Великий дар скромної жінки

Хіба ж так не було?! У високого начальства й жінки високі. Зайде котрась до магазину, та й тисне на продавця: «Десь для мене товар залишено...». Та ще й додасть здивовано: «Що?! Ви мене не знаєте? Та я дружина найвищого чина в районі!..». Продавець розкланюється, а горда жінка ще гордішою стає...
Ніколи такої гордині в Ольги Іванівни Хроленко не було і вже не буде. Її коханий чоловік Василь Дмитрович уже кілька скликань підряд очолює районну раду, на виду в усього району. А вона, як і колись була, скромна, людям рада, привітна. Не хизується модним вбранням, не заздрить, а тільки бажає добра.

Оце якось довелося мені зайти до читацького залу районної бібліотеки, де діє творча вітальня. А там - знову нові вишивки. Виявляється, творіння Ольги Іванівни Хроленко.
Бібліотекар натякає мені, що це ж дружина голови районної ради, а вишивати не лінується. А мені подумалось: «І як умовили скромну й трудящу Ольгу Іванівну вишивання своє напоказ виставити?!». Відчуваю, мабуть, просто пожаліла тих, хто вмовляв. Хрестик дрібненький і кольори соковиті. Соняшники і звичайні квіти - гарніші за тих, які нам літаками за тридев'ять земель привозять. І тваринний світ у неї добрий...
Від кожної вишивки тепло. Значить, у вишивальниці добре серце.

Ми зустрілись з нею просто на вулиці. Весняне повітря і таке ж небо. Й Ольга Іванівна така ж, як колись - з добрими очима, лагідна.
Згадали юність. Чого б не згадати? То прекрасна пора. Ольга Іванівна - тоді ще просто Оля Лупас, на сцені з двома дівчатами співала, трудилася ж на пекарні. Яку роботу не доручали - справлялася. Доросла до майстра кондитерського цеху. А Василь Хроленко - її суджений, працював теж на пекарні. Його справа - техніка, обладнання. На те й учився.
Гарна пара з них! Бувало, йдуть вулицею, молоденькі, усміхнені, аж хочеться оглянутися.

Як швидко збігли роки! Вже донька Іра й син Сергій виросли, сім'ї мають. Онуку Сашку вже 15 років. Ольга Іванівна - на пенсії. Після пекарні в райвідділі внутрішніх справ двадцять три роки завідувала канцелярією. Одна - а паперів! За голову можна взятися! Тепер на її місці дві людини працюють.
- Багато вишивати я останні літа почала, вже вдома. З роботи ж мене ніхто не виганяв!
Оцей переломний період на пенсії кожен по-своєму переживає. Та й здоров'я!.. Спасибі тому, хто придумав вишивання! - посміхається мила співбесідниця.

У дитинстві вишиванням не захоплювалася. У десять літ не стало матері. Тужили вони з братами. Село в них невеличке. Назва - Високе. Тепер там тільки кілька хат. Але скільки з рідною домівкою пов'язано дитячих спогадів! Усе чекалось: ось-ось вийде з-за берізок рідна ненька.
Доля подарувала Олі не тільки чуйного і люблячого чоловіка, а й уважну, розсудливу і турботливу свекруху Марію Яківну.
- Привіз мене Василь у своє село, в Новоселівку Рибинської сільської ради. Що мене вразило, то це вишивання. Повна хата рушників! Подушки вишиті, покривала. І коли був у свекрухи час з голкою сидіти? Вона ж і в колгоспі, і вдома. На льон спішить, на буряки, піч топить. Мені казала: «Ти з дитиною будь, а я витоплю. Останнє - твоє». Посуд мию, прибираю. А ще Марія Яківна завдання давала щодня: «Повернуся з роботи, щоб оцю квітку на простирадлі вишила. Мені так хочеться, щоб ти, Олю, гарно вишивала, щоб у тебе в хаті, мов у віночку було».

Немає вже й свекрухи. Квіти її цвітуть на полотні. Проведеш рукою - наче поруч рідна душа. Руки б цілувала, натруджені й такі дорогі!..
- Мені дуже хотілося вишити ікону Божої Матері з добрими очима. Довго шукала такі очі і знайшла. Вишивалося з великим бажанням і натхненням. Усе вийшло так, як задумалося. А потім - квіти, усе живе. Не могла відірватися!..
Якби хоч на годинку прийшли й заглянули з того світу дві матері - та, що народила, і та, яка донею назвала, ой, і раділи б!..
- Василь Дмитрович мій вічно зайнятий. Така в нього робота. Я все розумію. Моя справа - дім, сім'я. Нащо виділятися? Я при ньому, щоб йому було добре і дітям теж, - спокійно роздумує Ольга Іванівна.

Вона багато чого вміє. І готувати, і стіл накривати, і вдома дати лад. А ще любить працювати на городі. В Корюківці в них квартира у багатоповерхівці, городу поруч ніякого, то завели його в селі, в Олександрі. Купили вже багато літ тому стару хату.
- Мій Василь там гарний сад посадив, дбайливо доглядає. Переживав, що люта зима, зайці дерева пошкодили. Лікував! У нас там і ягоди, й квіти, й городина. На базарі нічого не купуємо. Заїдемо з дітьми на цілий день у вихідний - кожному робота знаходиться. Суп на свіжому повітрі зваримо, шашлики смачні вдаються. Сільські ми люди, що там казати!..
Один брат Ольги Іванівни в Корюківці мешкає, інший - в Прибалтиці. То її вишивання вже й за кордоном є. Невістці передала, бо дуже їй сподобалося. А брат дивиться на її творіння і згадує Україну. Останні роки його все більше й більше тягне на Батьківщину.

Як ставиться Василь Дмитрович до її захоплення? По-доброму, як же інакше? Вона ж у нього найкраща! Взагалі, вони розуміють одне одного з півслова.
Ольга Іванівна зізналася, що мріє про час, коли її Василь теж піде на пенсію. Може, хто і вважає, що в нього легкий хліб, то хай буде на совісті, у того, хто так думає. Знає одне: своєю розсудливістю, зваженістю і справедливістю робить справу Василь Дмитрович Хроленко так, як належить.
- Але ж після великої зайнятості вашому чоловікові буде важкувато вдома, - вставляю своє.
- Усім це треба пережити. Нічого, все буде добре. Я ж його тепер так мало бачу! А то - буде весь час поруч!
Вона й тут не кривила душею. Говорила щиро. Її маленька мрія світилась, як зірочка на долоні навіть серед білого дня.



Зоя Шматок, тижневик «Деснянська Правда - вільна» №56 (28035)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.