100 тисяч і закопане золото Василя Срібного

Уже третій рік у селі Суховодка Борзнянського району мешкає одна-єдина людина — Василь Срібний. Василю Григоровичу 59 років. Та виглядав він живчиком. Затятий холостяк.

«Я був крутий. Один з найбагатших у Борзні»

Грунтова дорога на Суховодку в'ється між полями гречки і пшениці. Хата Срібного перша при в'їзді у село. Дерев'яна, крита залізом. Палі вулиця порожня. Замість хат — їх залишки. Де півстіни, де трішки печі, а де тільки горбок, як могилка. Що там були колись обійстя, нагадують лише старі яблуні і груші. Та й до них дістатися важко — трава по пояс, кропива. Тиша. Ні півень не заспіває, ні собака не загавкає. Навіть собаки Василя Григоровича Мушка і Мухтар, які вибігли назустріч, не гавкають на чужих, певно, скучили за людьми. До найближчого села Миколаївка Борзнянського району 7 кілометрів, стільки ж до Стрільників Бахмацького.
Господар запрошує подивитися на його город. Рівненькі рядочки огірків ось-ось зацвітуть. Далі ділянка картоплі ледь не до пояса.
— Елітне насіння купував у Ніжині, ото і вимахала. Нічим не обробляв, а жук її не бере, — хвалиться Василь Григорович. — Жаль, що іншу картоплю доведеться обприскувати.

Кілька грядок часнику, мо', півсотки. Добренний, не в кожної господині такий побачиш. Цибулька.
— Усе своє, натуральне, — каже хазяїн. — Треба ж якось виживати. Я ж не такий багатий, як колись.
— А що було колись, Григоровичу?
— Ого! Жив, як вареник у маслі. У пошані був і в начальства, і в простих людей.
Вивчився я на ветеринара. Працював спочатку по спеціальності у «Заготскоті», а потім став заготівельником м'яса. А де м'ясо, там завжди жива копійка. Роботи у ті часи стільки було, що вгору ніколи глянути. Хоча й кажуть, усіх грошей не заробиш, та я намагався. Так і молодість загубив. Гроші накопичувались, та їх не жалів. Ще тоді, у 1978-ому, захотів світу побачити. Купив путівку за дві з половиною тисячі карбованців і поїхав у країни соцтабору — Чехію, Польщу, Болгарію. Крутий тоді був, один з найбагатших людей у Борзні. Наскладав на ощадкнижку 100 тисяч карбованців, та пропали вони, коли Союз розвалився. Золота наскуповував більше 100 грамів. Привіз у село, закопав на городі, під сливою. Довго воно там лежало, я спати спокійно не міг. Раптом хтось бачив, як я закопував. Зрештою, дістав золоті прикраси з тайника, та й по-роздаровував племінникам, їх у мене багато. Для кого мені те добро тримати? Своїх дітей немає.

«Хотіли маленьким придушити, а я мамі згодився»

— Я ніколи не женився, хоча жінок люблю, — продовжує Григорович. — У молодості за роботою ніколи було судьбу шукать. А хотілось тоді жінку, щоб, як я, з комерційною жилкою була. І вірна, я дуже ревнивий.
— І що, ніколи така не попадалась?
— Чому ж ні? Було, підживав у однієї тиждень, у другої — місяць. Двічі ледь не оженився. Та одна претендентка захворіла жовтяницею, побоявся. Друга на інших мужчин задивлялась, а я такого не терплю.
Нас у сім'ї семеро було. Всі завели свої сім'ї, окрім мене. Мати, було, скаже: «І коли ти мені невістку приведеш?» Приводив дівчат повну хату — і красивих, і багатих. Ех, молодість, — зітхає Срібний. — Як згадаю, який клуб у Суховодці був, скільки молоді збиралося. Тепер залишилася стіна від того клубу та величезна дірка в ній. Заросли руїни, тільки гадюки в них кубляться. Так от, душа до тих дівчат не лежала. Бачив, їм більше мої гроші подобалися. Правду кажуть: прийшов з армії, погуляв трохи і женись. А як до сорока років не одружився, і самому вже не хочеться.

Буває, дивлюсь телевізор (добре, що електрика є у покинутому селі). Показують у людей «медовий місяць», а в мене ж його ніколи не було. Вийду надвір з хати, і відлягає від серця. Все моє, рідне, те, що з дитинства люблю.
Після заготконтори працював барменом у ресторані у Борзні і в РЕМі. Та довелося на хутір вертатись. Бо як братам і сестрам отримати квартиру в Чернігові та Києві, то матір треба прописать, щоб більшу дали. А як стала немічна, то тільки Василь, єдиний із сімох дітей, приїхав її доглядати. Розповідала: як вона вагітна була мною і перейми почалися, їй так набридло дітей народжувати! її сестра прийшла на поміч і каже: «Мо', придуши його». Батько, як почув ті балачки, нагримав: «Я вас сам придушу!» Так я залишився живий. І згодився ж матері. Була у мене хата в Борзні. Продав її, переїхав у 1995 році у Суховодку. Оформився по догляду за матір'ю. Тоді ще в селі чоловік 20 залишалося пенсіонерів, магазин був. У нас були поросята, кози, кури, качки. Мами не стало у 1997 році. Я вже нікуди не поїхав, влаштувався поштарем, потім соціальним працівником. Возив продукти, пошту, пенсію стареньким односельцям. Бо вийшло як? Діти у деяких були, та старенькі їм, як обуза.

«Люди померли, пси позалишалися. Я їх підгодовую»

—Три роки тому померли чотири останніх людини у Суховодці. Я їх усіх в останню дорогу споряджав. Були старенькі дід та баба. Баба вмерла. Зове мене дід, поможи. Так ми її удвох і мили, й одягали. Отак з 2009 року я один зостався в селі, все ще у сусідній Миколаївці працював соцпрацівником. Оце тільки в середині травня розрахувався, став на біржу.
— Василю Григоровичу, не страшно одному, чупакабра не приходить, вовки під вікнами не виють?
— Чупакабри не бачив, вовків — теж. А от дикі кабани внадилися в кукурудзу. Перестав садити. Куниці замучили, трьох упіймав. Через них довелося курей зводити. Кіз і поросят теж перестав тримати. Скільки мені того молока треба? А м'ясо добрі люди дадуть і купити можу. Підробляю: кому кабанчика вихолощу, кому щось по ветеринарії поможу. Кроликів тримаю. Люблю їх. Безмовні істоти. Дай їсти, не дай — мовчать.
Наче вже й звик до самотності. Жутко стає, коли якась птиця в оконце дзьобом стукає і так ніби стогне. Виселяє... Он і лелеки гніздо покинули, не хочеться їм жити без людей.

— Бандитів не боїтесь?
— А що у мене красти? Трансформатор сільський поцупили, так я добився, щоб новий поставили. Сплю чутко. В десять вечора ліг, в чотири ранку на ногах. Ще й за ніч кілька разів прокидаюся. Живу за принципом: не бери дурного в голову, а важкого в руки. Кілька років тому у сусідніх Стрільниках Бахмацького району був такий чоловік, Анатолій Сипливий. Хати людям1 підпалював, сараї. Щось у нього з головою не те. Селяни хотіли його впіймати і самосуд вчинити. Та він утік. Якось вранці встав, а він у мене у дворі. «Шкоди наробив, мене шукають, хочуть прибить. Тому я у вас буду жить». Я кажу, добре. Нагодував його, 100 грамів не дав, щоб не буянив. Повів у сусідську порожню хату і причинив. А_вже потім викликав лікарів. Його забрали, підлікували і відпустили. Так він матір свою убив. Тепер його відправили на примусове лікування надовго.
Мене собаки охороняють. Хоч малі, а розумні. Коли хтось чужий, посторогу дають. Собак люблю. Люди померли, пси позалишалися, не здихать же їм з голоду. Підгодовую. Був у мене собака Мухтар, не пес — золото. Я ще тоді поштарем працював. Якось їхав у Суховодку, пенсію віз. їжджу велосипедом не тому, що грошей на скутер не маю, лікарі радять спину розминати. У 2004 році проводжав брата на поїзд. Поїзд рушив, довелося вистрибувати з вагона на ходу, пошкодив хребет. Так от, віз я пенсію, тисяч вісім гривень. Перед тим десь 100 грамів випив, зустрівся зі знайомим. От мене і розморило. Ліг відпочити у полі, під копицею. Проспався, на велик і в Суховодку. Дома дивлюся, а сумки з грошима немає. Ледь серце не стало. Думав, дорогою загубив. Поїхав шукати, собаку з собою взяв. Мухтар привів мене до копиці і став, як вкопаний. Маню, маню, не йде. Тоді я до нього, а він біля сумки стоїть. На радощах поїхав, Мухтару палку копченої ковбаси купив.

Дорогу сам протоптує

— Сумно, певно, самому?
— Спокійно.
— А взимку як, вам же дороги ніхто не чистить?
— Сам протоптую. До сусідньої Миколаївки сім кілометрів. Рідним моїм мене шкода стало. Торік зібралися, племінник дитя хрестив, і кажуть: скинемося і купимо тобі, Василю, хату. Досить отак жити. І купили в селі Бахмач-1, там моя сестра живе. Вже і ремонт зробили, кажуть, на зиму перебирайся. А мені батьківський дім кидати жаль. Легко їм казати «уході!». А кому все це? — обводить поглядом садибу. — Останню хату, щоб розібрати, купили за дві тисячі гривень. Може, і мою хто купить, викопає озеро і матиме власний хутір. Хоча ні, не буду продавать. Хай буде як дача. І не буду виписуватись із села, бо як випишусь, знімуть його з реєстрації. І пропало.

— Василю Григоровичу, може, тепер вам пора женитися? Яку б вам жінку хотілося — товсту, худу, блондинку, брюнетку, розумну, добру господиню чи ще яку?
— Я б оце з радістю поїхав у Ізраїль і одружився з єврейкою. Поважаю цей народ. Моя бабуся по батьку була єврейкою. І жінки мені завжди подобалися чорняві з чорними або карими очима. Не хочу, щоб вона була товста, хай буде середня, а не така, як сухі дрова. Хоча, кажуть, сухі дрова жарко горять. Та секс не найголовніше у стосунках. Головне, щоб душею до людини прикипів, хай буде і не суперхазяйка. За час, що живу один і доглядав за одинокими, я навчився добре готувати. Щоб вірна була і мене розуміла. Більше нічого не треба.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №25 (1311)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.