У дитинстві ледь не поховали живим

Борису Івановичу є що розказати своїм семи онукам і трьом правнукам. За 74 прожиті роки йому довелося скуштувати різного хліба – черствого і запашного. Скільки ним бачено, пережито!

Служив разом зі Сталіним

Після закінчення десяти класів Борису не судилося піти у велику науку – бідність у сім’ї стала тому на перешкоді.
Мати якось розповіла Борису, що його ледь живим не поховали. Захворів, у лікарні лікували, але тодішній головлікар констатував смерть однорічного Бориса. Забрали дитину додому, поклали на полик, а батько пішов майструвати труну.
Коли домовину внесли в хату, хлопченя розкрило оченята і гірко заплакало. Батько тут же розбив труну на друзки і вкинув у піч.

Вдруге смерть відступила від Бориса під час війни.
– На нашому кутку в Киселівці був німецький штаб і якось фашисти зарізали наше теля, – пригадує дідусь. – Я так розсердився на них, підкрався і перерізав дроти зв’язку. Німці помітили мене, пальнули двічі, але не влучили.
Пішов у колгосп імені Сталіна – був колись такий у Киселівці – на рядові роботи. Пас телят, свиней, збирав коксагиз, а як подорослішав, то взяли причепщиком на трактор.
Коли настав час в армію іти, не зглянулась влада, що його батько загинув у партизанах під час війни. До сирітської долі нікому не було діла.
– Служити мені випало у Москві, – розповідає Борис Тосенко, – у школі авіаторів здобув спеціальність пілота. Службу ніс на одному із секретних аеродромів три роки. Зі мною ще служив Іван Кутник із сусідньої Величківки. Після трьох років перебування у Москві нас обох запросили залишатися на службі. Іван так і зробив, а я повернувся додому, адже шкода було матері, яка розривалася між колгоспною і домашньою роботами.

Борис Тосенко каже, що служив у Москві разом з сином Сталіна Василем, який був командиром дивізії. А ще під час параду літаків над Красною площею довелося бачитися з легендарним Маресьєвим, Хрущовим та іншими відомими на той час особистостями.
Демобілізованого парубка направили на навчання у будівельну школу, яка діяла на той час в Острі, що на Козелеччині.
– Два роки після закінчення школи я працював у Мені, – пригадує Борис Іванович, – будував дитячий садок, тепер на його місці розмістився зоопарк. Ще мої руки клали цеглу на спорудженні приміщення управління сільського господарства, райвиконкому, райкому партії (тепер там розміщаються відповідно школа ім. Т.Г. Шевченка, де навчаються учні молодших класів, райдержадміністрація і райбібліотека – авт.).

Далі тодішній голова киселівського колгоспу Василь Рубан забрав Бориса у село.
– Був я і будівельником, і лісником у Брецькому лісництві, однак на тракторі працював найдовше – 52 роки. Мінялися назви колгоспів – імені Сталіна перейменували у імені ХХІІ з’їзду КПРС, тоді – у «Світанок», а я як був Борисом Тосенком, так ним залишився і по сьогоднішній день, – каже Борис Іванович.

Йшли місяць до Києва

Мудрого, говіркого і симпатичного дідуся слухати – не переслухати.
– Ніколи мені не забути, як ще до служби в армії, коли я працював у колгоспі, разом з іншими колгоспниками гнав три тисячі голів худоби у Київ на забій. Худоба та була з усього району відібрана. До тих трьох тисяч великої рогатої додали ще й 500 овець.
Борис Іванович каже, що було 20 погоничів і, звичайно ж, доярки, які видоювали корів.
– Гнали худобу рівно місяць, – пригадує Борис Тосенко, – зарплатня за таку роботу була встановлена один карбованець за день.
Пригадав дідусь, як у Броварах з ними сталася оказія. Два бригадири тамтешнього колгоспу украли з череди бугая. Знайшли його прив’язаним до стовпа і уже підготовленим до забою на чиєсь там весілля. Бугай той був дуже агресивним, битючим, то злодії якось умудрилися дошку на голову йому навісити. Визволили погоничі «бранця» і бугай пішов далі, на Київ, не потрапивши на весілля.

Коли худобу здали, додому повернулися потягом. Перед поїздкою вирішили хлопці прогулятися Києвом.
– Я пішов з Миколою Ігнатенком з Блистови, – пригадує Борис Іванович, – та нас військові патрулі затримали і забрали у відділок. Це був 1954 рік, часи такі були. Але обійшлося, нас відпустили, ще і на вокзал провели. Додому повернулися благополучно і мали надію одразу отримати свої зароблені 30 карбованців. Але почалася волокита, обіцянки, то ми звернулися до тодішнього голови райвиконкому Домнікії Серьодкіної, яка і допомогла нам отримати такі великі на той час гроші. Коли це було, а от не забувається.

Душа компанії

Борис Тосенко усе життя дружить з гумором, піснею і музикою. Освоїв самотужки гру на баяні, гармошці.
– На скількох весіллях я грав – не порахувати, – каже дідусь, – кликали і на родини, і на хрестини, і як хто в армію йшов чи на пенсію. Без музики такі свята ні в селі, ні в місті не обходяться. От я і грав, як запрошували.
Ще Борис Іванович багато років був учасником хору сільського Будинку культури. Пісень знає різних і багато.
Разом з дружиною виховали трьох дітей, збудували розкішний будинок. Радіють безмежно онукам і правнукам.
– Онучка Оленка грає на баяні, – задоволено каже Борис Тосенко, – у діда пішла, молодець. З піснею і музикою живеться легше і цікавіше.

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.