Як я любила… і відмовляла

Чому стільки жінок, з юності мріючи про справжнє кохання, усе життя задовольняються його жалюгідним сурогатом?
Не зустріли своєї другої половинки? Не зуміли зберегти почуття?
Розмовляємо про це з Поліною Павленко з Михайлівки. До неї справжня любов приходила двічі.
Вони і поховані поруч - головні вії житті чоловіки...

Перший став другим

- Іван дружив із моєю сестрою, - згадує жінка. - я тоді ще мала була. Сидить, розмовляє з нею, а як я мимо проходжу, схопить на руки, каже: наречена мені росте. Для мене він тоді був дядьком - на 11 років старший.
Потім - війна. Після визволення мені було тільки 14. Ростом - від горшка два вершка. А норма на полі - як усім. Поки бригадир не помітив моїх кривавих мозолів, і мене не відправили носити пошту. Згодом збирала молоко, возила в Щорс. Зими люті, аж земля від морозу тріскається, а в мене під спідницею - тільки лляна сорочка... Поки доїду конем, зуб на зуб не попадає, а скаржитись нікому.

У 17 років Іван покликав заміж - як додому у відпустку приїжджав.
Він після війни залишився в армії. Високий, красивий, показний. Дівчата на нього задивлялися. Та він ні до кого не пішов.
Тільки до мене. А я йому відмовила.
Бо він доти залишався «дядьком»?
Та ні. Вік війна зрівняла. Може, побоялась їхати з ним Бог зна куди. А, може, не була впевнена, що любить.

...Після закінчення Тамбовського кавалерійського училища Іван Павленко служив до 1955 року. Потім демобілізувався. Працював на Алтаї: майстром, начальником цеху, директором заводу залізобетонних виробів. З 1973-го - на Тюменській Півночі. Тут його через 35 років знайшла військова нагорода - другий орден Червоної Зірки. Звідси (був заступником начальника БМУ - 31 тресту «Нижньовартівськжитлобуд») пішов на заслужений відпочинок.
А Поліна у 1949 році вийшла заміж за свого сусіда Олексія Ніколаєнка, старшого від неї на два роки. Поїхала з ним на Донбас. Потім повернулися в Михайлівку, народили п'ятьох дітей. У1988 Олексія не стало. Сім років Поліна жила з дочкою та онукою , а в 1995 вони з Іваном Павленком офіційно зареєстрували свій шлюб. Замалим не через півстоліття після того, як він уперше освідчився. Жениху було 77, нареченій - 66.

Вісім років щастя

Односельці розказують: одні раділи за Поліну, інші - відверто заздрили їхньому з Іваном життю. Байдужих не було.
Він нічого для неї не жалів. Робив із селянки королеву. Говорив, що надто довго чекав цієї нагоди. Багато обновок вона соромилась носити не звикла до таких, модних. Шуба з натурального хутра досить нависілася в шафі, поки зважилась одягти її «в люди».
Відвиклий від сільського життя, Іван знову косив сіно, бо тримали двох корів, рубав дрова. Дарував дружині квіти і беріг від усього, що могло її засмутити. Так було навіть у дрібницях.
Бувало, сядемо увечері зіграти «в дурачка», він обов'язково вимудрує так, щоб я виграла, - посміхається. - І волосся собі фарбував. Казав: «Бо в мене - молода дружина».

Навіть у свій смертний час турбувався, як я житиму на свою пенсію. Він помер у 2003 - після восьми років щастя з жінкою, яку кохав протягом усього свого життя.
Він хотів, щоб і на кладовищі ми були поруч, - продовжує Поліна Явтухівна.
Вона виконала його волю, залишивши місце «для себе» між могилами двох своїх чоловіків.
Зараз їй 82 роки.


Подружжя Павленків у кінці 90-х

Легкої любові не буває

... У їхній затишній хаті переглядаємо старі фотографії.
- На оцій ми з Іваном у молодості сфотографувались, - розказує хазяйка. - А це - коли вже одружилися. Ось мій перший чоловік. Гляньте, який красень.
- Хто ж із них був долею?
- запитую.
- А обидва і були, - запросто ламаючи стереотипи, каже баба Поля.
- Обидва мною дорожили. Обидва добивались, щоб взяти мене заміж.
Перший раз я ж не тільки Івану відмовила, а й Альоші. Дарма, що любила його. Він тоді після ФЗУ завербувався на шахту. Там же багато дівчат було, все могло трапитись. А я хотіла - щоб раз і на все життя. Дала йому час впевнитися, що і я йому на увесь вік потрібна. Минув цілий рік. Альоша не передумав. Тоді я пішла з ним під вінець.
І не кинула, коли його привалило в шахті. І не кинула б ніколи.

Після лікування вдома Альоша хотів повернутися на Донбас, а я не погодилась. І він залишився в Михайлівці. Влаштувався на роботу в Щорс
- у депо. Він ніколи за все життя мене не образив. Ми побудували цей дім, виростили наших дітей. Поховала я чоловіка, залишилася з дітьми.
Про нове заміжжя і думки не було.
Потім у моєму житті знову з'явився Іван. Він довго не знав, що я вдова. Родичі розказали, як приїхав у гості.
Ми з ним тоді не могли наговоритися.
Якось упіймала себе на тому, що не просто з інтересу його слухаю.
Розказує, яку війну контузило його під Москвою, як помирав від ран у Запоріжжі, а у мене серце від болю стискається. І те, що в особистому житті не було йому щастя, сильно мене засмутило.
Розказував: за дружину взяв сироту із дитбудинку. Повіз до себе на Північ. Там дитя народилося. Але недовго прожила їхня доня, бо у неї був порок серця. А згодом дружина загуляла. Він зібрав свої речі і поїхав. На роботі був передовик, а повертався в порожню квартиру. Так і старість зустрів. Жаль мені його стало. А коли жінка жаліє чоловіка, значить, любить.

- Тому тепер погодились вийти за нього?
- Погодилась. Але не зразу.
Іван Йосипович, як з'ясувалося, кілька місяців, забувши про вік, їздив до неї на побачення з Півночі. Допомагав по господарству, знайомився з її дітьми . (Тепер у баби Полі їх тільки четверо: старша дочка - покійна. Одна, як і раніше, живе з нею, інша - в Чернігові. Сини - в Щорсі та Мінську).
Така я вже вдалася, - пояснює. - Строга з чоловіками. Вони не дорожать тим, що легко дістається. А любові без страждань не буває.
Але ж і самій довелось страждати.
Про це ніхто, крім мене, не знав.
А не боялися, що знайдуться більш доступні жінки і зваблять?
Не боялася. Бо тут - одне з двох: або любить мене і ні на кого не проміняє, або не любить. А такого, що не любить, мені і задарма не треба...

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №2 (330)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.