Лідія Марченко готує щодня обіди для 40 людей

Молоду продавчиню з її рідного Локнистого привіз у зелену і красиву Данилівку ревізор. Сподобалася йому вродлива і відповідальна Ліда, отож під час чергової ревізії запропонував їй стати йому дружиною. Переїхали у Данилівку, батьківщину чоловіка. Дім звели, двох дітей виховали, а професію довелося змінити.

Допомогла свекруха

– Узагалі-то я маю спеціальність бухгалтера, однак ніколи ним не була, – розповідає Лідія Василівна. – У магазині працювала, а після заміжжя – кухарем у місцевій школі.
На другий день весілля свекруха повідомила молодій невістці, що шкільній їдальні потрібен кухар. Сама ж вона на той час працювала у сільській бібліотеці, з людьми спілкувалася легко і невимушено.
– Збирайся, Лідочко, поїдемо у Мену, до директора об’єднання підприємств громадського харчування, – мовила, – пошукаємо там розуміння. Може, і поталанить, матимеш постійну роботу.

Після обов’язкових формальностей Лідію Марченко на роботу прийняли.
– Хвилювалася дуже, переживала за кожну приготовану страву, – зізнається кухар, – дітей у школі тоді було до сотні, а помічника не передбачалося. Працювала на той час у школі група продовженого дня, то іноді старшокласники і картоплю з льоху носили, і чистили її. Воду відрами носила з колодязя загального користування. Дуже стомлювалася. Але коли чула на свою адресу дзвінкоголосе «дякуємо», де і дівалася втома, так було приємно. Коли збирала зі столу порожні тарілки – значить, смачним був обід.

Після народження доньки Анечки Лідія Василівна в декретній відпустці була всього вісім місяців. За няньку дитині стала свекруха.
– Іди, доню, працюй, аби не забулося, скільки треба солі вкинути у загальношкільний казан, – жартуючи казала, – а ми тут з Анечкою будемо, не переживай.
Працювалося Лідії добре. Усіх дітей, які обідали, знала по іменах, спілкувалася з ними. Наче зі своїми. Питала, що б вони хотіли скуштувати наступного дня.

Через п’ять років з дня народження донечки з’явився на світ синок Михайлик.
– І тут з моїм здоров’ям щось таке сталося незрозуміле, – розповідає Лідія Василівна. – Лікарі не могли встановити діагнозу, а зверталася я і до ра¬йонних фахівців, була і в Чернігові. Від безвиході і до народних цілителів їздила, хоча до цього моменту я їх не визнавала. Однак життя примусило кидатися за порятунком до всіх – лікарів, знахарів, Бога. Я і сьогодні не знаю, хто чи що допомогло мені через п’ять років невідомої хвороби повернутися до повноцінного життя. Знову працюю, роблю все по дому і не знаю, кому дякувати, що почуваюся здоровою і щасливою.

Кухня – то фабрика смаку

Нині Лідія Василівна готує обіди для 35 дітей і п’яти вчителів, які з Мени у Данилівку їздять на роботу.
– Для учнів молодших класів обіди безкоштовні, держава виділяє по три гривні для кожної дитини, – каже кухар, – а старшенькі платять по одній гривні.
Овочами шкільний харчовий блок забезпечують батьки. Є постійно і картопля, і цибуля, і інша продукція з городів. Лідія Василівна засолює огірки, сушить трави для чаю, а ще заморожує ягоди на зиму. Варить варення… Решту продуктів купує у приватному магазині.
– Ця торговельна точка у селі найкраща, бо у ній завжди свіжі і якісні продукти. Її власник двічі на тиждень їх завозить, – розповідає Лідія Василівна, – і санітарна служба регулярно перевіряє, з чого я готую страви. Зауважень не було.

Меню кухар складає сама, однак завжди радиться з дітьми, зважає на їхні побажання.
– Вони полюбляють голубці, котлети, – посміхається жінка, – а ще – борщі і супи різні, страви з картоплі, млинчики, каші…
Слухаючи приємну, як гірський потічок, мову співбесідниці, не позаздрила їй, коли вона повідомила, що під час приготування страв не можна використовувати молока, напівфабрикатів, а також не можна готувати дітям пиріжків. Але досвідчений кухар уміє обходитися без того.
– Тепер маємо у школі водяну свердловину, тож відрами воду вже не ношу. Дітей поменшало, отож і варю менше. Але роботи однак вистачає – сама мию овочі, посуд. Нічого, звикла до такого робочого ритму, – каже Лідія Василівна. – Звикла і до того, що я не маю права на хвороби, на тривалі поїздки до родичів чи друзів, бо допуску до роботи на кухні не має більше ніхто з односельців. Сама ж двічі на рік проходжу обов’язковий медогляд. Я люблю свою роботу, своїх галасливих клієнтів, які спустошують тарілки з мною приготованими стравами.

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.