Віщий сон онуки кулеметника, або Як у Білорусі шукали могилу українця Єгора Клюя

Рейментарівка – ніби край світу. Автобус з Корюківки заїжджає лише в суботу і в останній вівторок колишнього місяця. Що робити, коли людині дуже треба дістатися до райцентру іншого дня?! Стій, виглядай, може, хто й підкине. Але машини тут курсують не часто.
Олександра Єгорівна Коробко могла б і не виїхати з села. Спасибі, шофер шкільного автобуса підібрав до Савинок. У ньому, крім учнів, нікого не возять. Та коли жінка сказала, що їй обов’язково треба бути в Корюківці – їде далі, в Білорусь, на могилу батька, як не забрати?..

Саша

Її в селі називають або Єгорівною, або Сашею. Так ім’я звучить тепліше й мелодійніше. Нині, коли йде до крамниці купувати хліб, зустрічні зупиняють і розпитують, як поїздка, кого бачила і що.
– Не сама була в дорозі, а з братом Миколою. Якби ще один брат Віктор був ближче, і він би поїхав, – розповідає Саша Єгорівна. – Нас викликали невтомні люди, які знайшли місце поховання батька. Цього дня ми чекали 67 років.
Кулеметник Єгор Дмитрович Клюй, батько Саші, Миколи й Віктора, загинув 9 січня 1944 року на Гомельщині. Листоноша принесла похоронку його дружині Варварі. Була жінка молода, могла вийти заміж, але всім відмовляла.
– Вона так і померла солдатською вдовою, – з гіркотою каже Саша. – Пам’ятаю, сватався до неї один рейментарівець: «Тебе заберу і двох синів, а Сашу не візьму, багато ротів годувати!» То Варвара його з хати виправила. Хоч і мачуха вона мені, але вчинила як рідна матір.

Сашина ненька померла в 1938-му році, коли дівчинці був лише рік. Батько одружився вдруге. Перед війною в Саші з’явився братик Вітя, а у війну – Коля.
– Брати батька зовсім не пам’ятають. І я невеликою була. Згадка залишилась така: тата забирають на війну, ми проводжаємо. Він узяв мене на руки вже за селом, біля ставків, і так плаче! – згадує Саша. – Він сказав тоді моїй мачусі: «Бережи, Варко, Сашу. Синів ти будеш берегти, знаю точно, а от Сашу!.. – покотилися сльози…
Всі Єгорові діти виросли, сім’ї мають, дітей, онуків і правнуків. У Саші – дві доньки: Зоя і Віра. Віра живе у Гомелі, а Зоя – на Брянщині. У Миколи – четверо доньок. У Віктора – син.
– Усі роки ми не могли змиритися, що не знаємо, де нашого батька й дідуся могила. Шукали. Брати двічі на пошуки їздили. Нічого втішного! – ділиться пережитим Єгорівна. – Не один Єгор Клюй на білоруській землі воював з фашистами. Рейментарівців там було чимало. Павло Мотчаний повернувся, Микола Балобосов – теж, до речі, він розповідав нам, як загинув батько. Тато стріляв із кулемета, а дядько Микола подавав стрічку з патронами. Ворожа куля навиліт влучила батьку в голову. Бій був тяжкий, тож Микола не брав участь у похованні. Знає, сказав, це місце. Пообіцяв, що розповість, як підлікується і приїде в село.

Та батьків побратим не повернувся, помер. Земля йому пухом! На цьому ниточка обірвалася…
Роки бігли. За сільською безкінечною роботою Саші було ніколи вгору глянути. Щоразу в травневі дні, коли святкували День Перемоги, на серці було дуже щемно, що й досі не вклонились батьковій могилі. Ця подія зацікавила і кореспондента «Деснянки вільної».
– У нас збереглося лише одне батькове фото, – показує Саша. – Тут він із мамою Варварою. Добре, що хоч це є…


Єгор Клюй з дружиною Варварою

Пошуки

Недаремно кажуть: «Хто шукає, той знаходить». Останні два роки такі клопоти взяли на себе онучки Єгора Клюя – Віра і Зоя зі своїми дітьми. Інтернет, архіви, зв’язок із білоруськими пошуковцями. Архівну інформацію отримали невелику: кулеметник 321-го стрілецького полку 15-ї стрілецької дивізії рядовий Клюй Єгор Дмитрович загинув 9 січня 1944-го року і похований східніше околиці хутора Умочки Василевицького району Поліської області. Тепер – це територія Каменковицького району на Гомельщині. Але ніде на сучасній карті Умочок немає.
Правнук Єгора-кулеметника Артем Михєєв якось прочитав у Гомельській газеті «Знамя юности» про те, як журналісти і пошуковці знайшли могилу солдата, який під час війни пропав безвісти. Вирішив і собі звернутися до редакції.
– Самі ми могилу ніколи б не знайшли, якби не добровільні помічники-білоруси, – сказав згодом Саша Клюй. – Особливо вдячні журналістці Тетяні Якименко, яка крок за кроком йшла до мети. Вона спершу звернулась по допомогу до пошукової групи в Калінковичах, що є підрозділом гомельського військово-патріотичного клубу «Честь». Згодилися допомогти Петро та Євген Сергієнки. Ранньої весни 2010 року пошуковці разом з Тетяною Якименко поїхали по населених пунктах Горочицької сільради, щоб пересвідчитися, чи немає прізвища Клюй на плитах братських поховань і виключити можливість перепоховання рейментарівського кулеметника в післявоєнні роки. Такого прізвища ніде не було.

У місцевих жителів пошуковці розпитували про хутір Умочки, та ніхто його не пам’ятав. І тільки в невеликому селі Рудниця старий Микола Мельников розповів, як туди добратися. Хутора давно вже немає. У глибині лісу серед дерев знайшли яблуні, що росли геометрично. Отже, тут колись були сади. Свій шлях звіряли по мапі. Минули колишній хутір Пильня і дісталися Умочок. Але ж де околиця його із похованням? Старий Мельников казав нам, що колись могила була загороджена парканчиком.
Згідно з повідомленням, яке отримали з Центрального архіву міністерства оборони Російської Федерації, разом з Єгором Клюєм поховані ще шестеро радянських бійців: Володимир Овсієнко, Василь Пономаренко, Адам Лобода, Павло Гутник, Василь Денисенко та Іван Корюківець. А в списку втрат сержантського й рядового складу 321-го стрілецького полку вказують, що на західній околиці хутора Умочки похований Микола Новіков. Всі вони загинули з 9 по 12 січня 1944 року.
– Ми – на правильному шляху, – вирішили пошуковці і почали обстежувати місцевість. Дійти до східної околиці хутірця їм не вдалося. Падав дощ. На шляху – непрохідне болото. Обійти його неможливо.

Пошуковці ще приїздили, та дарма. До того ж, з’явилися запитання, на які не мали відповіді. На ще старішій карті було позначено два хутори Умочки. Крім того, пошуковці і журналістка отримали інформацію, що зовсім заплутувала сліди: в одному із паспортів воїнського перепоховання 1956 року значився… Василь Пономаренко, який мав лягти в одній могилі з Єгором Клюєм під Умочками. Руки не опустили, навпаки, пошуковців додалося. До людей із «Честі» приєдналися члени клубу «Пам’ять» Гомельського державного коледжу машинобудування та молоді журналісти із клубу «Жеведа» гомельського міського комітету Білоруської спілки молоді.
Експедиція, більша ніж раніше, знову в дорозі. Пощастило! У сільраді Передільне пошуковці побачили на городі із сапою 90-річну Ольгу Солдаткіну. Вона розповіла, що знає Умочки. Хутір ніби ділився на два. У низині було дві хати і східніше – теж дві.


Білоруські пошуковці

От вам і два хутори!

Старенька пам’ятає могилу. Покликала онука Геннадія, який колись із школярами-ровесниками доглядав поховання відважних бійців. Він охоче згодився супроводжувати пошуковців уже з боку Передільного.
Серед високих сосон і беріз, нарешті, знайшли чітко окреслене поховання. Звірили по карті. Сумнівів не було.
На жаль, могилу бійця з Іркутська Миколи Новікова не вдалося знайти. Болото не перейти!..
Про все це повідомила читачів «Знамени юности» Тетяна Якименко у червні 2011 року.

До батька

У Гомель Саша з Миколою дісталися втомлені. Єгорівні погано стало, хоч донечка й нагодувала, й постелила. Все своє життя згадувала дитинство, як плакала за мамою Галею, бабу Феклу, Луговців, Меланю, що втішала її. Ще й досі не забувся смак батькових цукерок…
А доньці Вірі цієї ночі наснився сон. Ніби вона у лісі. Місцина вкрита листям. Дерева високі, й ніби дід Єгор, зовсім молодий, у ялиці біля кулемета. Стріляє й стріляє…
Вірити снам, чи ні? Прокинулась, та хотіла, аби сон повторився…
До райцентру Калинковичі кілометрів понад сто. Дороги в Білорусі чудові. Їхали, ніби пливли – швидко й легко. До Умочок в лісі пішки.
Віра й каже матері:
– Я точнісінько цю місцевість бачила уві сні. І дерева такі, і кущі, і навіть земельку, де батько був…
Сон віщував. Отже, правда…
– Ми ніколи не думали, що нашого батька шукає стільки людей! – Олександра Єгорівна не знає тепер, як і дякувати білорусам. – Нас скрізь супроводжували представники влади, перший керівник району, журналістка Тетяна Якименко, пошуковці. Білоруси казали: «Якби не українці, Білорусі не було б…»

Рідні Єгора Клюя побували в інших місцях захоронення радянських бійців. Бачили відновлені партизанські землянки, відвідали кладовища в Горочичах, де велике перепоховання солдатів минулої війни. Саша з братом уважно приглядалися до кожного прізвища на плитах.
Шукали прізвища рейментарівців Євстрата Коробки, Конона, батька Галі Мазун, але не було таких.
– Багато загиблих з нашого краю. Є з Перелюба, Корюківки, Чорнотичів. Микола налічив 42 прізвища. Так це ж тільки тут!..
Щоб у дітей кулеметника Єгора Клюя не було сумнівів, пошуковці пообіцяли ще раз все перевірити.
– Ми погодилися, щоб батька перепоховали на кладовище в Горочичі, до своїх земляків. І всіх, хто разом з ним загинув. До Умочок через ліс і болото важко добиратися. А в Горочичах не одна людина зніме шапку і зупиниться. Та й ми приїдемо, – зробила висновок Олександра Єгорівна. – Домовилися зустрітися 9 травня.

Вся її рідня накрила стіл у лісі, щоб пом’янути батька, дідуся і прадіда.
Коли Саша повернулася в Рейментарівку, якраз святкували «Варки». Пішла на кладовище до Варвари Клюй, батькової останньої і вічної любові. У неї якраз день народження. Разом з племінницею гостинці понесли. Ще й розповіла, як до батька їздила.

Зоя Шматок, тижневик «Деснянка вільна» №1 (300)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.