Щастя – це коли тебе люблять

Дитині, може, як нікому, потрібно, щоб її любили. Тоді вона щаслива. У маленької Оленки Кришковець життя склалося так, що стала вона сиротою при живих батьках. Рік жила в притулках і просила не матір — чужу людину: «Заберіть мене!»- У сім'ї бахмачанки Тамари Кочерги, яка взяла дитину під свою опіку, дівчинка почувається щасливою. Бо її люблять.

Якби не горілка...

З обласної лікарні Олег повернувся з жінкою і її маленькою донечкою. Ірина була там завідувачкою складу. Син у неї уже дорослий, жив самостійно, старша дочка — з батьком, а Оленці йшов тільки четвертий рік, і її привезли до Бахмача.
Нова невістка справила на Тамару Федорівну і Миколу Дмитровича хороше враження. Працьовита, будь-якої хвилини готова прийти на допомогу. Що старша за сина, не біда. Головне, що подобається йому.

До маленької Оленки батьки Олега теж прив'язалися, займалися вихованням, привчали до порядку.
Дівчинка була непосидюча, ні хвилини не сиділа на місці, ні на чому не могла зосередитись. Ось уже стіни їхнього дому були розмальовані фломастерами, а шпалери висіли обірваними шматками. Ніякі вмовляння не впливали. Одного разу Оленка знайшла десь лезо бритви. Покласти на місце відмовилась. Коли порізалася, її не пожаліли, а поставили в куток. Здається, саме тоді дитя почало щось розуміти, слухатися.

— Я навчила її показувати на пальчиках, скільки їй рочків, — усміхається спогадам Тамара Федорівна. — Три виходило, а як минуло чотири, Оленка ніяк не могла зрозуміти, чому треба показувати майже усю долоньку. Ми полюбили її, як рідну. Було, залишалася вдома з покійним чоловіком. Той її і нагодує, й догляне. І вона цілий день біля нього: «Дядя Коля, дядя Коля..." Курочок заганяє, кролів годує... Хазяєчка...
Ірина працювала на молочно-консервному заводі, потім листоношею. Олега любила, догождала в усьому. Усе було добре, доки не почала пити. Допивалася до краю. Вже ні про що не було мови, тільки як роздобути пляшку. Виносила все з дому. Навіть курей тягла.

Кілька разів кидала Олега, їхала чи то до батьків, чи ще кудись. А місяців через два-три поверталася. Худа, брудна, опущена. А син прощав, приймав. Якийсь час було все добре, потім знову запої. Три місяці не п'є, а тоді п'є, місяців два не висихає.

«У горі вона підтримала мене»

— Було, що й з міліцією випроводжували її з хати.
Мала тоді кричить, благає: «Тьотю Тамаро, мене не виганяйте!» Таке пережили, що не доведи Господи.
У 2006 році загинув мій чоловік. Ми з ним однокласники, любов ще з дитинства, все життя поряд. Тоді він працював водієм у нас в управлінні водного господарства. 11 липня вранці знайшли його мертвим. Немов би потрапив під трактор. Експертиза діагностувала, що помер Микола від больового шоку. Що сталося насправді і хто винен, не з'ясовано й досі.

Тоді ж було таке горе, що не можна й розповісти. Досі не знаю, як я залишилася живою. І от саме Ірина, невістка, стала мені підмогою, рятувала від відчаю, допомагала в усьому. Людина вона хороша. Якби тільки не пила...
Я тоді дуже розгубилася, як же жити далі. У Києві в медінституті вчиться дочка, на платному. Коли був живий чоловік, ми обоє працювали, аби справно платити за навчання Ірини. Дочка у мене теж Ірина. Що робити тепер? Вартість одного місяця навчання більша, ніж моя зарплата інженера. Але справилися. Олег працює, я. Нині Іра вже в інтернатурі, пішла працювати в якийсь там супермаркет. Потроху заробляє. Треба протриматись ще півтора року. А тоді вже робота. Хоча її теж треба знайти.

Та це я відволіклась. Повторю, що в ті важкі часи невістка дуже допомагала мені.
А Леночка з кожним роком ставала нам ріднішою і ріднішою. Було, притулиться до мене: «Тьотю Тамаро, як я вас люблю!» І ми всі її полюбили. І Олег, і Іра.
Важко жити, зводити кінці з кінцями. Але треба. Було, просить мала на морозиво. Грошей нема. Але хіба відмовиш дитині? Копи два роки тому ми нарешті розпрощалися з Іриною, домовилися, що дитина побуде якийсь час у нас.
— Влаштуюся і приїду за Леною, — сказала Ірина. — Місяців через два.
Ну й добре. Дівчинка вже ходила до другого класу. Було це перед новим роком. Попереду свята, ялинка. Нехай дитина порадіє.

Ірина за дочкою не повернулася

— Але мати-зозуля за дочкою так і не повернулася. Це ділася, ніхто не знає. Оленка закінчила другий клас. У мене повне безгрошів'я. Як зібрати дитя до школи. Що робити далі?
Ірина не об'являється. Я зателефонувала Руслану, старшому брату Оленки: «Що робити? Здавати в інтернат?» — «Здавайте», — відповів. Розшукала батька. «Це не моя дитина. Ірина народила її, коли ми вже не жили», — сказав, як відрізав.

У серпні 2009 року дівчинку направили до притулку в Ніжин. Я її відвозила. Плакали обоє.
— Тьотю Тамаро, не залишайте мене! — просила вона.
Я пообіцяла, що як тільки все влаштується з документами, матір позбавлять батьківських прав, я її заберу. Якщо, звичайно, не забере мама.
Ми дуже сумували за малою, їздили з дочкою провідувати чи не щотижня.
Потім Леночку перевели до Чернігівського притулку, а далі в Хмільницю. Одержуємо від неї лист, а в ньому малюнок: обличчя, з очей котяться сльози. І запитання: «Коли приїдете? Я скучила за вами, плачу.
Коли ви мене заберете?» Господи, бідна дитина!

«Заберемо Оленку собі», — вирішили на сімейній раді

— Ми зібралися сім'єю, і я запропонувала дітям забрати Леночку до себе. Ні Олег, ні Іра не заперечували.
— Та вона ж уже давно наша, — сказала дочка.
І справді, дитина більше чотирьох років жила з нами, їла з однієї миски. Ні матері, ні батьку вона не потрібна. Полуботки, де вона народилася, де в дідовій хаті живе тепер Руслан, під Черніговом. Але ж ні в притулок, ні в Хмільницю, що теж недалеко, ніхто з них не приїхав. Значить, вона їм не потрібна.

І я почала збирати документи, аби взяти дитину під свою опіку. Пройшла курс навчання в Чернігові. Зрештою суд позбавив батьківських прав і Ірину, і того, хто вважався за метричним свідоцтвом її батьком. Мені порадили також порушити питання про стягнення з них аліментів. Невдовзі має відбутися суд, який і винесе своє рішення.
21 серпня я забрала Оленку з Хмільниці. Було стільки радості! Того дня, в суботу, приїхала додому зКиєва Іра, привезла «Київський» торт. У нас же свято! Повернулася Оленка!

«Не хочу в «Артек»! Хочу дома»

— 1 вересня Леночка пішла до четвертого класу. У школі її привітно зустріли. Вчителька Людмила Михайлівна хвалить. «Старається, — каже. — Хоч і не все виходить». Нічого дивного. До третього класу дівчинка ходила аж у трьох школах: у Ніжині, Чернігові і Хмільниці. Вирівняється.
16 вересня нам запропонували путівку до «Артеку». Я зраділа, кажу Лені: «Це ж таке щастя — побувати в «Артеку». Колись усі діти Радянського Союзу мріяли про «Артек». А вона в сльози: «Не хочу в «Артек»! Я хочу бути вдома». Моя дорога, яка ж ти налякана! Бідненька, це ж ти подумала, що вже до нас не повернешся. Ні-ні, люба дитино, ти у нас назавжди. Хіба що колись сама захочеш піти.

Росте мені помічниця. Ось уже восени картоплю допомагала вибирати.
Яка її улюблена страва? їсть усе. І борщ, і суп. Любить холодне. А найбільше — цукерки, морозиво, тістечка, торти. Гадаю, у своєму ранньому дитинстві вона цього не мала вдосталь. От і надолужує. Десять літ — це ж іще так мало.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №51 (1285)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.