Коли всі відвернулися від «маленького єврея»

Він часто мені телефонує. І постійно плаче. Каже, що не хоче вірити жодному очільнику з місцевої влади, бо від них нема реакції на прохання про допомогу.
Приміщення, в якому він мешкає, нагадує халабуду усамітненого безхатченка, який на ніч окупував нежилу комірчину. Адже зі стелі падають шматки штукатурки, розмоченої дощем крізь дірки в даху будинку.
А невеличка грубка – головне джерело тепла квартири загальною площею 31,4 кв. м – не лише вимагає зайвої обережності, а й становить загрозу сусідам. Бо ж будиночок дерев’яний, та ще й старий. Боронь, Боже, станеться займання...

А початок був зовсім не сумний

На зламі ХІХ ст. у Новгороді-Сіверському частка євреїв у загальній чисельності населення становила близько тридцяти відсотків. Їхнє масове оселення у реґіоні відповідало політиці російського царизму. Така потужна присутність етнічної меншини в українському Новгороді-Сіверському над Десною зовсім не шкодила патріархальному спокою провінційного містечка, а, можливо, й додавала йому певного шарму, допомагаючи триматися на плаву завдяки торгівлі. Чого-чого, а різного штибу торговельних «точок» – лавок, крамниць, трактирів, шинків, різних товариств, які належали єврейським родинам упродовж століття аж до більшовицького перевороту, у Новгороді-Сіверському не бракувало. Та й у царині науки, культури, мистецтва представники єврейської громади довели свій хист і вміння добре працювати впродовж того ж таки двадцятого століття, залишивши чемні згадки про себе нині сущим городянам. А це і здібні лікарі, вчителі, керівники підприємств тощо.

Життя наприкінці ХХ століття, як і на всьому пострадянському просторі, докорінно змінилося і для представників єврейської громади. Та, власне, і не лише у той непростий час. Ще за Союзу громада євреїв не демонструвала того, що зветься виразністю етнічних особливостей. Багато хто навіть не вважав за потрібне відкрито ідентифікувати себе представником однієї з найстаріших націй. А до 1917 року у місті потужно розвивалося культурно-релігійне життя євреїв. І бібліотека мала тисячі книжок, і дві синагоги функціонували.
Нинішній же стан єврейської громади вже менш виразний. Та й чисельність далека від тієї, яку фіксувала статистика початку завершального століття другого тисячоліття, – не налічує й двохсот людей. А тому вже не є настільки впливовим чинником розвитку міста.

Коли втрачено надію на допомогу від влади

Юрій Семенович Друк – це типовий, як полюбляють називати у таких випадках політики державного рівня, «маленький єврей». Ще кілька років тому він жив із матір’ю, а тому не так боляче було терпіти буденні проблеми. Йому п’ятдесят років, він – інвалід з дитинства, має пожиттєво встановлену другу групу. Поховавши 2006 року матір, навколишній світ він почав сприймати у зовсім іншій площині. Батька, який нині живе у Канаді, він довго не знав. Коли той покинув матір, хлопчик був ще зовсім малим, а тому й виріс, не знаючи повноцінного виховання у родині, та ще й із низкою захворювань. А після смерті єдиної рідної душі для такого чоловіка, який багато у чому так і не пристосувався до викликів складного сьогодення, виникло безліч проблем. Та чи не найбільшою бідою стало те, що квартира, яку Юрій успадкував від матері, була у занадто плачевному технічному стані.

Проблема полягала в тім, щоб під час дощів, танення снігу на даху своєчасно пересувати по квартирі нехитрі пожитки, знаходячи ще вільне від води місце, де можна було б без парасольки перечекати до наступного наступу негоди. Стеля падає, а піч посеред квартири слугує постійним вогнищем не стільки тепла, скільки пожежної небезпеки. Пожежники можуть заборонити користуватися нею, бо звертають увагу не на фрагменти гарної історії сторічної давнини, якою овіяно старезний будинок на колишній Губернській вулиці, а на реальний стан речей.



«Сподіваюся, що люди почують про мої біди», –

каже Юрій Друк, стомившись від багаторічних митарств коридорами різних установ і сподіваючись бути почутим. Він хоче, щоб йому допомогли з ремонтом або переселили у якесь соціально доступне житло.
Цікава деталь впадає у вічі – не полюбляє наша влада таких чи подібних ситуацій, роздмухуючи маленький вогник до рівня великої ватри. Юрія, просто кажучи, «відфутболюють» з поважних установ.
Минулого року представництво єврейського товариства БЕФ «Хесед Естер» у Чернігові виділило 2800 грн на проведення невеличкого ремонту у помешканні цього нужденного. Але нинішні ціни на будівельні матеріали з відповідною вартістю робіт дозволили тільки частково, в одній кімнаті, поліпшити ситуацію, заховавши під кількома листами гіпсокартону наскрізні дірки.

У міській раді (голова Сергій Пунтус) розводять руками, посилаючись на брак коштів та на те, що квартири приватизовані.
Юрій показує нам пожовклі папірці відповідей з міської ради на його звернення про допомогу, згадує усні прохання, знову показує акти обстеження житловопобутових умов, підписані і депутатами, і сусідами, довідку з лікарні про стан здоров’я, яка забороняє всілякі стреси, хвилювання, емоційні перевантаження. Він так часто плаче...
Ми (автор цих рядків та Юрій Друк) зверталися з листом і до голови райдержадміністрації В’ячеслава Кауфмана, але, на жаль, нічого путнього не вийшло. У листі за підписом голови райдержадміністрації нам порадили, як вихід із ситуації, створити... «об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ), де громадяни вправі САМІ вирішувати питання проведення ремонтних та інших робіт у будинку і на прибудинковій території». Отакої!

Життя гарне і красиве, коли дивитися на нього крізь рожеві окуляри, проте не таке привабливе, якщо в поле зору потрапляє якийсь «маленький єврей» Юрій Друк, на якому не можна заробити іміджеві дивіденди...





Борис Домоцький, тижневик «Деснянка вільна» №44 (228)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.