Любов Терех з Прилуччини а подвір'ї свого будинку вирощує сотні сортів різних квітів
Рай у різній релігійній літературі зображують приблизно однаково: квітнуть тисячі квітів, з гілок звисають екзотичні фрукти, серед зелені ніжаться на сонці різні-різні тварини і птахи. На подвір'ї мешканки Боршни Любові Терех - майже те саме: ходять схожі на жар-птахів півні і курочки, а замість екзотичних фруктів - ожина і малина. Хоча вони теж незвичайні - величезні, у долоню не більше трьох ягід поміщається. А вже про квіти годі й говорити - їх на подвір'ї будинку № 12 на вулиці Терехівській - якщо не тисячі, то сотні!
Терехи з Терехівки
Крім краси у дворі, подружжя Терехів має ще і красу навколо. Стоїть їх будинок у підніжжя вкритого лісом пагорба, у городах тече Удай, на якому понабудовували своїх хаток бобри, до рукотворної краси - Густинського монастиря - буквально рукою подати. Красиво і у самому будинку Терехів. Вже з порогу бачу вкриту кролевецьким рушником тумбу, а на ній - вазу з квітами. Про них Любов Михайлівна може розповідати багато, але спершу запитую господиню про її життєвий шлях. Відразу ж виявляється, що про життя жінка говорити не любить. Надто важке воно у неї було. Може, через це шукає і знаходить спокій у красі довкола.
Народилась вона у Щурівці тоді Ічнянського, а нині Прилуцького району. Вчилась у школі-інтернаті, бо рано не стало батьків (маму вона взагалі у 5 років втратила), виховувалась у діда і баби, які на той момент вже по 70 «з хвостиком» років мали. Дівчинкою опікувалась рідна тітка, вона ж - хрещена. Дід Любові був головою сільської ради, а бабуся всю себе віддала дітям - їх у неї було семеро.
Після інтернату Любов Михайлівна закінчила курси, після яких була завклубом. Працювала на будівництві у Прилуках і телятницею на фермі у Боршні. У це село вийшла заміж. Чоловік Григорій Васильович, як і вона, має робочі руки. До пенсії працював різноробочим, зараз також не може всидіти на місці. Поки його дружина спілкується з журналістами, змелює кукурудзу на дерть для поросяти.
- Ваше прізвище Терех і живете на вулиці Терехівській. На честь вас вулицю назвали? - запитую Любов Михайлівну.
- Та чого? - ніяковіє. - Так куточок тут називався - Терехівка. Терехів тут було багато. Найстарішою була баба Варка. Село у нас по кутках розбито.
Крім Терехівки, є Залоза, Дикунівка та інші кутки. Але то поділ, так би мовити, для годиться, бо люди, каже жінка, між собою не ворогують, живуть дружно.
Гора над двором
Пагорб чи, як кажуть місцеві, гору, вкриту лісом, видно, щойно відкриваєш двері будинку Терехів.
- Куди не йдеш, з горою не розминешся, - показує на неї господиня. - У лісі на ній опеньки бувають, є груші-дички, черемха цвіте навесні, але в основному ростуть липи, клени і граби. Зараз гора зелена, а восени стане жовто-червоною. Краса!
- А вовки там є?
- Ні, - сміється пенсіонерка. - Лише лисиці пішки ходять. Сусідка у погребі минулого року двох піймала. А якось, розповідала, дивиться - біжить курка, кричить, а за нею лисиця. Курка у сарай - і лисиця за нею. Сусідка двері закрила та і приханделила її там.
У самої ж господині руді гості з лісу вкрали красивого півня за стогом сіна. Кури у неї всі красиві і різнопорідні. Яйця виписувала поштою.
Хом’ячок всередині
Ще коли діти Любові Михайлівни і Григорія Васильовича - Руслан і Олеся - були маленькими, господиня захопилась квітами. «Захоплення прийшло десь у 1982 році,- оживає жінка, коли мова заходить про її улюблену справу. - Але спочатку не було такого розмаїття. Починалось все з ірисів, сіяла айстри, а тоді дійшла справа і до багаторічних. Простенькі іриси приносила зі смітника, красивіші купувала на базарі. Якось побачила коричневий, а купити не встигла, то гналась за бабою два квартали, аби придбати. Догнала. Потім з Києва іриси передавали. Спочатку було дев’ять чи десять сортів, зараз вже більше сорока».
Відрізняються іриси не лише кольором, а і розміром. Є у господині високорослі, є карлики, а є Інтермедія - гібрид карликових і високих бородатих. Але зараз вони вже відцвіли, залишившись лише фотографіями у телефоні Любові Михайлівни.
- А є серед цього розмаїття Ваша улюблена квітка? - запитую.
- Всі вони гарні, але гібіскус і півонії найкрасивіші.
Гібіскуси у її квітнику якраз цвітуть. Квіти різних кольорів, величезні і тендітні, водночас. Здається, що лише доторкнись до них - і розсипляться, немов розбитий кришталь.
Після ірисів жінка захопилась ліліями, лілійниками, почала сіяти чорнобривці. З міста завжди привозила насіння, бульби і відростки. «Бувало, що їду в автобусі, а люди сміються: «Як же ти сьогодні без квітів?» - згадує.
Після гібіскусів, каже, «пішло-поїхало» (жоржини, гладіолуси, гіменокаліси, кали, канни і т. д., і т. п.!), аж поки років три тому не «доїхало» до півоній. Вони у жінки - найрізноманітніші. І деревні, і кущами. І кольорів різних. Частину маленьких виростила сіянцями, насіння інших їй прислали з Миколаївської області.
Продавців насіння шукає в інтернеті. Там знайшла відомих у квітникарських колах Валентину Опанасенко і Лілію Лифар. Остання - знана в Україні поціновувачка гібіскусів, неодноразово була героїнею телерепортажів і статей у газетах. У її квітнику у Смілі Черкаської області близько 80 сортів цих квітів. Назви у сортів ще неочікуваніші, ніж зовнішній вигляд гібіскусів - Червоний слон, Рожеве вино, Літо у раю та інші. «Люблю їх і тому, що вони з родини Мальвових. А всі українці люблять мальви, це - наша квітка», - якось розповіла Лілія Лифар журналістам. А ще зізналась: «У кожного з нас, у квітникарів, живе хом’ячок всередині, якому все мало і мало. Тому все більше хочеться цих квітів».
Квіти та онуки
Були часи, коли Любов Михайлівна професійно займалась малиною і ожиною. Зараз здоров'я не дозволяє - дуже болять ноги. На пенсію пішла у 58 років. На той час на фермі вже не працювала. Приблизно тоді ж довелось продати корову, бо господиня не могла вже біля неї поратись.
- Корова жива і досі, живе у сусідньому селі, - радіє жінка. - Тримаємо зараз лише курей, качок, кролів та порося. Займається ними, в основному, чоловік.
- А з квітами Вам Григорій Васильович допомагає?
- Ага, допомагає, - іронізує квітникарка. - Кричить: «Витравлю твої бур’яни, щоб не лазила! А то вже лазиш, а не ходиш». А я кажу: «Лише спробуй. Город я нам посапала. Стоїть, як лялька. А сюди не лізь - не твоє!»
Городу у Терехів зараз приблизно 18 соток, але то, розповідає Любов Михайлівна, небагато. Раніше 30 соток було.
- А квіти у спеку поливали?
- Звичайно, інакше б не було такого розмаїття. Ось мали, наприклад, зацвісти гібіскуси, а електрику виключили, а з нею - і воду. То у ванні на вулиці була набрана вода. Довелось відрами її у квітник тягати.
Крім Любові Михайлівни, квіти також люблять її донька Олеся та онучка Юлія. Коли приїжджають у гості, то допомагають сапати. Зараз онучка навчається у Києві. Крім Юлі, у бабусі є ще двоє онуків - Вадик і Богдан. Любить їх ще більше за квіти. « Хлопці закінчили один гідроколедж, інший - педагогічний, але за спеціальністю не працюють. Так життя склалось», - зітхає пенсіонерка.
Перебірливий улюбленець
Крім квітів, Любов Михайлівна має ще одного улюбленця - сіамського кота. Такий, каже, у неї вже другий. Де дівся попередній, не знає досі.
- Такий був, що і не розповісти, - згадує.
- Оце постав миску з рибою - навколо ходитиме, а не зачепить. І цей такий самий. Ходитиме, але не троне. Щоправда, той у їжі не такий був перебірливий. Цей лише котячий корм їсть, а борщ — ні. Ось зараз корм закінчився, так, аби не яйця - то ходив би голодним. Завтра поїду йому корм купувати.
- А як звати Вашого улюбленця?
- Принц.
- Того ж, мабуть, він і перебірливий. Ім’я зобов’язує.
До речі, зараз Принц худий, а на зиму поправляється. Стає, немов ведмідь. Фото, які це підтверджують, є у пенсіонерки у телефоні.
Коли закінчиться війна
Про що б зараз і з ким би не говорив, розмову завжди повертає на найболючіше. У перші дні війни, розповідає Любов Терех, вони з чоловіком нікуди не ховались, хоча сусіди гукали у погріб. Просто три дні не лягали спати, сиділи взуті і в одязі.
- Страшно було?
- Коли літак летів у бік Сум, було страшно. Так низько летів, що, здавалось, димар на хаті скине. А тоді було страшно, коли у Мільках йшли бої. На третій день так повтомлювались, не спавши, що кажу діду: «Давай хоч покимаримо трішки»... Така страшна та війна і коли воно все закінчиться? Читала недавно, що 12 листопада, о дванадцятій дня повідомлять про її закінчення. Путін летітиме у Киргизію - і впаде літак.
- Ви вірите у такі передбачення?
- Особливо не вірю.
А от у Бога пенсіонерка вірить. Хоча у церкву через хворі ноги майже не ходить. «Можна вірити, але молитись вдома», - каже.
* * *
«Наразі у трьох селах Валківського старостинського округу - Валках, Боршні і Мільках - зареєстровано 348 дворів і 865 жителів», - розповіла староста Антоніна Нестеренко. Любов Михайлівну Антоніна Миколаївна дуже поважає. І квіти любить так само, хоча через завантаженість їй нині поки займатись ними особливо ніколи.
Джерело: газета “Прилуччина та Прилучаночка”, Андрій Бейник
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.