського андеграунду до класики. При цьому матеріали друкувалися тільки авторські, правдиві, без відвертого «замовлення» тощо. Тобто журнал був таким цікавим, що його підшивки вільно «гуляли» всією країною. Їх читали й перечитували. І, скажемо відверто, — заздрили харків’янам. А багатьом, мабуть, хотілося повторити їхній «подвиг» та випустити подібний журнал у своєму рідному місті. Адже в кожному великому й не дуже населеному пункті є багато цікавого в культурній царині з того, що не потрапляє під приціл офіційних заходів та підтримки. Особливо — фінансової. Швидше за все, саме тому співзвучного видання так і не змогли відкрити в інших містах. От і з’явилася ідея видавати схожий журнал за 24 години в електронному вигляді.
Варто сказати, що наше славне місто все-таки доволі вигідно вирізняється з-поміж інших міст України — люблять у нас експериментувати. А ще можуть, за просто так, надати не лише кваліфіковані поради, а й реальну допомогу.
Коли ідея вже остаточно визріла в голові Олександри Стародуб, вона зробила деяким творчим особистостям нашого міста пропозицію попрацювати над цікавим проектом абсолютно безкоштовно. Й ті не відмовилися. За кілька днів таких ентузіастів (зі своїми унікальними задумами) набралось уже кілька десятків, тим більше, що організаторський хист Олександри та вміння «поговорити» посприяли тому, що бізнесмен Сергій Кнуренко надав приміщення. А видавець Ярослав Сухомлин заплатив за друк ста примірників майбутнього журналу. Ресторатор Ігор Вареник дав обіцянку «підгодовувати» всіх учасників проекту. Знайомі (й нові обличчя) завезли та підключили всю необхідну техніку — й рівно о десятій годині ранку розпочався цей «шалений» день.
Склад авторів журналу підібрався різний та сильний (на думку більшості читачів). Вони всі працювали «за їжу» та за втілення в життя своїх задумів. При цьому, роблячи свою справу, встигали допомагати одне одному. Якщо чесно, то ЦІЛУ добу працювала тільки Олександра. Інші виконували свою частку роботи й періодично «зникали». Всього в проекті взяло участь близько сорока людей, з яких вісімнадцять «горбатилися» майже постійно. При цьому (а цього ніхто не підраховував) приходило дуже багато знайомих: хто просто поцікавитися, хто чимось допомогти. Було цікаво й бурхливо. «Працівників» розважали обідом і вечерею, театром тіней, послугами масажистки та іншими потрібними речами. Як результат — журнал було справді зроблено за добу. Й розміщено в Інтернеті. Тоді автори та організатори отримали можливість трохи поспати.
А потім відбулася презентація друкованого видання. Згодом (десь через місяць) деякі учасники проекту ні з того ні з сього почали наполегливо домагатися продовжити проект і зробити ще кілька випусків журналу. Олександра «відбивалася» від продовження скільки могла, але врешті-решт «здалася». Хоч і розуміла, що реалізація цієї ідеї буде набагато важчою. Навіть якщо люди згодні працювати, не отримуючи грошей. Адже основний тягар падає на її «тендітні жіночі плечі». А це й реєстрація видання. Й постійний пошук партнерів та благодійників, котрих усе-таки малувато. А щоб цей проект став хоча б самоокупним, потрібно мати й час, і меценатів, і гарних та «терплячих» рекламних агентів (бо в нашому місті дуже часто можливі рекламодавці «посилають» потенційних партнерів за дуже конкретною адресою), і ще багато чого. Зрозуміло, можна було піти легшим шляхом та зробити це видання більш «жовтим». Але тоді це був би зовсім інший журнал. Де, швидше за все, працювали б зовсім інші люди.
А не цей справді самобутній та яскравий колектив. Який уже випустив чотири номери. Можливо, вийде і друкований п’ятий (пошуки коштів іще тривають), але в планах і шостий, і сьомий, і восьмий…
Господиня галереї
Ідея «Галереї вихідного дня» народилася під час розмови за філіжанкою кави з одним із молодих фотографів, який «пожалівся» на відсутність місця для організації своєї фотовиставки. Олександра поспівчувала, й посиденьки трохи затягнулися: погомоніли на цю тему, помріяли, трошечки «порозпускали слини», згадуючи приміщення-пустки (яких у Чернігові вдосталь). І розійшлися. Тобто закінчилося все ніби «як завжди». Але згодом мрія отримала друге (чи перше?) дихання в розмові з підприємцем та громадським діячем Андрієм Кудабековим. Який погодився надати частину приміщення колишнього бізнес-клубу (на вихідні) під галерею.
За кілька місяців це місце вже стало популярним серед місцевого бомонду, й там раз на два тижні (у грудні — щовихідних) експонувалися і світлини місцевих фотохудожників, й картини (різноманітних стилів) тутешніх живописців. Там завжди цікаво й затишно. Якась неповторна та приємна атмосфера для людського спілкування (а цього всім нам точно не вистачає). Зрозуміло, що на виставку кожного майстра приходить свій контингент відвідувачів, але й постійних відвідувачів (завсідників) уже чимало. Адже місцевих талантів у нас немало й похвалитися є чим. Та поспілкуватися. Та вислухати зауваження чи пропозиції. І познайомитися з іншими творчими особистостями нашого міста.
Поки що ви більш-менш докладно ознайомилися з двома цікавими та реалізованими проектами Олександри Стародуб. Але ж їх набагато більше! Не збираюся співати дифірамби цій непосидючій дівчині (трудоголіку), котра ніяк не може (не хоче) навчитися жити тихим та розміреним життям. Яка займається ще й різноманітними проектами своїх друзів чи знайомих. Яка не дуже багато має часу для сну й відпочинку десь на безлюдному острові з коханою людиною. Яка втілює в життя свої ідеї та задуми. Для котрої, можливо, головним є сам процес. Яка, коли щаслива, готова поділитися своїм щастям з іншими.
Не знаю, чи вважає Олександра Стародуб себе щасливою людиною. Чи подобається вона всім навколо, чи ні. Головне, як на мене, аби таких енергійних людей з фантазією та ідеями було більше. І кожний новий успішний проект цьому якраз і сприяє.
Тож хай щастить тобі, Сашо, й надалі. А разом із тобою — й нам усім!
Олександр Шило
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.