Лагман, самсу і плов Любов Мойсєєва не тільки куштувала, а й готувала

Дівчині з Блистови не судилося назавжди оселитися у Ташкенті.

Після закінчення дев’яти класів Люба подалася у Ташкент до тітки у пошуках кращої долі. У селі що чекало дівчину? Ферма, пайки буряків та уся сільська робота, якій ні кінця, ні краю. А Ташкент – це не Блистова.

І робота, і доля

Тітка і її чоловік радо зустріли племінницю, поселили у себе, на навчання влаштували. Отож, отримавши спеціальність фрезерувальниці, стала працювати на заводі, що виготовляв машини для збирання бавовни.
– На підприємстві працювали люди ледь не всіх національностей колишнього Радянського Союзу, – розповідає Любов Іванівна, – дружили всі з усіма, добре так було.

Робота Любові подобалася. Нормований робочий день, два вихідні, добрий заробіток. Їздила вона з бригадою у тамтешні господарства – бавовну збирали, прополювали рисові плантації.
Відвідувала Люба театри, гуляла у парку, знайомилася з новими людьми. Серед таких був і Микола Мойсєєв, який приїхав у Ташкент з Ульянівська. На заводі працював уже не один рік, вибився у передовики, стояв у черзі на отримання квартири. Люба упала йому в серце і в душу. Побралися. Жили у «малосімейці», чекаючи на первістка і нову квартиру.

Народився Костик – радість і надія молодих батьків. Та через деякий час у хлопчика почалися проблеми з диханням. Лікарі настійливо порадили змінити клімат – перебратися жити у такі місця, де ростуть сосни, аби дитина дихала хвоєю.
Дитина – це святе. Отож Любов і Микола, полишивши все, приїхали у Блистову.

Не всі надії справдилися

Костик вдихав поліське повітря, настояне на хвої, і помітно одужував. Люба влаштувалася нянею у сільський дитсадок, а Микола – слюсарем в автопідприємство у Мені. Автобуси тоді ходили щодня і регулярно, то добиратися на роботу із села до райцентру проблемою не було.
Рік минув швидко, синок одужав. Мойсєєви почали думати над власним житлом, і щоб у Мені. Під серцем Люба уже носила ще одного синочка – Вову. До декретної відпустки попрацювала на консервному заводі, а тоді влаштувалася офіціанткою у об’єднання підприємств громадського харчування. Знаючі люди порадили Мойсєєвим придбати стареньку хату у центрі міста, аби через деякий час отримати квартиру, бо на її місці і сусідніх будинків мали споруджувати багатоквартирне житло.

Так подружжя і зробило. Але сталося не так, як гадалося. П’ятиповерхівку звели зовсім у іншому місці, тож Мойсєєвим довелося облаштовувати стареньку хату.
Діти підростали, витрати сімейного бюджету більшали. Люба, відпрацювавши зміну у їдальні, йшла до фермера, а тоді і в господарство «Авангард» перебирати картоплю. Так звикла до додаткового заробітку, який був доброю підмогою в сім’ї, що й зараз, уже будучи на заслуженому відпочинку, продовжує ходити до «Авангарду». А ще допомагає обробляти городи добрим людям.

Від мрії про нову хату чи простору квартиру Мойсєєви давно відмовилися. Живуть у хатині, яка виявилася напрочуд міцною і теплою. Біля обійстя – город, на якому Люба Іванівна днює. Усе тут посаджене й посіяне з любов’ю – рівненькі рядочки городини милують зір, картопля кущиться…
– А я б і не змогла жити у квартирі, – каже господиня. – Якби ми її отримали, то поміняли б на приватний дім. Я жінка із села, люблю землю і працю на ній. Ташкент не змінив мене ані парками, ані фонтанами чи кінотеатрами. У душі я була і залишаюся селючкою, котрій милі серцю світанки з росами, луги і поля.

Молодість не забувається

Позаторік у Блистову приїздила до рідні тітка Люби, котра живе у Ташкенті. 30 років не відвідувала своєї малої батьківщини.
– Їй уже 70, – каже Любов Іванівна, – тітка була подивована нашим кліматом, схожим уже на середньоазійський. Згадували ми з нею молоді мої роки, страви узбецькі, які я не тільки їла, а й навчилася готувати. Подобався мені лагман – це варена вермішель довга така, схожа на спагеті, у великій кількості гострих приправ. А ще смачна дуже самса – щось на зразок мантів, але вони не варяться, а запікаються. Плов у них абсолютно не схожий на той, що ми готуємо. Їхні національні спеції роблять страву неповторною на смак.

Згадала Люба з тіткою, як вона дивувалася їхній зимі – сніжинки, не долітаючи до землі, танули ще у повітрі.
– Іноді сниться мені Ташкент з усіма його міськими принадами, – зізнається Любов Іванівна. – Прокинуся і радію з того, що я вдома, серед своїх рідних і знайомих. І Микола Костянтинович мій звик до України, каже, що ми гостинна і працьовита нація. Обоє уже на пенсії, у чоловіка здоров’я іноді підводить, але ми всі негаразди долаємо, життя навчило це робити. Сини наші виросли, онуки нас радують. Живемо!

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.