Балалайка, гармошка і… життя як пісня

Героїня моєї розповіді – уродженка Оренбурзької області Валентина Міждоріжна. Уважно вдивіться в це обличчя і запам’ятайте щиру посмішку Валентини Олександрівни якомога на довше.
– Доброго вечора, тату! – телефоную своєму свекру Василю Васильовичу. – Завтра їдемо у відрядження.
– Куди ж цього разу? – цікавиться колишній агроном і партійний організатор, який свого часу добрих три десятки років об’їздив не лише терени Чернігівської, а й інших областей України.
– На Прилуччину, – кажу.
– О, дочко, цікавий, щедрий край. Там землі родючі, люди гостинні, а вздовж шляхів тополі височенні…
Побачимо…
Дві години – і редакційна автівка перетнула кордон Прилуцького району. Дивно, але чомусь мимоволі згадала мою дитячу подорож на Полтавщину, в Решетилівський р-н. Виявляється, Прилуцький район до 30-х років минулого століття був підпорядкований Полтавській губернії.
Перше знайомство з яблунівською громадою, як і годиться, відбулося у будівлі сільради. Нехай пробачать мені деякі посадовці, з якими доводилося спілкуватися останнім часом, але вперше я отримала насолоду і гордість, якщо хочете знати, від того, що почула чисту, українську мову з вуст представниці сільської інтелігенції. Яблунівський сільський голова Валентина Піддубна із гордістю розповідала про їхнє сьогодення.
Ой, чи не захопилася я? Й справді, хочеться сказати про кожну людину, з якою довелося поспілкуватися в Яблунівці.

«…Народилася я, плохо я одетая,
Никто замуж не берет
девушку за это…»

Невдовзі їй 73. Вона перемогла тяжку хворобу, щоранку робить «проходку» – так жінка називає зарядку, тримає господарство, і мріє відродити гурток художньої самодіяльності.
А колись вона закінчила педагогічне училище, працювала водієм вантажівки, свинаркою, дояркою, але більшість свого життя віддала звичайному сільському Будинку культури.
Батька пані Валентина майже не пам’ятає, загинув на фронті. Все її дитинство минуло без маминої ласки, але вітчим не залишив маленьку Вальку та її брата навіть після смерті дружини. Була інша сім’я – жили бідно, хоча й тримали господарство. Вже змалку Валентина почала цікавитися музикою. Перший її «музичний інструмент» – колода, вздовж якої вітчим натягнув ниточки. Згодом їй купили справжню балалайку, на якій дівчинка навчилася грати за тиждень. На запрошення дорослих хлопців і дівчат маленька Валька бринькала на вечорницях.

«У куток хати мене посадять, я граю, – згадує пані Валентина, – а коли все скінчиться, повернуть додому. Отак я бринькала. А потім закохалася в гармоніста, він грає, а я не можу відвести від нього очей. В нашому селищі клубу не було, молодь збиралася на галявинках, які місцеві називали – верхня і нижня, тож і дівчата були верхніми і нижніми. І ось коли до верхніх приїхала містянка і переманила гармоніста до себе, я засумувала і пообіцяла собі, що «задушу» його. І «задушила» – через два тижні я опанувала гармошку. Замість нього грала на весіллях, різних заходах, а через дзвінкий голос мене взяли до клубу, де я ще продавала квитки і мила підлогу».
Одного разу до клубу приїде концерт, і Валентина у артистів побачить музичний інструмент, схожий на гармошку. Повернеться додому і вночі пошепки вітчиму скаже про своє відкриття «з багатьма кнопочками». «Батько зарізав кабанчика, – продовжує Валентина Олександрівна, – продав його і купив мені баян. За ніч, у хліві біля корови, я вивчила «Коробейників». Мама (мачуха – Авт.) мене сварила, мовляв: «жрать нема чого, а їй баян, хоч би хлопець, а то ж дівча» і навіть лупцювала, а я не проронила ані сльозинки, лише примовляла: іще, іще… А потім пішла за подвір’я і заспівала: «Народилася я, плохо я одетая, никто замуж не берет девушку за это». А коли ми з батьком з весіль почали приносити по 300 рублів, а футляр від інструменту мені наповнювали цукерками, мама радила йти грати туди, де добре платять».



Казань – Гай – Прилуки

У Казані Валентина здобуде свою першу освіту – закінчить початкове відділення педагогічного училища. А згодом захоче навчитися керувати автівкою. Після отримання прав вона поїде у відрядження на будівництво міста Гай, де, сама того не відаючи, зустріне свою долю… Але з колишнім солдатом Василем Міждоріжним вони поберуться через кілька років. А до нього буде у Валентини невдалий шлюб, після якого народиться маленька Анюта, з якою доведеться відчути всю безглуздість тодішньої політики: вагітних на роботу не брали, та й до одиначок у суспільстві ставилися не надто прихильно…

…У хлібниці – ані крихти, роботи немає, на руках маленька дитина. Землю вкривав перший сніг… Міцно притискаючи до грудей донечку, Валентина піде до річки, аби раз і назавжди покласти край злидням. За мить до стрибка у крижану воду Анюта попросить мамусю обернутися… У маленьких ямах вздовж берега плескалася риба. «Ми ожили, вилови її, зварили, – продовжує жінка, – потім я вирішила: треба кудись їхати звідти. До мене чимало хлопців залицялося, але майже всі якісь несерйозні. Тоді згадала про Васю-солдатика, думаю, до нього поїду. Дала йому телеграму такого змісту: «Зустрічай, їде дружина і донька Аня». А грошей у кишені лише на півдороги. Розмірковую: якщо приїду і він не зустріне – віддам доньку у міліцію і піду продавати себе». Коли ж потяг прибув на вокзал Орська, на пероні Валентину і маленьку Аню зустрічав колишній солдат Василь Міждоріжний. Просто з тамбуру дворічна Анюта вигукне: «Мамо, дивись – наш татко. Таточку, візьми мене на ручки». Для Валентини буде скромний букетик квітів і фраза: «Валь, щоб між нами не сталося, а цієї дитини я тобі не віддам ніколи й нізащо». На спільних дітей вони так і не наважаться, бо Василь Лукич вважатиме: краще Анюта буде одна, але забезпечена усім, і найкращим.

«Я все життя з баяном, чоловік не пускав мене часто з дому, сердився, а я виходила і грала, – ми прожили 46 років разом, це Анюта нас зберегла, – каже Валентина Олександрівна. – Якби не донька, нашого шлюбу могло б не бути. Нині Анюта мешкає в Росії, батько може годинами по телефону розмовляти з улюбленою донечкою».



«Вась, поєхали в дєрєвню!»

Побралися Валентина Тарасова та Василь Міждоріжний в Гаї Оренбурзької області. Потім молода дружина запропонує чоловіку переїхати в село. Василь же згодиться лише на Прилуччину. «Коли гостювали в Яблунівці у його брата, – продовжує моя героїня, – я побачила: хата, теличка, свині, курки, город… Так ми опинилися у Замісті, чоловік працював головним інженером, я сиділа вдома і в’язала оренбурзькі хустки. А потім подалася до колгоспу перебирати картоплю, і дояркою працювала, потім свинаркою, телятницею. Мені навіть вимпел дали, як передовику, а я на нього ходила вночі дивитися, адже вдень було соромно».
Де б пані Валентина не працювала, але через усе життя вона в серці несла любов до пісні, до народної творчості. Так, завдяки бібліотекарю Вірі Валентина Міждоріжна очолила Будинок культури у селі Замістя. 16 років вона не давала спокійно жити замістянській громаді. «У мене було два колективи «Лівий берег» і «Правий берег», ми всюди свого носа тикали, – каже вона, – перша рілля у полі – ми туди з концертом, зібрали урожай – також співаємо, на фермах постійно святкові «вогники» проводила. Мені хлопці казали: Валентина, корови більше молока дають, коли пісню чують. Тож я на фермі радіо причепила…»

Концерти, танці, заходи… і пенсія

Про культурну діяльність Валентини Міждоріжної майже щомісяця писала районна газета «Правда Прилуччини», деякі примірники жінка свято зберігає у товщелезній папці. Але, окрім приємних слів на шпальтах видань, є в житті Валентини Міждоріжної особлива відзнака – медаль за «Визволення Ленінграда», яку їй вручили у Ніжині кілька років тому…
Валентина Олександрівна так поринула у культурне життя, що незчулася, як їй виповнилося 60. Вона б і незчулася, якби їй про це не нагадав одного разу на зібранні Замістянський сільський голова, бо надто кортіло йому розпрощатися з активною директоркою Будинку культури. «Валентино Олександрівно, Вам 60 – час на пенсію, – промовляв тоді до мене голова. – А я здивовано до нього: кому, мені, правда? Невже я така стара? Отак я витанцьовувала і не помітила, як настала старість. Вже п’ять років мала б отримувати пенсію, а мені про це ніхто не нагадав. Я вийшла з будівлі сільради, на вулиці було сонячно, а у мене світ потьмянів, дивлюся на зелене листячко, а воно чорне… Це що, думаю, мені вже «збиратися» треба?»

Жінка ледь дійшла додому, кілька днів не могла підвестися з ліжка. Чоловік усіляко намагався заспокоїти дружину і зрозумів, що її врятувати може лише пісня. Згодом Валентині Олександрівні зателефонували із Прилук і запропонували акомпанувати у фольклорному ансамблі «Калина». Жінка ожила, організувала фольклорний колектив, а потім її запросили поспівати у хорі ветеранів війни і праці. І більше не відпустили. Саме під час одного з концертів хору у Ніжині місцевий солдат за виконання пісні «Валянки» подарував солістці свою медаль «За визволення Ленінграда».
Життя часто випробовувало Валентину Міждоріжну, не раз їй довелося падати, підніматися і знову йти, чи навіть бігти… Її життя, воно як пісня – часом жартівливе, грайливо-веселе, або сумне і задумливо-протяжне. Неодноразово чула від керівництва району: «як ти нам набридла», бо чи не щомісяця вимагала від посадовців то опалення для клубу, то дах, то автобус для художнього колективу. І опалення з’явилося в Будинку культури, і автобус отримала. І перша в районі у далекі 80-ті провела Свято Івана Купала, що було заборонено. А для кращого відтворення народного дійства навіть організувала, щоб хатинку спеціальну збудували на березі, яку через день хтось спалив. Валентину Міждоріжну і такі витівки не зупиняли, вона придумувала і втілювала нове, цікаве, відроджувала народне, забуте… Навіть тяжка хвороба, яка змусила жінку стати нерухомою на довгий рік, додала їй ще більше сили і впевненості. Кожного дня, аби знову відчути своє тіло, пані Валентина промовляла до себе: «Валь, хочеш жити? – Хочу! – Тоді вставай, іди, біжи!». Спочатку вона падала, навмисно падала з ліжка, аби самотужки підвестися, потім почала робити кілька кроків, згодом виходити на подвір’я, а через деякий час щоранку робила «проходку» у шість кілометрів.

Нині сім’я Міждоріжних мешкає в Яблунівці. П’ять років тому збудували продуктову крамничку, яку подарували племіннику, тримають господарство. Пані Валентині лише 72, вона щоранку долає по кілька кілометрів і досі співає у Прилуцькому хорі ветеранів війни і праці. А ще Валентина Олександрівна мріє дати концерт за участю двох поколінь – дітей і батьків, відродити гурток художньої самодіяльності.
Проста оренбурзька жінка, яка більшість свого життя прожила в Україні, так і не змогла опанувати щиру українську мову, про що вона наприкінці розмови із сумом повідомила, проте хліб завжди називає паляницею. А коли виконує українську народну пісню з оренбурзьким акцентом, глядачі завжди її просять на «біс».





Світлана Сокол, тижневик «Деснянка вільна» №112 (296), фото з архіву Валентини Міждоріжної

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.