Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Городнянське село Вихвостів приклад для всієї країни

Городнянське село Вихвостів приклад для всієї країни

Городнянське село Вихвостів приклад для всієї країни
 
У селі Вихвостів Городнянського району, як в епоху розвинутого соціалізму, не вистачає робочих рук, дитсадків та житла. Місцеве сільгосптовариство «Віра» розширюється на землі сусідніх сіл, що занепадають. Сюди на роботу раніше їхали жителі бідних гірських районів Західної України. Тепер — як з дальніх областей, так і з сусідніх районів. У Вихвостові, селі, де в 1905 році селяни громили панські маєтки та ділили майно, що описав Михайло Коцюбинський у повісті «Фата Моргана», тільки двоє фермерів. Нікого й розкуркулювати. Увесь соціалізм тримається на директорі сільгосппідприємства Миколі Кондренку.

Діти вчаться в кабінеті директора школи

Народжуваність у Вихвостові вдвічі вища, ніж у радянські часи. Щороку на світ з'являється 14-15 дітей. Три дитини в сім'ї— норма. А є й такі, де десятеро.
Сторічна школа вже не вміщає 148 учнів. Вчаться навіть у кабінеті директора.
А ще 60 — дошкільнята. Сидять по хатах з бабами, а як нікому приглянути, то й просто під замком. Бо дитсадка в селі ніколи не було. Почали будувати у 1996 році за рахунок СТОВ «Віра». Потім підключились районний та обласний бюджети. Але досі садок не добудований.
— За другу й третю дитину держава зараз добрі гроші платить, тож через одну молодиці з пузом, — каже пенсіонерка Марія Скітер.
— Дітей багато, бо є за що годувати, тут робота є, — приєднується настоятель місцевої Свято-Покровськрї церкви отець Іван Галай, 39-річний батько п'ятьох дітей.

«Хата і зарплата — що ще надо?»


На початку 90-х вихвостівський колгосп очолив місцевий агроном Микола Кондренко. Соціалізм розвалився, хто в місто подався, хто спився. Працювати було нікому. От Кондренко й став запрошувати на сезонну, а потім і на постійну роботу «западенців» — жителів бідних гірських сіл. Платив більш-менш пристойно. А щоб люди закріпилися, викуповував у селі будинки у родичів померлих або в тих, хто виїжджав, і надавав працівникам сільгосппідприємства. Протягом п'яти років сім'я погашала цю позику, сплачуючи по 100 і більше гривень на місяць. Доярки у Вихвостові заробляють до двох тисяч гривень, трактористи — менше.
— Але й вкапувать доярці треба, як коняці, — кажуть у селі. — Вставать у п'ять ранку й робить до вечора. На зиму приїжджають западенки доярками на заробітки. А на літо вони їдуть на сільгоспроботи у Польщу чи Чехію.
— Тисяча чистими в мене є, — каже 47-річний слюсар «Віри» Євген Шевчук. — А літом я на комбайні. За прошлий год заробив 10 тисяч гривень за один місяць. А цього року на комбайні буду із 24-річним сином Миколою. Вдвох можемо «намолотити» й 17 тисяч. Коля нежонатий, для себе требує небагато. А як жениться, хату треба буде куплять. Щас їх пошти не осталось, останні продавали не менш як за ЗО тисяч гривень.

«Місцеві часто неекономні, лінькуваті і п'ють»

До 2008 року СТОВ «Віра» викупило й надало працівникам 238 будинків. За словами вихвостівського сільського голови Олександра Акуленка, в десяти хатах живуть «западенці». В решті — з інших областей та місцеві.
36-річна Ганна Курин 12 років тому переїхала з маленького гірського села Верхні Турочки Турківського району Львівщини. Із майбутнім чоловіком Василем познайомилися в церкві. Він приїхав на роботу у Ви-хвостів із Межигірського району Закарпаття.
2001-го Ганна і Василь одружилися. Спочатку жили на квартирі, потім сільгосппідприємство дало їм позику. За житло у центрі села заплатили дві тисячі гривень.
Василь працює на пилорамі «колхозу», Ганна — у декреті, доглядає третю дитину — півторарічного Назара. Зараз, як пішла полоти город, діти на чолі з семпрічним Ва-лер'яном залишилися під замком.

Сім'я живе дуже скромно. Тримають двох корів, обробляють понад гектар землі. Самі печуть хліб — так дешевше. Всі гроші збирають на добудову хати, хлівів. За два роки прибудували з піно-блоків кухню.
— Люди в селі неекономні, — розповіла Ганна. — Живуть одним днем: сьогодні зарплата — поїли смашно, а завтра— як получиться.
На думку жінки, місцеві лінькуваті, але добродушні.
— Тут, у колгоспі, роботи повно. А молодь вулицями тиняється, п'ють. У нас дома молодого нікого не побачиш. Усі на заробітках, — ділиться Ганна. — У Вихвостові все рівно люди щедріші за наших. Кум поміг з деревом, щоб кришу помінять. Голова колгоспу добрий. У нас діти хворіли, ми мотались з больниці в больницю, а жуки картошку гризли. Так він найняв людей, щоб потруїли.
У суботу в обід я побачив трьох випивших: двоє п'яниць із сусідніх сіл були найняті пенсіонеркою, щоб полагодити паркан, і мезанізатор: «После работи імєю право!» Місцевий, побачивши фотоапарат, аж наче протверезів: директор пиятики не любить.

«Не село, а якийсь гуртожиток!»

У Вихвостові 1023 жителі. Ще близько півсотні заробітчан живуть у гуртожитку по 6-12 місяців або й більше. Із понад тисячі офіційно зареєстрованих 394 чоловіки працюють, з них 315 — у СТОВ «Віра». 225 — діти.
Пенсіонерів та студентів — близько 400. Є чоловік 15 нероб.
Половина жителів Вихвостова — приїжджі.
— Не село, а якийсь гуртожиток: приїжджають — виїжджають, кажуть бабці.
Але про конфлікти з місцевими та приїжджими не чутно. Бо ж місцеві або зовсім спилися, або постаріли, або працюють у поті чола.
— Ділить нам нема чого, роботи усім хватає, тільки роби! Уже до Макишина добрались, — гордо каже про «копхоз» Євген Шевчук.

СТОВ «Віра» обробляє чотири тисячі гектарів землі, тримає три тисячі голів великої рогатої худоби, понад тисячу дійних корів. Кожна з них дає в середньому п'ять тисяч літрів-молока на рік, тоді як середньообласний показник — три тисячі літрів. Підприємство за символічні одну-дві гривні годує своїх працівників сніданками, обідами й вечерями. Діти в школі їдять безоплатно, за рахунок сільгосптовариства. Воно ж допомогло провести газ, відремонтувало дороги.
Через пристойні зарплати і кількість працівників Вихвості-вська сільрада — одна з двох бездотаційних на Чернігівщині.

Слабка ланка

До директора СТОВ, фактично його власника, Миколи Кондренка у Вихвостові особливе ставлення. Поважають, побоюються.
Микола Миколайович побудував церкву. Коли жінкам настає час їхати до пологового у Городню, поступається породіллям своєю «Волгою», бо на УАЗі сільгосптовариства, який був за «швидку допомогу», — трясе. Живе в селі. Будинок має пристойний, але не шикарний. На фоні загального підходу, що прибуток — понад усе, виглядає дивно. Можна було б подумати, що така турбота про односельців — для політики. Але тут Кондренко не помічений.
— Увесь прибуток господарства йде на його розвиток, — розповідає Микола, Миколайович. — Собівартість нашої продукції не вища за ту, яку отримують найсучаснішою іноземною технікою. За інтенсивними технологіями вісім-десять чоловік механізаторів обробляють сім-вісім тисяч гектарів землі. У нас на чотири тисячі гектарів сто механізаторів. Усі мають роботу, постійну зарплату, яка жодного разу не затримувалася з 1991 року. Принцип оплати праці — від виробленої продукції. Тому доярки можуть отримувати і дві, і чотири тисячі гривень.

— Що буде, як з вами щось станеться і ви не зможете контролювати сільгосптовариство?

— Я при всіх сказав, що в такому випадку керувати буде мій перший заступник Іван Федорович Сіренко. Уже була ситуація, коли я потрапив у аварію. Поки хворів, співзасновники почали тягти ковдру на себе. Після того частина з них звільнилась, а я викупив їхні частки.
— Три роки тому ви придбали п'ять комбайнів «Дон». Чому не один американський «Джон Дір»? Потужніший, майже не ламається.
—А куди комбайнерам діватися? Треба, щоб у людей була робота. Щоб не було лишніх.

Геннадій Гнип, тижневик «Вісник Ч» №22 (1256)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: село, хазяйство, Геннадій Гнип

Добавить в: