Сергій Лаєвський: «Не впевнений, що археологи п’ють менше за будівельників»

Між двома професійними святами – Днем будівельників (8 серпня) і Днем археологів (15 серпня) – ми поспілкувалися з директором Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського, археологом за покликанням, який виріс в сім’ї будівельників.

Не став «чорним» археологом завдяки Андрію Карнабєду

- Пане Сергію, чому вибрали для себе історію, археологію? Вплив батьків?
- Зовсім ні. Мої батьки до цієї галузі відношення не мають жодного – я народився в родині будівельників, і на мій вибір вони не впливали. Просто так сталося, що я народився в будинку біля Валу, ходив в школу №2, яка тоді розташовувалась на Валу… Власне, так сталося, що з першого класу в моє життя увійшла археологія.

- Так рано?
- В 70-х роках на Валу велися розкопки, і ми із школярами були там постійними відвідувачами. Чекали, поки археологи розійдуться і самі починали виконувати їхні функції. Знаходили переважно фрагменти кераміки з орнаментом – горщики, як я потім дізнався, XVII-XVIII століть. Нам це було дуже цікаво. Спочатку ми «вивчали» ями біля Спаського собору, де були знайдені гробниці, потім – траншею до Катерининської церкви…

- Тобто ви зі школи стали «чорним» археологом?
- Пізніше я зрозумів, що ми своїми діями насправді робили відверту шкоду для археологічних досліджень. Але все знайдене ми віддавали. На той час ми вже познайомилися з Андрієм Антоновичем Карнабєдом, який тоді працював завідуючим фондами заповідника. Він навчав нас, як поводитися зі знахідками, як розмаїття уламків складати в цілий горщик і таке інше. Тобто фактично він зробив все, щоб ми не стали «чорними» археологами, а були археологами цивілізованими. Доклав до цього руку і Володимир Петрович Коваленко, який привів нас до гуртка «Юний археолог», що діяв при секторі археології Історичного музею. Ці люди, а також керівник гуртка Олександр Володимирович Шекун і відомий всім Герард Олексійович Кузнєцов стали моїми натхненниками в археології.

«День вручення мого диплому – свято для Лукашенка»

- Вищу освіту ви здобували в Гомельському університеті. Туди вступити були легше, ніж в Україні?
- Після армії, в 1988 році, постало питання про вищу освіту. Оскільки я працював в секторі археології музею, то обрав заочну форму навчання. Вступав я за часів СРСР і до Гомеля їздити було навіть ближче, ніж до Києва. Це вже потім з’явилися кордони і митниці. До того ж багато колег з Чернігова здобували освіту саме в Гомелі. Нам тоді здавалося, що там буде вступити легше, аніж у Києві, але сталося так, що з 25 місць на спеціальність «Історія» лише шість було віддано на конкурс – решту закріпили за слухачами підготовчого відділення, пільговиками, відмінниками… І на ці шість місць претендувало аж 128 чоловік! Нас з Чернігова було троє, і всі ми вступили.

- Вступали ви до розвалу СРСР, а закінчували вже в незалежні часи. Проблеми з перетинанням кордону виникали?
- Так, вступали ми в одній країні, а закінчували навчання вже в статусі іноземців. Диплом ми отримували в 1994 році в той самий день, коли відбувалась перша інавгурація Олександра Лукашенка.
На кордоні складнощі виникали, але не «митного» характеру, а організаційного. Початок 90-х – активний човниковий бізнес. Автобусне сполучення припинилося, а потяги вже на посадку подавалися заповненими вщент. Це забирало багато часу.

- Студентом доводилось підробляти таким човниковим бізнесом? Не з порожніми ж руками з Білорусі їхати!
- Перевозили з Чернігова до Гомеля і навпаки все, що могли. В Білорусь тоді везли навіть порожні пляшки, бо в Чернігові їх не приймали! Я цього уникнув. По-перше, навчався я заочно і працював, і поставити бізнес на постійну основу не було ані можливості, ані потреби. А руки й так не були порожніми. З Гомеля ми везли наукову і художню літературу – там в ті роки в цьому плані було набагато краще. Іноді, правда, на митниці дивувалися: що це за такі люди, які везуть не масло, сметану чи взуття, а книги. Виникали питання: «Що за книги?», «Звідки вони?»…

«Нам катастрофічно бракує місця»

- На посаді директора ви вже майже 11 років. Що вдалося зробити за цей час?
- Дійсно, я очолив історичний музей в грудні 1999 року, після роботи в секторі археології, в Чернігівському обласному археологічному центрі, який перетворився згодом на Археологічний центр Лівобережної України. Головне, що вдалося за цей час – зберегти колектив і направити його на поглиблене наукове вивчення колекції музею. Це позначилося на якості наукових видань. Наприклад, на Всеукраїнському музейному фестивалі ми отримали перше місце в номінації «Каталог музейної колекції». Причому справа каталогізації вкрай складна і багато що нашими співробітниками робиться вперше!

- А яка головна проблема музею, яку вам не вдалося, як директору, поки що вирішити?
- Приміщення. Музей втратив унікальну експозицію відділу народно-декоративного мистецтва, яка свого часу зберігалася в Катерининській церкві. На щастя, переважну більшість експонатів, які були там зіпсовані міллю, грибком і шашелем через блокування приміщення, нам вдалося довести до задовільного стану. Але й досі не вирішене питання щодо приміщення для експозиції. Попри всі численні обіцянки – музей не має приміщення, щоби представити цю колекцію. Як, власне, і багато інших.

Фондосховище музею, що знаходиться в будинку полкової канцелярії, просто не може в себе приймати нові експонати! Наприклад, колекцію з 400 музичних інструментів, яку ми перевезли з музею колишньої музичної фабрики, довелося розмістити навіть на стелях. А це унікальні інструменти XIX-XX столітть! Такої колекції нема в Україні більше ніде, крім спеціалізованого Київського музею музичного і театрального мистецтва!

До того ж будинок не пристосований для зберігання експонатів. В окремих підвальних приміщеннях вологість до 100% і грибок, який шкідливий як для речей, так і для людей. Але умов для подальшого розвитку музею поки що нема...

«Мій балкон - переповнене фондосховище»

- Вдома ви схожий на директора музею? Всі «експонати» інвентаризовані і лежать на своїх місцях?
- Власне, експонатів у мене нема і бути не може. Звісно, в дитинстві я збирав і марки, і монети… Кілька років тому за три тижні в США зумів зібрати майже повну колекцію квотерів – 25-центових монет, кожна з яких присвячена окремому штату. Привіз і передав її музею. За професійною етикою співробітник музею і колекціонер – ці дві іпостасі в одній людині співіснувати не можуть. Тому я віддаю перевагу відпочинку з родиною і походам до лісу: або просто так, або за грибами. Навіть якщо раз за сезон побував у лісі – енергії вистачить на рік! Перефразовуючи Висоцького, можу сказати, що краще лісу може бути лише ліс, де ти ще не бував. Ну, і звісно, після щоденного 8-годинного виконання адміністративних обов’язків намагаюся у вільний час зайнятися науковою роботою.

А щодо порядку в домі… Звісно, що я знаю, де що лежить. Але якщо торкнутися теми балкону чи кладовки, то там у нас вдома швидше «фондосховище», ніж «виставкова зала». Причому саме наше «фондосховище», де зовсім нема вільного місця, а «колекція» постійно поповнюється.

- З квартири, як і з музею, нічого не можна викидати?
- Не зовсім так, але як і у всіх родин, у нас є речі, які непотрібні, але зберігаються по кілька років. Просто треба дочекатися певного часу. Коли буде бажання прийняти кардинальне рішення і позбутися таких речей.

- Ваші діти також обрали для себе історію чи археологію?
- Син після закінчення школи змістовної відповіді на моє питання «Куди далі?» не дав, тому я порадив піти на історичний факультет. Сьогодні він вже отримав диплом бакалавра за спеціальністю «Історія та англійська мова» в Чернігівському університеті і вступив до магістратури. Він цікавиться історією, захищав диплом на експонатах нашого музею, і мені буде приємно, якщо він продовжить вивчати нашу колекцію. А от дочка, яка закінчила восьмий клас, історію ненавидить. Вона їй абсолютно нецікава. Натомість вона захоплюється хімією й біологією. В родині у нас ані хіміків, ані біологів, ані лікарів немає, тому можна бути впевненим, що вибір цей зроблений самостійно. Це добре! Я ж свого часу з родини будівельників пішов в історію, обрав свій власний шлях.

- Все ваше життя пов’язане з Валом: народилися поруч, вчилися теж тут, працюєте… Дружину, випадково, не тут зустріли?
- Ні (посміхається). Це єдина важлива подія в моєму життя, яка не пов’язана з Валом. Хоча з археологією пов’язана… З дружиною ми познайомилися на весіллі мого друга, з яким я свого часу познайомився в археологічному гуртку. Коли він одружувався, то дружка нареченої виклала кілька побажань щодо дружки з боку нареченого: щоби був високим, бородатим… Я підходив. І от коли ми проголошували тости за молодят, тамада «наказав» нам за півроку одружитися… За півроку ми й одружилися.

- Останнє питання. Кажуть, що більше археологів п’ють лише будівельники. Цей стереотип має під собою якесь підґрунтя? Ви археолог з родини будівельників – вам видніше.
- Я ще в армії служив в автобатальйоні, але при будівельних частинах… Можу сказати, що п’ють однаково як ті, так й інші. П’ють з приводу і без привода, п’ють тому, що подобається сам процес і щоб не бачити проблем… Але скільки б археолог не випив вночі – о шостій ранку він на об’єкті з лопатою. Проклинає вчорашнє, бо на лопаті все це важко виходить, але роботу свою виконує.

А от щодо лідерства цих професій… В українському селі (я вже мовчу про російські, де в цьому плані кояться жахливі речі) п’ють так, що й не снилося. Яка у цих селян професія? Думаю, є безліч професій, які можуть посперечатися з цим твердженням. Наприклад, дегустатор, який п’ять днів на тиждень п’є на робочому місці та ще й гроші за це отримує. Це, звісно, жарт, але... Не будемо влаштовувати змагання – нехай все лишиться на рівні здогадок і припущень.

Досьє

Сергій Лаєвський, директор Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського.
Народився: 27 жовтня 1967 року в Чернігові.
Освіта: вища.
Сімейний стан: одружений, виховує двох дітей.

Улюблені:
• музика: барди і музика 60-80-х. Для задоволення смаків цього достатньо;
• фільм: «Варіант «Омега» (про розвідників) і «Людина дощу» (із серйозних). Бодай раз на рік старається переглядати;
• книги: жанр – фентезі. Автори – Абрахам Мерріт, Джек Венс. Особливе місце відводить творчості Миколи Гоголя, в творах якого щоразу можна знайти щось нове, навіть при перечитуванні кілька разів;
• фраза: слова норвезького монаха XI століття Арі Мудрого, які взяв свого часу епіграфом до дипломної роботи: «А тому, что в этих писаниях покажется неверным, следует предпочесть то, что окажется вернее». Сучасний аналог: «Я зробив все, що міг, нехай хто зможе – зробить краще»;
• людина, якій хотілося би поставити питання: князь чернігівський Мстислав Володимирович. Хотів би запитати в Мстислава, чи щось відомо тому про чернігівських князів, які були до нього;
• напій: кава. Міцна. Чорна. Нерозчинна;
• страва: шматочки звичайного тіста, які мама обсмажувала, щоби додати до бульйону. Вони ніколи не «доживали» до того, щоби потрапити в бульйон!

Сергей Кириченко, еженедельник «Семь дней», №32 (457)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.