Долю й возом не об'їдеш

Вони зустрілися, коли обом уже було літ та літ. А позаду — ціле життя зі своїми дуже не простими проблемами, болем і втратами. І він, і вона мали сім'ю і дорослих дітей. Пройшли через розлучення. Впевненості, що в майбутньому все складеться добре, не було. А надія була. Бо як же без надії? І доля усміхнулася їм.

Галина

Вона — киянка з діда-прадіда. Народилася і жила на Лозняках. Це хоч і місто, а сім'я мала город, вирощувала полуниці, картоплю, огірки та помідори, а ще — багато квітів. Батько рибалив. Вирощене та впіймане продавали, аби розжитися хоч якоюсь копійкою на одяг та взуття трьом дітям.
Саме корзину із розсадою братків і веліла мати Галі принести на базар. Було це якраз перед дідами, квіти розкуповувалися швидко. Галі дуже не хотілося тягти ту корзину, але не послухатися матір вона не сміла. Поспішаючи, вирішила перейти Ленінградську площу в Дарниці навпростець. Свисток міліціонера зупинив порушницю. Далі треба було прошкувати до автобуса на лекцію по правилах дорожнього руху. І тут до них підійшов незнайомий парубок, попросив:
— Товаришу майоре, відпустіть її!

— А вона вам хто?
— Дружина. А я — водій. Обіцяю, вона більше ніколи не порушить правил.
Майор посміявся і відпустив.
її рятівника звали Володя. На вечір він призначив їй . побачення, а через три дні Галина привела його додому і сказала батькам:
— Знайомтеся із зятем. Було це в 1975 році. Вони
побралися. У сімдесят сьомому народився старший син Володя, а через рік — Руслан.

Батько побудував їм дім, там же, на Позняках. Але життя не склалося. Володимир пив, розпускав руки. Чорна полоса настала у вісімдесятому. У квітні помер Галинин батько, у листопаді — свекор. А через півроку Володимир, звичайно ж, по п'янці, зламав собі шию. Кілька місяців вона провела біля його ліжка, виходжувала, як малу дитину. Та й це не стало для нього уроком. Видужав і знову за своє. Пив і бився.
— Тричі кидала його, — згадує Галина Яківна, — розводилися. А потім мирилися. Поставила крапку цій каторзі тільки тоді, коли сини вже служили в армії. Володимир, сівши за кермо п'яним, зіткнувся з таксі, розбив його. Ми на той час уже жили в трикімнатній квартирі на Харківському масиві, одержали її, коли наш дім потрапив під знос. Терпіння моє луснуло. Зателефонувала синам і вигнала свого благовірного геть. Двадцять два роки приниження і мук закінчилися. Я працювала в паркетному цеху деревообробного підприємства, заробляла добре. Діти виросли. І я вирішила: досить! Сьогодні Володимира вже нема на світі. Спілкуватися з ним синам я не забороняла. Батько є батько. Жив він у селі, там і помер.
Хлопці мої поженилися. Молодший пішов жити до дружини, а старший із сім'єю жив зі мною.

Микола

Він родом із Житомирщини, перша дитина в сім'ї, де виросло шестеро синів і дочок. Закінчив сільськогосподарський технікум і 44 дні перед армією виконував обов'язки головного агронома колгоспу. На цьому робота за фахом закінчилася. Далі усе свідоме життя Микола Сергійович — за кермом. Спочатку трактора, а далі — автомобіля.
Одружився молодим, зразу після армії. Дружина була старша на десять років і мала восьмилітнього сина. У них народилося ще троє спільних дітей — двоє синів і дочка. Спочатку жили в гуртожитку, а в 1979 році одержали трикімнатну квартиру у Великій Олександрівці Бориспільського району, недалеко від Києва. Працював у спец-БМУ «Київводбуду», в радгоспі «Бортничі», а далі — в Києві, в «Зеленбуді», в автобусному парку. 41 рік трудового стажу, перший водій-ський клас і всі категорії.
Подружнє життя у нього теж не склалося. У 1983 році розлучилися. Повертався до дружини, а потім знову йшов. Жив у гуртожитку автопарку.

«На зупинці «Вулиця Ярослава Гашека» я сіла в 42-ий автобус»

На час їхнього знайомства Галина працювала у трамвайному депо кондуктором. Якось знайома з автопарку каже їй:
— Галю, у нас там є чоловік, який шукає собі дружину. Позитивний. Давно розведений. Живе у гуртожитку. Водій 1362-го автобуса, 42-ий маршрут. Якщо він тобі зателефонує?
— Та ніхто мені не потрібен! —замахала вона руками.
— Ні, він таки зателефонує, — стояла та на своєму. — Ну, познайомитесь. А там буде видно.

Він зателефонував. Нормальний голос. Нормальна розмова ні про що. Але Галя вирішила побачити, що ж то за Микола. І у свій вихідний на зупинці Ярослава Гашека зайшла до автобуса 42. Стала так, щоб у дзеркало в кабіні побачити водія. Мабуть, сподобався. Бо, зійшовши через дві зупинки на Ленінградській площі, вона дочекалася, коли автобус зробить коло (а це 55 хвилин!), щоб сісти в нього знову. Проїхала до кінця, а тоді підійшла до Миколи, привіталася і сказала:
— Я — Галина.
Це було у 2002 році. Вони сподобалися одне одному, зійшлися і прожили разом рік і сім місяців. А тоді щось розклеїлося. Може, син ревнував матір до чужого чоловіка. Батько ж бо на той час ще був живий. Може, щось інше. Але відносини їх перервалися. На довгі три роки. Вона залишилася вдома, а він повернувся у свій гуртожиток.

Долю й возом не об'їдеш

Це так народ сказав. І то суща правда.
Через три роки Микола Сергійович попросив у знайомої кондукторки номер Галининого мобільного телефону. Зателефонувавши, запропонував зустрітися. Вона відмовилася, пославшись на зайнятість. А після закінчення зміни побачила біля депо Миколу.
— Давай покатаємось, поговоримо, — сказав і відчинив дверці нового «Мерседеса-Віто».

Вони довго їздили містом, переговорили про все. Коли він запропонував жити разом, вона ще сказала:
— Я подумаю.
І не образилася, почувши:
— Куди ти дінешся! Будемо разом.
Ні, від долі не втечеш!

Осінь 2007 року була їхньою. Вони об'їздили всю Україну, милувалися Карпатами, іншими казковими місцями рідної землі. Ночували у просторому салоні мерса, знімали номер у готелі, остерігаючись образити дітей. Подумували винайняти квартиру. Зрештою син сказав:
— Мамо, це ж ваша квартира. Сходьтеся і живіть.
Але вони, мудрі люди, вирішили, що правильно буде купити собі окреме житло. Гроші у Миколи Сергійовича були. Він продав у Великій Олександрівні під Києвом свій пай. Звідси й «мерседес». Чому б не придбати квартиру, аби нікому не заважати? І Галина, озброївшись рекламними виданнями, сіла за телефон.

Помилка в наборі однієї цифри привела їх до Софіївки

— Ринок квартир у Києві дуже великий, — каже Галина Яківна. — Пропонується різне житло. Того разу, набираючи черговий номер, я помилково набрала іншу цифру.
— Я по оголошенню, — сказала, почувши голос у слухавці.
— Так, ми продаємо хату в селі Софіївці, — пояснила незнайома. — Це в Носівському районі Чернігівської області. До Києва трохи більше 100 кілометрів. Дорога хороша.
Галина записала телефон господарів. За кілька днів вони рушили до Софіївки. Стара хата з мишами, сарай без дверей, занедбане подвір'я її, столичну мешканку, злякало. А Микола Сергійович, зайшовши до двору, сказав:
— Це — моє.

Тоді ж вони поїхали у сільську раду, до нотаріуса, оформили купівлю. І стали господарями хати й чималої присадибної ділянки.
Галина Яківна ще не раз дорікала себе: «Ну, нащо я дала йому ту адресу?» А Микола Сергійович був щасливий.
— Доки вийдеш на пенсію, буде тобі новий дім. Я слів на вітер не кидаю, — запевняв дружину.
Діждавшись весни, він прибрав старі приміщення. Дерево звалили в купу, шифер склали, а сміття вивезли туди, де будувалася нова дорога. На вивільненому місці Микола Сергійович почав_ будувати дім своєї мрії. Його він звів в уяві, а троє майстрів-будівельників з Кіровоградщини, які робили ремонт в його і в синовій квартирах і показали себе з найкращого боку, взялися за зведення будинку у Софіївці.

— Коля залишив роботу, — розповідає Галина Яківна.
— Йому до пенсії ще залишалося три роки, а мені треба було допрацювати до осені. Він сидів у Софіївці, а я приїздила щоп'ятниці. Город тут не оброблявся вже років вісім. Сусідка Марія Павлівна Близнюк зустріла нас радо і дала кусок свого — порайте! Тепер ми вже весь город обробляємо, а починали з того кусочка. Я хоч і киянка, але на Позняках у нас був город і працювати на землі я люблю.
— Аж занадто! Дуже старається, — каже Микола Сергійович. — їй же треба, щоб на грядках жодної бур'янини не було. Цілими б днями гнулася! Треба спокійніше до цього ставитись, кажу їй. Не слухає!

Красень дім з балконом під червоним дахом

Досвід будівництва дому у Миколи Сергійовича вже був. У Великій Олександрівці він звів коробку двоповерхового будинку 10,5x12,5 і дах, а старші сини вже доводили до толку. Тепер вони у ньому живуть, Віктор і Володимир. Олегу ж дісталася батькова квартира. А дочка Вікторія живе із сім'єю в Києві. Перша дружина вже відійшла в інший світ.
Олегу батько купив автомобіль «БМВ», а Володимиру — мотоцикл «Хонда» і вантажівку «ДАФ» для роботи. Це все за гроші, виручені від продажу землі.
12 травня 2008 року у Софіївці залили фундамент під новий дім. А 1 жовтня він був готовий. Дім менший, ніж у Великій Олександрівці, 6x9, але нащо їм двом більший? У ньому всі комунальні вигоди: вода, газ, парова кабіна з джакузі, унітаз із біде. Двері розсувні. У стіні кімнати — шафа-купе. Великий кутовий диван. На стіні — телевізор «Шарп» із плоским екраном. Холодильник, морозильна камера, електрична духовка, хлібопічка, мікрохвилівка... Та все, аби жити в цивілізованому світі. Мансарда ще не обладнана, як хоче Микола Сергійович. А складні сходи нагору, що ховаються в нішу в стелі, викликають і подив, і захоплення. В оселі дуже затишно.

Але це не всі дива, побачені нами в господарстві Павленків. Микола Сергійович хазяйнує з толком, придбав китайський трактор, польську картоплесаджалку і картоплекопалку, культиватор, екскаватор. Взимку розчищав сільські вулиці від снігу. А ще збудував гараж і майстерню, викопав погріб, а над ним приладнав електровантажопідйомник на 500 кг. Двір освітлюють спеціальні ліхтарі, які заряджаються від сонця. Є й своя електростанція, яка виручає, коли раптом вимикають світло. Ще є зварювальний апарат, бетономішалка, болгарка... Пробив свердловину глибиною 55 метрів. Вивів кран на вулицю, аби й сусіди брали воду.
Город у них чималий. Посадили сад, а цього року аж 60 соток картоплі. Ще торік купили пару поросят. Кабанчика закололи в травні, перед днем народження господаря. Невдовзі буде нова свіжина — свиня вже готова.
— У нас на двох шестеро дітей, — каже Галина Яківна.
— На свіжину кличемо всіх. Онуки провідують. Ми тут їм басейн ставили. А в майбутньому Микола хоче в кінці городу ставок викопати, рибу завести.

Коли отець Володимир із Макіївки освячував їхню нову оселю, дізнавшись, що Микола і Галина живуть на віру, сказав:
— Треба б повінчатись, одержати Боже благословіння на спільне життя.
Вони запам'ятали ті слова. Далеко не всіх тримає в парі законний шлюб. І Микола Сергійович, і Галина Яківна там уже були. А життя не склалося. Тепер живуть на віру. Красиво живуть, шанують одне одного, дорожать одне одним. А зареєструвати шлюб у загсі чи піти під вінець — то вже вони вирішать самі.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №26 (1260)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.