Дев’ятеро дітей – це вам не тисяча солдатів…

Подружжя військових створило перший і поки єдиний у Прилуках дитячий будинок сімейного типу

Що рухає людьми, які беруть на виховання чужих дітей? Хтось подумає про гірку самотність, обділені бездітною долею серця, безмежну любов до дітей… Однак чимало скажуть, ніскілечки не кривлячи душею: заради грошей. Тих, які виділяє держава і які йдуть нібито на задоволення не дитячих, а виключно власних потреб. Прилучанка Анжеліка Ситченко без вагань відповість їм: «У дитячому будинку нашого міста більше ста малюків. Візьміть хоч одного, спробуйте заробити. Чи прийдіть бодай на півгодини до нас і подивіться, як заробляються ці гроші». Удвох із чоловіком Володимиром вони виховують дев’ятеро дітей, і тільки одна - їхня біологічно рідна. При створенні дитячого будинку сімейного типу вони мали б увійти в повністю мебльоване і облаштоване державою помешкання. Та на практиці все виявилося зовсім інакше. Ситченки живуть у збудованому власними зусиллями будинку і звикли боротися з нуждами самотужки. Але це зовсім не значить, що допомога виявилася б для них зайвою.

Усе починалося з «Надії»

48-річний Володимир Ситченко – підполковник у відставці. Його на 8 років молодша дружина Анжеліка, за освітою медик, також обрала місцем роботи армію. Доля звела їх в інженерному батальйоні, що діяв у Прилуках у дев’яності. Обоє повернулися до рідного міста після служби в далеких краях. Володимир Миколайович має широку військову географію – від Самарканда до Угорщини. Починав у автомобільних військах, а на пенсію пішов із авіації. Цікава історія і в Анжеліки Василівни, котра 5 років лікувала малярію в госпіталі на базі «Камрань» у В’єтнамі – спершу в радянських, а потім у російських солдатів. Після повернення на батьківщину служила вже народу України. Ким тільки не була: і медпрацівником, і кухарем, і навіть кіномеханіком.
Яке з умінь Анжеліки найбільше припало до душі Володимиру – обоє тримають у секреті. Як би не було, тринадцять років тому вони побралися. Від першого шлюбу у Володимира вже був син В’ячеслав, якому нині 24 роки. Анжеліка щастя материнства не знала, й чомусь воно до неї не поспішало. Час ішов, і бажання мати дітей росло з кожним днем. Через вісім років спільного життя Ситченки зважилися на дуже відповідальний крок: взяти прийомну дитину. Пройшли навчання, зібрали купу необхідних документів, отримали схвальний висновок і вирушили в будинок "Надія" – встановлювати контакт.

– Навіть маленька дитина має дати згоду прийомним батькам, – Анжеліка Василівна схвильовано пригадує мить, коли вони вперше переступили поріг "Надії". Йшли по дівчинку, але сталося інакше. Маленькому Юрі, який одразу сподобався Ситченкам, тоді було без місяця три роки. "Це тато, а це тьотя", – сходу визначив хлопчик, звиклий до материнської турботи виховательок. Але невдовзі мамою для нього стала Анжеліка.
Після кількох візитів нових батьків Юра врешті переїхав до них жити. А через деякий час трапилося справжнє диво, яким Ситченки завдячують присутності в домі цього хлопчика з його неповторним шармом і надзвичайною безпосередністю. Одного прекрасного дня Анжеліка дізналася радісну новину: в ній зародилося нове життя!

Юрій Миколайович і всі-всі-всі

У народженні сина подружжя побачило воістину Господню благодать, і немовляті дали ім’я Богдан. Батьки вирішили не зупинятися на досягнутому, до того ж, Юра чекав сестричку. Не гаючи часу, поїхали в Городнянську школу-інтернат по дівчинку. Додому повернулися з двома: Наталочкою Вигонською та її старшою сестрою Валерією – не хотілося їх розлучати. Так у жовтні 2009 року подружжя стало багатодітним.
– А далі пішло-поїхало, – посміхається Володимир Миколайович. – Якось саме по собі прийшло рішення, що пора з прийомної сім’ї переростати в дитячий будинок сімейного типу.

Наступного року Ситченки забрали з Ніжинського притулку Едика і Владика Бабенків, а в нинішньому звідти ж у Прилуки переїхали Влад, Віталіна і Єлизавета Бойченки. Останні – діти-сироти, всі решта – позбавлені батьківського піклування. Контакт із рідних підтримує лише тітка Бойченків. Володимир і Анжеліка кажуть, що були б не проти, якби хтось виявив бажання побачитись із дітьми. До речі, від дітей не приховують, що вони народжені іншими батьками. Із самого початку готували до цього Юру, адже, на їхню думку, краще дізнатися правду від прийомних батьків, ніж від чужих людей, чиї лихі наміри можуть травмувати вразливу дитячу психіку.

Попри все, дітей у цьому будинку люблять як рідних. Трирічний Богданчик цікаво розповідає, які братики та сестрички у нього є. На день народження, що бувають практично щомісяця, а часом і не по одному разу, кожен замовляє собі подарунок і святкове меню. Найстаршій у цій компанії Валерії скоро буде 16 років. Владику Бабенку 12, стільки ж невдовзі виповниться його тезці Бойченку. Ровесниками є також дев’ятирічні Едик, Віталіна і Наталочка. 6 квітня свій шостий день народження відзначила Ліза. Ну а найголовнішим серед усіх по праву вважається семирічний першокласник Юра.
– Юра – це наш флагман, – гордо мовить підполковник. – Дякуючи йому все почалося. Після його появи у нас народився Богдан!
– Він у нас справжній директор, – додає дружина. – Любить носити костюм із галстуком, діти називають його "Юрій Миколайович".

Дисципліною і велопробігами

Як би весело та цікаво не було з дев’ятьма дітьми в домі, це ще й дуже важка щоденна праця. І якщо фізично діти ще можуть у чомусь допомогти (почистити картоплю, якої на борщ треба з відро, помити посуд, котрого збираються височенні гори, тощо), то колосальне моральне навантаження лягає на плечі батьків. Чим може, підтримує міський Центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Спеціаліст установи Валентина Сполітакова особисто займається проблемами ДБСТ. Звичайно, Ситченки дуже їй вдячні, адже самим знаходити спільну мову з вихованцями, особливо старшими, буває надскладно. Володимир Миколайович вважає, що його офіцерська служба була куди простішою.
– Тисячу солдатів виховувати легше. До вечора відбув – і вільний. А тут 24 години на добу працюєш…

Армійські навики виявилися для подружжя справжньою знахідкою. Лише залізною дисципліною вони зуміли досягти з дітьми порозуміння. Чіткий розпорядок дня і взаємодопомога – ось формула успішного виховання. О 14.05, коли родина дружно сідає за обідній стіл, усі вже мусять бути вдома. На підготовку до уроків теж іде визначений час, хоча бажання до цього в школярів є далеко не завжди.
Важливу роль відіграє і зайнятість дітей як протидія вуличному впливу. Майже всі ходять до секції айкідо – вагомий додаток до навчальних годин. А ось із вихідними та канікулами доводиться помізкувати. Узимку в хід іде малювання, солоне тісто, пап’є-маше, а теплої пори виручають свіже повітря й велосипеди.
– За день іноді накручуємо по 60 кілометрів. Якось даїшники жартували, чи не потрібна нам машина супроводу, – усміхнено згадує Анжеліка Василівна. – Уявіть собі велоколону на трасі: попереду тато з Богданом, позаду я, а між нами вервечка велосипедистів…
– Буває, що ми з мамою вже від утоми падаємо, а вони питають, чи можна ще пару кругів "нарізати", – доповнює чоловік.

"Нам потрібні не гроші"

Слухаючи розповіді та спогади цих утомлених і щасливих людей, розумієш усю безглуздість скептичних міркувань про корисливі мотиви прийомних батьків. Звісно, вони отримують державну допомогу, якої на одяг і харчування дітей вистачає. Щоправда, кошти надходять не завжди вчасно. За словами Ситченків, влітку перед школою була трьохмісячна затримка, тому довелося витратити всі власні заощадження та за безцінь продати урожай – вирощували в теплиці лимони, мандарини, банани, доки не подорожчав газ і мусили відмовитися від цієї справи.

Але гроші – не їхній головний біль. Чоловік отримує пристойну пенсію, тож власного доходу не бракує. Ще до створення ДБСТ Ситченки змогли купити автомобіль та за півроку, коли Анжеліка чекала Богданчика, побудувати будинок.
– Нам потрібні не гроші, – говорять обоє. – Нам би пару поганеньких комп’ютерів для дітей та якусь "газельку" (мікроавтобус – Авт.), щоб усі там поміщалися…
Ці слова було сказано без жодних ілюзій. Навчені правдою життя, Анжеліка й Володимир Ситченки звикли, що влада згадує про них тільки тоді, коли треба рапортувати перед телекамерами: у місті створено дитячий будинок сімейного типу, перший і єдиний. У решті випадків їх і їхні цілком виправдані потреби просто не помічають. Та невже у Прилуках, славному промисловому місті, відомому щедрими меценатами, не залишилося добродіїв, які могли б відгукнутися на майже зневірені бажання наших достойних земляків?..

Олександр Бойко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.