Як Ковальчук хату поставив. І що було потім

57-річний Микола Ковальчук живе в селі Ведильці Чернігівського району. Ковальчуки тримають дві корови, п'ятеро свиней, 33 гусей, 25 курей. Є легковий автомобіль, трактор.

«Валентина в хаті хазяйка, а я — надворі»

Об одинадцятій ранку (діло було у вересні) Микола Миколайович показує повну корзину грибів, один в один: білі, польські, маслюки...
— Ліс поряд, грибів тут повно. Щоранку по такій корзині набираю, — хвалиться чоловік. — Чистить і готує дружина. Вона в хаті хазяйка, а я — надворі. Вся худоба на моїх плечах, техніка. Дружині важко робити не можна. Їй зробили операцію.
Щоправда, вино із свого винограду він готує самостійно. Але сам не п'є. Микола Миколайович взагалі не п'є спиртного, вже 18 років.

— А як це ви вино робите і не пробуєте?
— Не пробую. Робити треба з охотою, з настроєнієм, тоді й виходить добре. I самогон гоню, а як же в селі без нього? То одному стакан налий, то другому. В селі без чарки ніхто за стіл не сяде, нічого робити не буде. Колись і я пив. Поки трохи горілки вигоню — вже п'яний...

У Миколи та Валентини Ковальчуків великий добротний будинок.
— Хату оцю побудував сам. Колись як фундамент ставили, прийшов до мене сусід, Віктор Рудий, і сказав: «Хату ти, Миколо, звичайно, поставиш. Але й алкоголіком за цей час станеш».

Посміявся я тоді. А потім і правда: сусіди, знайомі, родичі допомагали. Щось зробив, а ввечері — сулію поставив, сала нарізав... Посиділи на траві, поспівали. Це зараз люди за гроші роблять, а тоді — тільки так. Машини в Михайло-Коцюбинській сільгосптехніці брали, як щось перевезти треба, теж за так. Воно й непогано, якщо здорова людина потроху випиває, — мікроби повбивати. Але я зупинився. Зав'язав якраз на свято Михайла, це я добре пам'ятаю.

— А як зупинились? Слово дружині дали?
— Та давав, і не раз. Разів 100, може, обіцяв.

«Ото ж таке тобі кодування!»

— То, може, ви кодувалися?
Валентина поїхала на роботу в шкільну їдальню. Говорили удвох.
— Кодувався, — признався Микола Миколайович, спостерігаючи, як зникає за поворотом жінчин велосипед. — Якраз на Михайла, мені тоді було 39. Тоді про кодування мало хто чув. Жінка взнала, що в Чернігові кодують гіпнозом по Довженку. Договорилась по телефону. Поїхали. Лікар щось там робив, за голову брав. Закодували мене на п'ять років. їдемо додому електричкою, а поряд мужики їдуть на рибалку. Я голодний, злий. А ті: «Давай, мужик, пива з нами випий...» Я вже й пляшку в руки взяв, але моя заплакала. А тут і наша зупинка. Я пляшку віддав, вийшли. Станція в Малійках, а там на Михайла храм. Сюди велосипедами їхали. Беремо велосипеди у дворі, де залишали, там до столу запрошують. Ми: «Ні!». І поїхали. Ідемо, а назустріч люди йдуть веселі, співають. Я раз — ногою по асфальту чиргонув: «Цеп, — кажу жінці, — спав. Ти їдь, а я поправлю, дожену». Вона поїхала. А я — на велосипед і чимдуж до кума помчав. У хату заскочив і бігом до столу. Сам собі два стакани налив, закушувати й не було коли. І поїхав дружину доганяти. Але так мене розвезло по дорозі, так по шарах лупонуло... Вона помітила, заголосила: «Ото ж таке тобі кодування!»

А назавтра встав, як не дивно, голова світла, нічого не болить, не так, як було завжди, коли звечора вип'ю. Похмелятися не треба. І я сам собі вирішив, що більше спиртного не питиму. Скажу так: 99 відсотків успіху в тому, щоб покинути, залежить від самої людини. Самому себе стримувати треба. Інакше ні кодування, ні заговори ніякі не допоможуть.
Коли покинув пити, почав скуповувати техніку. Трактор купив одним з перших у селі. Тоді не було у людей такого поняття, щоб коня вдома тримати, що можна купити в хазяйство трактор. Забиті були. Трактор був не новий, «Т-40». Але мінять його не збираюсь. З'явились гроші. Придбав «Москвич». Пізніше поміняв його на «Опель». Купив причеп, плуг на трактор.
Хазяйство тримаємо для себе, не на продажу. Щось собі залишаємо, щось синам.

Сина не стало...

— На пенсію вийшов у 55 років. Років п'ять тому провів газ, стало легше. Раніше хазяйство хлопці порати допомагали. Повиростали сини, обидва воєнні. Один прикордонник, другий — воєнний музикант. Є внуки: двоє хлопців у старшого сина і дівчинка у молодшого. А третій син помер у 23 роки. Поїхав на роботу і не повернувся. Серце...
Хто каже, що з горя п'є, той брехун. Більшого горя у моєму житті не було. У такий запій піти можна було, що й не вибрався б. З горя не п'ють, з горя шматок хліба в горло не лізе. П'ють з жиру.

«Пити не п'ю, а поговорити — будь ласка»

— Як покинув пити, язви в шлунку повилазили. Мабуть, вони і раніше були, але стакан вип'єш — боліти перестає. Пролікувався, здоров'я трохи підправив. Став спокійнішим. А от курити покинути ніяк не можу: в минулому році кидав на місяць, потім знову почав.
Буває, на лавочці хлопці збираються, випивають (тут «точка» поряд). Я й стакан можу винести, і сяду з ними посиджу. Поговоримо. Моралі їм не читаю. Кажу: «Дивіться, хлопці, молодьожі скільки на кутку од горілки повимерло. Про старих що й говорити». Вони собі погоджуються, випивають. Раніше й мені все стакан сували, потім зрозуміли, що я не питиму. Звикли, перестали пропонувати. А взагалі-то з алкоголіком легше, — він не відмовить, як щось попросиш, допоможе за стакан.
Перше врем'я цурався я всяких застіль, не ходив ні на свадьби, ні на поминки. Сидиш за столом, а там тост починається: «Ну чого ти, давай, бери...». Тепер люди в селі знають, що я не п'ю, воду біля мене ставлять. Усе одно рідко на такі веселощі ходжу. Всі, скажімо, співають, танцюють. А собі поїси і сидиш, наче остолоп.


Микола Ковальчук

Олега Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №45 (1279)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.