Лідія своїми руками робить навколишній світ гарнішим

«Щоб жити, потрібне сонце, свобода й маленька квітка». Такі слова свого часу сказав великий казкар, і погодитися з Гансом Крістіаном Андерсеном є всі підстави в усі часи. Як часто ми чуємо, що дива поряд, але не помічаємо їх. Пропускаємо повз очі й серце те, що у світі нема нічого прекраснішого й зрозумілішого за мову квітів. Коли даруєш їх, можна не говорити зайвих слів.
Давно треба звільнитися від невідкладних справ і приділяти увагу тим, хто нас оточує в житті. Так, дива трапляються, але над цим потрібно багато працювати.

Сьогодні ми розкажемо про звичайну жінку, яка понад усе любить ранок, росу, запах трави, але її справжньою пристрастю були, є та будуть... квіти. У житті повсякчас її супроводжувала проста, як істина, мрія — займатись улюбленою справою.
Вона — це Лідія Парамошкіна, мешканка мікрорайону Шерстянка (з 30-річним стажем) і озеленювач міської лікарні № 4. Вже не один десяток років, присвятивши себе квітникарству, ця жінка робить навколишній світ гарнішим. Красою, яку створює своїми руками, Лідія Олександрівна залюбки ділиться з чернігівцями. Зокрема, на виставках квітів у нашому місті її приватні колекції неодноразово здобували перемогу.

Пирогово по-чернігівськи

Щоб побачити її рукотворний диво-сад, вирушаємо до Киїнки, де останні п'ять років живе Лідія Олександрівна. Хата-мазанка на пагорбі в самому центрі села — неначе самобутній експонат музею під відкритим небом. Хатинці понад сто років: старовинний ключ-засув на низеньких дверях, що ніколи не знали фарби, маленькі віконця, що потроху вростають у землю. Сіни зі стінами з брусу й клоччя, сонячні вінки оберегів і навіть клуня разом викликають почуття ностальгії й дежавю. Чому — сказати важко, адже ми ніколи не жили в селі. Словом, щось генетичне.

Але справжні скарби — у світлиці. Велика піч (до речі, діюча), що колись була гордістю кожної господині й розділяла світлицю на робочу й приватні частини. Інтер'єр — у дусі старовини: домоткані й вишиті рушники з різних регіонів, прядка та інші предмети побуту, в кутку — божниця. Але й тут захоплення дає про себе знати — квіти всюди.

«Що не посаджу — все прийметься»

Так говорить про свої перші успіхи Лідія Олександрівна. Згадує, що спочатку саджала квіти для батька: «Він був у захваті, бо я посію вдома матіоли, а сама повертаюсь до міста; вони зійдуть — і це не передати словами... Доглядати рослину — велика наука й не менший труд. Але відчуття, що даєш життя такій красі, варте того... Не раз помічала, що як і людина, рослина також хоче жити, тягнеться до світла, часом пробиваючись крізь асфальт. Квітка свідомості не має, і все ж до світла її тягне, а не в багнюку, як іноді буває з людиною».

Лідії Олександрівні вдалося втілити свою мрію в життя, придбавши будинок і ділянку в 30 соток, уже коли виросли діти — її два сини. Так було дано життя цілому ботанічному саду, що квітне майже цілий рік. І легше, мабуть, сказати, чого тут немає, бо концентрація краси вражає. Клеоми або «бризки шампанського», цинії, фікуси, гібіскуси, міні-гранати, клематіс, будлея Давида, айстри, бругманція, жоржини... У затінку плодоносить інжир, поряд достигає персик. Альпійська гірка з кактусами, квіти в амфорах, горщиках, на арках, у ґрунті. Словом, суцільне барвисте свято. Десятки різновидів квітів як зразків неперевершеності генія природи здаються яскравішими за саме життя. Але це — не межа для мрій. Як кажуть, у кожного свій Еверест. Для цієї жінки ним колись має стати зимовий сад, де б цілий рік радували очі квіти.

Хоча не можна сказати, що життя цієї на вигляд гарної й гармонійної жінки повсякчас було встелене квітами. В один рік вона втратила матір, чоловіка й брата. Стіни- квартири стали все нестерпніше тиснути. Декілька років Лідія Олександрівна шукала затишний будиночок недалеко від міста, щоб можна було зайнятись улюбленою справою по-справжньому. Нарешті знайшла.

— Тут 12 років ніхто не жив. Скрізь були бур'яни, зарості хмелю, бузини. Паркану не було, корови, кури гуляли. Спочатку я приїздила сюди лише іноді. Газ і воду вже потім провела. Дякувати Богу — ніхто не крав, і я вдячна за це людям, — каже Лідія Олександрівна. — Багато хто з друзів відмовляли мене, дивлячись на запустіння, казали: «Невже ти тут будеш жити?» Але я дуже хотіла, вірила, що зможу. І змогла.

Весна і осінь тут, як справжній рай, — ділиться враженнями господиня.
— Атмосфера сприяє тому, що садиба — це постійне місце для зустрічей з друзями, які приїжджають, діляться і радістю, й печаллю. Вже не раз чернігівські бізнесмени пропонували хатку разом з диво-садом зробити осередком зеленого туризму, а самій заробляти на фірмі добрі гроші. Але то був би бізнес, а не частка мене самої. Кажуть, класно, коли хобі й робота співпадають. Але я так не думаю. Щось у цій гонитві втрачається, — вважає Лідія Олександрівна. — А так здорово просто жити, бачити, відчувати! Тільки тут я знаходжу спокій.



Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» №35 (1016)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.