Страшна хвороба забрала батька, а слідом і чоловіка

«Після дітей і чоловіка для мене найрідніша – вона». Саме так визначила своє ставлення до дружини покійного батька, тобто мачухи, Валентина Нещерет із Бурківки Ніжинського району. У листі до редакції вона розповіла про хорошу людину, якій за 50 літ життя випало зазнати немало горя, пройти через важкі випробування і вистояти, зберегти тепло душі, увагу і доброту, яку Лідія Миколаївна Мороз щедро дарує іншим. Захотілося познайомитися з цією жінкою, і ми поїхали в село Прохори Борзнянського району, де вона живе.

«Кажуть, Толіка вже нема, а я не вірю»

Ліда Губенко працювала на ніжинському «Прогресі», коли познайомилася з Анатолієм Морозом, водієм із сусіднього з їхньою Бурківкою села Черняхівки. Їй було дев'ятнадцять, він на п'ять років старший, уже армію відслужив.
Молоді побралися. Толік прийшов жити до дружини. Першим народився син Серьожа, а через чотири роки — дочка Таня. Ліда пішла в колгосп доїти корів і так усе життя й продоярувала. Дітей глядіти допомагала мати. А вона — рано-вранці влітку, осінню, зимою і навесні до схід сонця на ферму. А тоді ще денне доїння і ввечері, коли вже село вкладається спати. Двадцять шість літ підряд, аж до свого піввікового ювілею. Жінкам, що пропрацювали доярками двадцять літ, закон дозволяє вийти на пенсію на п'ять років раніше. А в Лідії Миколаївни того стажу ще більше. Документи здала на пенсію своєчасно, а грошей ще й досі не одержала, чекає.

Робота доярки важка, але вона її любила. Може б, і досі не кинула. Та життя вкотре завдало їй тяжкого удару.
Але про все по порядку.
Жили вони з Анатолієм нормально, як більшість у селі. Біда прийшла несподівано, вдарила, як грім серед ясного неба.
Третього жовтня 1989 року ввечері Анатолій повертався з Ніжина. Десь між Черняхівкою і Бурківкою автобус зіпсувався. Далі довелося іти пішки. Побачивши, що в бік села їде якась машина, Анатолій кинувся через дорогу, аби зупинити її. Удар був настільки сильний, що його кинуло на капот, а потім на асфальт. Водій не зупинився, але проїхав недалеко, потрапив у кар'єр. Усе це на очах у жінки з автобуса, яка ішла до села разом з Анатолієм.

Ліда пригадує, що того вечора вчила з сином уроки. Коли хтось переказав, що Толіка збила машина, вони з батьком сіли на велосипеди і поїхали до місця пригоди.
— Я туди і не доїхала, — важко зітхає вона. — Кажуть, Толіка вже нема, а я не вірю. Поїхала в сільраду, дзвоню в Черняхівку його брату Гриші. А він каже: «Я все знаю». «Швидка» повезла Толіка в морг. А батько спинився біля кар'єра, з якого ніяк не міг виїхати водій «Жигулів», які збили Толіка. «Що ти тут робиш?» — запитав його батько. А він: «Гриби збираю». «У вісім годин вечора?» Тут приїхала міліція, забрала його. Він тоді дав нам гроші на похорон, поклав по 5 тисяч рублів на книжку дітям. Пропали ті гроші, як і всі радянські заощадження. І чоловік той уже на тому світі...

Таня ще не розуміла, що сталося, а Серьожі зразу ми боялися сказати, що батька нема. У школі йому вчителька сказала. Каже: «Давай я тебе додому відведу».
Людей на похорон прийшло багато, усе село. Молодий же, здоровий. Одна мить — і нема. Діти малі, і мені ще тільки двадцять дев'ять. Батьки допомагали ростити. А я робила від раннього ранку до пізнього вечора, не вилазила з ферми.

Пізня любов

Федір Кирилович Лоханько був у Бурківці людиною авторитетною. Трудитися почав із раннього дитинства. Зовсім малим пас ціле літо гусей, далі працював пастухом, трактористом, комбайнером, водієм, був землевпорядником, а в останні роки життя — мірошником. Веселого й активного юнака молодь обирала секретарем комсомольської організації. Був він і депутатом сільської та районної ради. Мав золоті руки і щиру вдачу. За яку б роботу не брався, робив її вміло і завжди з радістю. Дім хороший збудував, пасікою тішився. У молоді роки любив у чарку заглянуїи, а одного разу сказав: «Стоп! Досить!» — і більше не взяв до рота навіть пива. Не пив і не курив, а душею компанії був завжди.
У першому шлюбі у Федора Кириловича була єдина донька, та сама Валентина Нещерет, яка й написала нам листа.

Що стало причиною розриву батьків, Валя не каже. Може, закохався чоловік у молоду вдову — різниця у віці у них майже шістнадцять років. І хоч у законному шлюбі з першою дружиною Федір Кирилович був до її кончини, з Лідією Миколаївною вони прожили на віру в любові і злагоді цілих чотирнадцять літ. Дочку ж Валю батько любив ніжно й трепетно, допомагав у всьому, радів онукам, яких вона йому подарувала.
Тоді ж, чотирнадцять літ тому, Федір Кирилович з Лідією Миколаївною переїхали з Бурківки до Прохорів. У цьому селі жили його тітки, які залишили небожеві у спадок хату. До неї Федір з Лідою й перебралися, зробили хороший ремонт і зажили в добрі. Купили машину і трактор, тримали двох корів і коня. Про свиней, кролів і домашню птицю годі вже й говорити. Порали великий город, багато картоплі садили. Копійка до копієчки — дітям допомога. Лідині діти в Києві. У Сергія вже свій синок підростає, Ваня. П'ять літ йому. Хороша робота у Тані.

Дочку Федора Лідія Миколаївна завжди зустрічала, як рідну. Після смерті матері почала бувати частіше в Прохорах і Валя. Батька вона дуже любила. Бачачи, що йому з Лідією Миколаївною добре, прийняла їх союз, а мачуху оцінила як людину хорошу, щиру, велику трудівницю, яка дбає про батька, з відкритим серцем зустрічає падчерку, її дітей і чоловіка. Усе було добре, аж доки не постукала нова біда.

Страшна хвороба забрала батька, а слідом і чоловіка

Торік тяжко захворів Лідин батько. Діагностували йому рак підшлункової залози. Після операції потрібен був постійний догляд за хворим. Лідія Миколаївна залишила ферму, аби сидіти біля хворого. Прощаючись з коровами, плакала. Три місяці доглядала тата, як малу дитину. А коли настав час прощання, ховав тестя зять, Федір Кирилович. Було це в липні минулого року. Ніхто не міг навіть запідозрити, що й йому, веселому і життєрадісному, вже не довго топтати ряст.
У вересні вони вибирали картоплю. Приїхала на допомогу і Валя з сім'єю. Працювали дружно. І раптом Федір Кирилович пожалівся:
— Голова болить.
— Ну то полеж, — стривожилася Лідія Миколаївна. — Іди до хати.

Бачить, якийсь він не такий. І все на голову скаржиться: «Болить». А далі:
— Зуб болить. Поїхали у Ніжин, вирвали той зуб.
— Нема діла, щось із ним не те, — розповідає Лідія Миколаївна. — Кажу йому: «Треба полежать». Він дуже любив молочну кашу. Зварила, а він якось нехотя їсть. Треба щось робить. Поїхали до лікарів. 23 жовтня зробили томографію. Кажуть нам: «Погане діло». Виявилася пухлина головного мозку. Потрібна операція. Куди ж везти, у Чернігів чи Київ? Привезли в Київ, до інституту нейрохірургії. Бідний Федя так страждав від дикого болю, що кричав не своїм голосом, навіть матюкався, хоч досі я поганих слів від нього не чула.
Операцію погодилися робити тільки тоді, коли Валя написала розписку, що готова до будь-якого результату і претензій не матиме. Вона не відходила від татового ліжка ні вдень, ні вночі.

Пухлина була вже в обох півкулях головного мозку. Зробили все, що можна зробити. Вставили імплантанти, трубочки. 3 наркозу він вийшов. Голова перестала боліти. Але лікарі правди не приховували.
— Ця хвороба невиліковна,— сказали.
9 листопада була операція, а десь перед Михайлом, числа 18 чи 19-го, Федора Кириловича привезли додому. Він навіть встав, ходив по хаті, сидів перед телевізором, але ж чи сприймав те, що на екрані, сказати важко. Перестав спілкуватися, нічим не цікавився. На запитання відповідав односкладово: так, ні. і все. Це вже була інша людина, не той життєлюб, яким його знали, а смертельно хворий. Бачити його таким було - надзвичайно важко і дружині, і дочці. Тепер уже біля чоловіка сиділа Лідія Миколаївна, а Валя телефонувала з Бурківки по кілька разів на день. Великі сніги і люті морози не дозволяли приїздити до батька часто, але Валя слідкувала за кожним порухом рідної людини. Знала, що Лідія Миколаївна робить усе, аби полегшити останні дні його перебування на цьому світі.
13 лютого Федір Кирилович відійшов переступив межу вічності. Його поховали з усіма почестями, як і належить тому, хто залишив на землі добру пам'ять про себе.

«Хочеться, щоб у моїх синів був дід»

Лідія Миколаївна потроху відходить від горя, яке звалилося на неї так боляче і несподівано. Самій хазяйнувати без чоловіка, та ще такого чоловіка! — звичайно, важко. Город запорати допомагала Валя із сім'єю. Лідія Миколаївна віддала їм трактор, а вони вже ним виорали город. Цікаво, що за кермом його вже був старший син Валі Вадим. Дванадцять літ хлопцеві, а під керівництвом батька він справпяється з роботою. Віталикові ще тільки шість, цієї осені до школи піде, а росте роботящим.
Три тижні тому Лідія Миколаївна продала одну корову, зменшила своє хазяйство. Та ще ж одна є і кінь Орлик, і підсвинок, і качки, бройлери, кури. Погано перезимувала пасіка, і Лідія Миколаївна у роздумах, що з нею робити далі. Покійний Федір Кирилович будував новий просторий сарай з гаражем, у якому стоять осиротілі «Жигулі». Треба б довести все до ладу, он гора піску на подвір'ї, інші будматеріали. Потрібна хазяйська чоловіча рука, без якої в селі ой як важко.

— Хочу, щоб у моїх дітей був дід, — каже Валентина Федорівна. — Говорю це цілком свідомо. Лідія Миколаївна для мене рідна людина. Після дітей і чоловіка — найрідніша. У батька не було ні сестер, ні братів. Була вона. Образи на неї у мене нема й краплинки. Батько шукав собі жінку, яка б відповідала його уявленням про те, якою повинна бути дружина. Лідія Миколаївна, яку ми в сім'ї звемо бабою, людина прекрасна. Хороша хазяйка, відмінна куховарка, трудівниця, яких мало, працює від зорі до зорі. Вона все знає, як робити, і все у неї є. Щедра, добра, вона не випустить із хати, не пригостивши, не обдарувавши гостинцями. Ми її дуже любимо і, не дивуйтесь! — хочемо, щоб їй знайшовся гідний чоловік, хазяїн. Дід моїм дітям.


Лідія Миколаївна і Валентина Федорівна, рідні люди

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №29 (1263)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.