У 77 років уперше став батьком

Сім років тому в Городні про це тільки й говорили: у Михайла Павловича Бабаєва, колишнього директора льонозаводу, народилася дочка. А йому ж уже 77! Дружині — 35, і вона в нього третя. Не було, мабуть, газети, яка б не розповіла про цю неординарну подію. Минув час. Як справи у Бабаєвих сьогодні? Марійка ж, мабуть, уже школярка. Щоб дізнатися про все і розповісти вам, ми й поїхали до Городні.

На фронт пішов добровольцем

Ні Михайла Павловича, ні Наталії Дмитрівни ми вдома не застали. Сусід сказав, що бачив господаря вранці.
— У костюмі і при галстуку йшов до райдержадміністрації, — пояснив. — Там сесія чи ще щось. А він же депутат.
Невгамовна людина, цей Бабаєв! Давно на пенсії, а справи держави і району його хвилюють. Засідання колегії райдержадміністрації, на якому був, закінчилося, і ми домовилися поговорити. Наталія Дмитрівна зустріла нас на порозі затишного дому, провела до кабінету.
— А дочка в школі, повертається близько п'ятої. Вчиться добре, — похвалилася. — Займається сучасними бальними танцями. Вже й у Чернігові виступала.
У Михайла Павловича за плечима довге й нелегке життя. На фронт він пішов добровольцем. У листопаді 1940 року п'ятнадцятилітнім вступив до ремісничого училища в Москву, аби вивчитись на токаря. Почалася війна, і училище з авіаційним заводом евакуювали на схід, у бік Горького. Ішли пішки, не раз були під бомбами. Опинилися у Вятці, де вчилися і працювали. Ще зовсім діти, а норму на військовому заводі виконували. Про домівку Миша нічого не знав — Курська область уже була окупована фашистами.

— Ми рвалися на фронт, а нас не пускали, — згадує Михайло Павлович. — Робітники авіазаводу мали бронь. То ми з друзями написали листа самому Ворошилову: «Хочемо воювати, бити ворога». Майстер, що пройшов фінську, хитав головою: «Хлопці, не поспішайте...»
Коли з канцелярії Ворошилова надійшла відповідь, ми підробили підпис директора заводу: «Не заперечую». У січні 1943 року я уже був на фронті, брав участь у боях під Смоленськом, далі визволяв Білорусію. Воював спочатку в піхоті, потім після курсів — у Другому мотоциклетному Ярцевському полку. Війна — це дуже страшно...
Влітку сорок четвертого були жорстокі бої під Оршею і Вітебськом. Може, чули про операцію «Багратіон»? Я був поранений у ногу і контужений. Непритомного, мене прийняли за мертвого і поклали у братську могилу. На щастя, я опинився зверху. Коли почали закидати землею, мені на обличчя впала грудка. І я опритомнів! Так потрапив до госпіталю.

А полк пішов далі. Будучи впевненими, що я загинув, з полку матері надіслали похоронку. Ось вона, я зберіг:
«Бабаєвій Олені Єгорівні, с. Почаєво, Райворонський район, Курська область. Ваш син рядовий Бабаєв Михайло Павлович, перебуваючи на фронті, загинув 27 червня 1944 року. Похований з віддачею військових почестей за 100 метрів на південний схід села Зарудниця Вітебського району Вітебської області».
Коли через два тижні мати одержала від мене листа, подумала, що я писав його ще до смерті. І тільки після другого листа повірила, що син живий.
Пізніше я їздив у Білорусію, бачив своє прізвище на братській могилі.

Перемогу зустрів у Кенігсберзі. Але війна для мене на цьому не закінчилася. Нас відправили на Далекий Схід. Довелося визволяти з боями Корею. Маю за це медаль від Кім Ір Сена.
Рідних побачив тільки через десять літ, у 1950-ому. Повернувся додому з бойовими нагородами, орденами Червоної Зірки і Вітчизняної війни, медалями.
Батько Павло Кирилович теж воював і уцілів на тій страшній війні. І це було щастя.
Усю війну я казав собі: «Я буду живий». Твердо вірив у це. А може, то моя бабуся Агафія Іванівна, людина глибоко віруюча, вимолила мене у Бога. Стояла на колінах перед іконами і молила Господа врятувати онука. Мене вона так і не дочекалася, померла у сорок шостому, але вже знала, що я залишився живим. А двоє її онуків — доччині сини — загинули...

«Пишу історію свого роду. Для дочки»

— Михаиле Павловичу, а звідки у вас східне прізвище — Бабаєв?
— А воно не східне. Як розповідав мені дід, була у нашому роду така собі баба Єва. Жила вона ще у вісімнадцятому столітті, була отаманшею. От її діти й стали носити прізвище Бабаєви. Хтось із моїх предків брав участь у війні з Наполеоном, дійшовши до Парижа...
Усе, що знаю і що пережив, я потроху занотовую. От і похоронку бережу. Колись дочка прочитає і знатиме, хто ми і звідки.
А після війни я опинився у Львівській області. Боровся з бандерівцями. Тоді ж закінчив фінансовий технікум, заочно — фінансово-економічний інститут, факультет планування народного господарства.
Перша моя дружина була з Хотуничів Шорського району, і ми в 1960 році приїхали із Львівщини сюди, в Городню. Працював старшим економістом і головою райплану, очолював держстрах.
З дружиною ми розлучилися. Знаєте, як буває: шлюб себе вичерпав. З часом вона переїхала до Києва. Можливо, й нині там живе.

- Директором Городнянського льонозаводу я став у 1970 році і працював 27 літ. Хороше було підприємство, посідало високі місця у всесоюзному соціалістичному змаганні, нагороджувалось перехідним червоним прапором. На заводі працювали до 300 робітників. Ми будували житло. Справи йшли добре. Серед робітників були передовики, нагороджені орденами і медалями за працю. «Знака пошани» був удостоєний і я.
На заводі зустрів Галину, яка стала моєю другою дружиною. Вона працювала головним інженером, а коли ми побралися, перейшла у відділ технічного контролю телевізійного заводу. У ті часи сімейність на виробництві не допускалася. Розумна, вродлива, матеріально забезпечена — все у неї було. Біда прийшла звідти, звідки б не слід і чекати. Не знаю, може, алкоголізм був у неї спадковим, але саме він звів її у могилу.
Хворіла Галина тяжко. Я тричі возив її на лікування, але нічого не допомагало. Померла вона від цирозу печінки.

Наташа, моя третя дружина, — з хутора Лютіж, це в Моложавській сільраді, їх у матері п'ятеро. Цікава-історія цієї сім'ї. Моя теща Євдокія Петрівна родом з Новосибірська. її батько Петро Макарцев був на фронті, коли в Сибіру померла його дружина й осиротіло троє дітей. Батько брав участь у визволенні Городнянщини і в Лютежі познайомився з молодою удовою Надею, чоловік якої не повернувся з війни. У Наді була своя дочка, а Петро привіз із Сибіру ще трьох, в тому числі й Дусю. Через рік Петра не стало, а Надя виростила й поставила на ноги усіх чотирьох дітей. Героїчна жінка.
Бачите, як у наших долях поєдналися росіяни й українці!
Так от Наташа. Перший її шлюб був невдалий. Розвелася з чоловіком-п'яницею, ростила сина. Працювала у нас на заводі. До кабінету директора прийшла просити житло. Так ми й познайомилися. Вона дуже допомогла мені, коли хворіла дружина, доглядала, годувала її з ложки. Я старший за неї на 42 роки. За тещу на одинадцять літ старший! Але, виявляється, це не перешкода для серйозних почуттів.

Ця дитина — як нагорода за пережите

— Коли я зрозуміла, що вагітна, то навіть злякалася, — каже Наташа. — Думаю, зроблю аборт. Але чоловік сказав: «Ні в якому разі! Народжуй!» Ми вже сім років були разом. Мабуть, сам Господь послав нам цю дитину.
— Так, я сказав, щоб і не думала про таке, — доповнює дружину Михайло Павлович.
— Я чекав цю дитину усе життя, радів її появі на світ.
На людський роток не накинеш платок. От і в Городні розмов було... Але то все пусте! Я знаю, що це моє дитя. Я знаю. Нехай говорять! Минув час, і всі розмови припинилися. Наташа веде себе достойно, я їй повністю довіряю, ні в чому не обмежую. Хоче піти кудись з подругами? Будь ласка! Я знаю, на що вона здатна, вона — моя дружина, мати моєї дочки. А це і є та правда, яка єднає нашу сім'ю.
Дочка народилася 14 квітня 2003 року. З пологового будинку їх забирав щасливий батько, вперше в житті взяв на руки свій скарб, свою дитину.

— Пишуть, що з дитям треба розмовляти ще тоді, коли воно в материнській утробі. Воно чує нас і розуміє. Я ж колихав дочку і обов'язково співав, — усміхається спогадам Михайло Павлович. — Колискових і всяких різних пісень. Марійка затихала, ніби прислухалася.
У вісім місяців вона зробила перші кроки. І зразу побігла! До року вимовила перші слова: мама, папа, дядя, баба, дай, на... і зубки рано прорізалися.
Хоч у сім'ї був Руслан, син Наташі від першого шлюбу, але мала хотіла до діток, своїх ровесників. Наташа віддала її в садок у два рочки. Дитина ходила туди охоче.
— Було, мороз страшенний, усі діти вдома, а ми ідемо в садок, — сміється Наташа. — До сліз доходило. Тільки в садок, до діток!

Весела, ласкава дівчинка дуже любить спілкуватися з батьком. Щось вони там шепчуться, сміються. Очі в неї мамині, а усмішка — татова. І волосся русяве, яку нього.
У чотири роки Наташа відвела Марійку на танці. Займається ними з радістю, хвалиться успіхами.
— У нас була чудова вихователька, Світлана Миколаївна, — ділиться Наташа. — І вчителька тепер, Ольга Петрівна, дуже хороша. Любить дітей, а вони її. Марійка ходить до школи з задоволенням.
— Я хочу привчити дочку до занять спортом, — каже Михайло Павлович. — Сам усе життя з ним дружив, десять літ займався йогою, ходив босоніж по снігу, обливався холодною водою, по 15 хвилин стояв на голові. Відчуття — надзвичайне! Немов десятки літ скидаєш із себе. Здоровий спосіб життя — це те, чого повинна дотримуватись людина у будь-якому віці. Шкода, що в Городні нема басейну. Було б добре водити туди дитину.
Народився Михайло Павлович у 1925 році. Але нізащо не даси таких літ цьому енергійному симпатичному чоловікові! Колись, під час поїздки до Болгарії, він відвідав сліпу провидицю Вангу. Вона сказала, що він проживе 109 літ. Дай Боже!

У1995 році Михайло Павлович зазнав замаху на своє життя. Того зимового вечора він повернувся з Чернігова, де вклонився мощам святителя Феодосія. У дворі його чекали двоє. Що тут чужі, сповістив гавканням пес. Один стояв за тином, інший — під навісом.
— Хто тут? Виходь! — гукнув господар.
Пролунав постріл. Кулею зачепило ліву руку й груди, перебило нерв.
— Одного я бачив, запам'ятав ходу і після лікарні несподівано зустрів на базарі, — розповідає Михайло Павлович. — Але він помітив мій погляд і швидко зник. Утік. Міліція так нікого й не знайшла. А в 2007 році знайомий міліціонер сказав, хто в мене стріляв і де він зараз. «Знаємо, хто стріляв, а довести не можемо». Ми з Наташею поїхали до Гніздища, розшукали «знайомця».
— Чому ти стріляв? — запитав я його. — Признайся. Я тебе бачив.

— Ні, ні, то не я, — перелякався чоловік.
— Я тебе впізнав і заявлю в міліцію, — кажу твердо.
А наступного дня мені повідомили, що він повісився. А може, повісили? Одного нема, а другий десь живе. Переконаний, що мене тоді замовили. Рука й тепер не слухається, нагадує про той вечір, коли я дивом залишився живим.
Може, для того, аби дочекатися народження дочки, свого щастя? Вона — справжня нагорода за все пережите.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №20 (1254)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.