Теща забрала сина у 58-річного батька

Приїхав провідати - не пустили

«Писати дуже важко. У мене болить і трясеться права рука. Я інвалід першої групи. Я з Бобровицького району, дружина з Корюківського. Зареєстрували шлюб 12 травня 2005 року, повінчались 7 червня того ж року. 27 березня 2006 року народився в нас син.... А 13 жовтня 2009 року теща пригнала машину (мені, як грім 9 ясного неба), погрузили речі, забрала доню, внука 1 поїхали. Мені стало зла. Син мені ні вдень, ні вночі не дає спокою. Весь цей час ніби стоїть переді мною, говорить зі мною, з голови не виходить. Я підлікувався і вирішив до них поїхати. Накупляв гостинців і поїхав 19 лютого 2010 року. Не пустили мене в хату. І не взяли гостинців. Ось так. А я собі місця не знаходжу через хлопця. Село Ярославка, Христиченко Петро Феодосійович.» Ось такий лист прийшов. Батько сумує, переживає за маленьким сином. Кого не торкне за душу така історія? І ми поїхали спочатку в Бобровицький, а потім і« Корюківський райони.

«Дев'ять місяців у Лаврі — і я став на ноги»

Ярославка — всього за вісім кілометрів від Бобровиці. Туди веде асфальтова дорога. В село вже підвели газ. Будинок Петра Феодосійовича знайшли на околиці. Снігу тут ще багато, тільки біля самої хвіртки розчищено. На ґанок вийшов господар: «Заходьте, давно вас чекаю». Високий, худий. Був тверезий. Старим не виглядає. У першій кімнаті сестра Петра Христиченка Тетяна топила піч. Розмістились у другій, на стільцях біля столу. Роззираюсь по хаті. На підлозі чисто, але дошки обдерті, давно не фарбовані, жодного килимка немає. Піч обкладена плиткою, ряд упав, світить глиною. Стіни, стеля побілені. Але треба вже перебілювати. З меблів — старенькі шафи, диван, що служить і ліжком. Маленький телевізор. На покуті ікони. Під вікном газовий конвектор. Яскрава машинка-вантажівка нагадує, що тут жила дитина, хлопчик.

—- Мені 58 років. В юності захворів на менінгоенцефаліт, — розповідає Петро Феодосійович. — Я був паралізований, руки-ноги не робили. Вчився у технікумі, в Бобровиці, попутками їздив, мабуть, простудився. Пам'ятаю, як упав просто на уроці. Прийшов до тями — білі стіни, сидять двоє жінок у білих халатах. Мені 18 років ще не було. Місяць пролежав у бобровицькій лікарні, а потім родичі влаштували мене в київський інститут інфекційних хвороб. Він був тоді на території Лаври. Місце святе. Я там пролежав дев'ять місяців. Були пролежні на спині, на боці. Мені передали марлю, якою витерли плащаницю на Пасху. Я лице нею витирав. Тримав під подушкою. Вона мені помогла. І прополіс я пив. Професор хотів робить мені трепанацію черепа. Я відмовився. Кажу: «Краще тут умерти, чим під ножем. Що Бог дасть». «Ти ще й у Бога віруєш?» Родичка моя, тьотя Галя, була поруч, вона говорить: «Він такий гармоніст хороший. Ось підождіть, буде ще вам на гармошці грати, всі танцювати підуть». Професор відповідає: «Коли в мене на долоні виросте волосся, тоді він встане і на гармошці заграє». Минув місяць. Раз прокидаюсь уночі від страшного болю. Я так зрадів! Бо до того нижче попереку нічого не відчував. Захотілось у туалет. Судно, «утка» надоїли. Хлопці сплять, медсестра спить, дві години ночі. Встану, думаю, і піду попід стіночками. Піднявся і впав. Після того пішов на поправку. Лікарі не вірили. Почав вставати, ходити. То мені Бог поміг.

Після того у лікарню їздив часто, долічуватися. І тепер би не завадило, та ліки дорогі. З тих пір я інвалід. Слабша права рука і нога. Рука труситься. В мене є ще сестра, теж інвалід першої групи. У. півтора року захворіла на менінгіт. Не розмовляє, рука зігнута, нічого не розуміє. Мати наша ще жива, доглядає її. І сестра Таня.
Продовжує:
— На зоотехніка у Бобровиці доучувався заочно. Потім направили на роботу в село Мокрець Київської області. Це тут недалеко. Там я зустрів свою першу дружину Ліду.

Ольгу знайшов через службу знайомств

— 17 лютого гуляли весілля, — згадує Петро Феодосійович. — У цей день у 1974 році було тепло, плюс вісімнадцять. Їхали з Мокреця в Ярославку, загрузли, штовхали машину, попадали лицем у грязюку. Років два жили нічого. Потім з Мокреця переїхали в Ярославку. Я робив ветеринаром на свинофермі, потім на скотофермі. Народився син Ігор, згодом дочка Алла.
Петро з Лідою не вжилися разом. Чотири рази сходились-розходились, аж поки у 1998 році не розлучились остаточно. Картоплю вона викопала і поїхала.
— Ігор той, товмак, все до матері горнувся! Алла втекла до мене жити, — розповідає. — Одного разу бачу — ховається, плаче. Я дивлюся — взяла миску і за хату пішла, трусики зняла, в воді полоще. Ага, все зрозуміло. Батько, чоловік, повинен жіноче об'яснять. Дитина думала, що в неї хвороба. Заспокоїв, повів доньку до своєї матері. Баба їй розказала: «Треба, щоб місячне йшло, а то діточок не буде». Після школи Алла захворіла на голову. Ходила, не розуміла, де вона, що. Тепер дочка у Халявині. Син одружився. Він теж хворіє. Трусить руки-ноги. Онуків у мене ще нема.
Чоловіку без жінки важко. І город, і худоба... Я держав по двоє поросят, корова була, кролі, качки, індики. При всіх у мене було, а при цій...
Тут би мені й насторожитись — при яких всіх? Але хотілося швидше дістатися суті — як у житті Петра Феодосійовича з'явилися нові дружина і син, і що між ними сталося. А він продовжував докладну і трохи плутану розповідь:
— Тут одна жінка, Свєта, ходила до моєї мами по молоко. Мама каже: «Ти своєму батьку знайшла жінку через службу знайомств, найди яку й моєму Петі». А невдовзі приходить мені лист — Мена, Рогова Ольга Володимирівна. Почерк, як куриця лапою. Я відповів. Вона слухала радіо і почула, що самотній сільський чоловік, який гарно грає на баяні, шукає свою половину.
Листувалися, після третього листа Петро Христиченко поїхав до райцентру Мена. Ольга призначила зустріч... на роботі. Бо вдома перший чоловік, йому таке женихання не сподобається. Ольга Рогова в той час працювала прибиральницею на приватній пекарні фермера Дорошенка. Напередодні 8 Березня Петро поїхав з Ярославки на Ніжин, звідти на Бахмач, а далі до Мени на таксі. Віддав 200 гривень. Знайшов пекарню.
— Заходжу. Дівчата місять тісто, а одна попід стінкою зі шваброю. Оце, думаю, вона.
І точно, це була Ольга. 39 років, на 15 років за мене молодша. Біленька.
Він розповідав про свої мандри нашою величезною областю, як ночували з Ольгою в готелі, як відзначали день народження у кіоску. Що казали зовсім чужі тітки-дядьки. Я все чекала: коли згадає про сина? Коли пішов, коли виріс перший зуб, чим хворів малий, як його лікували? Коли заговорив? Яку казку любить? Довелося довго чекати бодай згадки про малого Олексія.

«Хай верне хлопця!»

Петро Феодосійович в усіх бідах, що з ними сталися, звинувачує Ольгу: не хотіла робити на городі, не держала у дворі ні хвоста, любила їсти з магазину, не прибирала, не прала, перетворила хату на кочегарку. Не слідкувала за собою. І саджу сам, і грядки сію, жалівся, з 15 соток городу обробляли три-п'ять. Вона ціле літо поле ті п'ять соток. Теща привозила картоплю, з села в село, передавала гроші. Шпалери Ольга поклеїла — відпали. Подушки були без наволочок, вікна без занавісок, передівачку не знайдеш.
— Вона нічого не вміла, — додає сестра Тетяна.
— Чого ж ви з нею жили чотири роки, ще й дитину завели?

Чого жили, не каже, а про дитину так:
— Випадково все вийшло. Спіраль випала, а вона й не помітила. Хлопчик мій, на мене схожий. Я дуже його люблю. Ольга могла крикнути, вдарити. Того не чіпай, туди не лізь. А це ж малий, як йому на місці всидіти? Я заберу його з собою, поїду в магазин, куплю йому морозива. Часто з собою забирав. Як теща дзвонить по мобілці, жінка ховається від мене. Таємно про щось говорять. Потім поїхали. Я хлопчика водив у церкву, причащав. А вона забрала, сатаністка. Я приїхав туди до них, привіз повну сумку гостинців, на 130 гривень. Хочете, гляньте, он вони і зараз у торбі. (А минув майже місяць! — Авт.) Не пустили в хату, не забрали нічого. Подала на аліменти. З чого я буду їх платить? Сам отримую допомогу від держави, до 800 гривень як інвалід першої групи, на це і живу. Хоча я хотів сам допомогу давати, раз висилав 200 гривень.
Я не хочу, щоб хлопець ріс сиротою, без батька. Хай верне хлопця! Я дам йому толк, виховаю. Нехай оддасть його мені. А сама як хоче. Ми вінчані. Що на небесах пов'язано, нехай люди не розлучають. Хай би й сама вернулася.

— Зараз ми поїдемо до них. Хочете з нами? Потім підвеземо на Чернігів, дамо грошей на готель.
— Ні, не поїду. Грошей зараз нема, та й взагалі... А як будуть про косу розказувати - не вірте!
На прощання вирішив пригостити нас кавою.
— Тетяно, сип у чашки, заливай кип'ятком. Ну, давай, я сам. Давай чисту ложку. Та це вилка! Обмий ложку!
Ми заспішили з хати.
— Чого ви? — каже Петро. — Я люблю пригощати жінок.
Показав синю сумку в клітинку, там три шоколадки, зефір, ще солодощі: «Візьміть на дорогу». Я взяла шоколадку — навряд чи зіпсована, а як потрапимо до малого, віддам.

«Він втопив родину в горілці!»

Щось не складалося в цій картинці: якщо дружина погана, чого не прогнав, а вона сама поїхала? Чого мати її забрала? Чого так порожньо в хаті? Де гармошка? І як це можливо — забрати дитя від матері? Навіть такої, яка чогось не вміє? І чого жінка не хоче вертатися?
З Ярославки їдемо на Бобровицю, потім на Чернігів, повертаємо на Городище, Синявку. Це вже Менський район. Потім села Руда, Забарівка, Воловики — Корюківщина. Відстань від Ярославки кілометрів двісті, не менше. Що поробиш — як любов, то і кожного тижня їздять, навіть далі.

Ольга Христиченко живе у матері, на хуторі під Воловиками. Туди й машина не доїде. Трапилась добра людина, провела. Йшли мимо покинутих хат, по вузькій стежині у снігу з кілометр. У Забарівку та Воловики вже дійшов газ, а тут, мабуть, ніколи його не буде. Так і Петро йшов, зі своєю сумкою і гостинцями. Приїхав з Мени на таксі. Віддав триста гривень водію, забожилася людина із Забарівки. І додала: «Я б такого зроду не зробила». 300 гривень! Це ж половина його пенсії. Аж ось і потрібна хата. Дах критий оцинкованим залізом, стіни оббиті білою вагонкою. У дровітні повно дров. «Невжинські — люди заможні», — кажуть у Забарівці. Ганну Невжинську, матір Ольги, всі поважають. До 30 соток городу у неї під полуницею. Ягоди возить продавати у Конотоп. Влітку на городі ні зілинки. Співає у церковному хорі. Замолоду була ланковою на льону, має від держави орден. Ольгу в селі жаліють. Вона жила довго в Мені. Старший син уже дорослий, жив з батьками першого чоловіка, вони його виховали.

Ганна Севастянівна не відразу відчинила двері. Пустила в хату. Ольга сиділа за столом. Поруч — білявий синьоокий хлопчик. Даю шоколадку, пояснюю, звідки. Олексій помив ручки, розгорнув, відкусив шоколад. Видно, що не голодний. У хаті чисто. Всюди половики, повно меблів, хороший телевізор з плоским екраном. «Гляньте ще в ту кімнату, переконайтеся, — каже Ганна Севастянівна. — У нас порядок. За дитя добре дбаємо. Він уже й букви знає. А привезла я їх з Ольгою, так і не говорив. Як щось не по його, як затупає ніжками! Або впаде на підлогу, кричить. Матір смикав за волосся, замахувався бити, казав: «Мама — кака.» Батько так вчив. Дуже нервове було дитя. Худе, все у вавках. Їсть, миску переверне — так і треба. Тьопнути до попці не смій. Якось до Ольги подруга прийшла, дитя за щось шльопнула, так Петро схопив її за грудки і почав душити. Я тебе, каже, приб'ю. А дитя ж треба привчати до порядку. Зараз він їсть — і кришечки не розкришить.
Коса ходила по дочці. Руку піднімав. Пив кожний день, по шість чекушок. Я в церкву ходжу, мені гріх неправду казати. Раз приїхала до них у Ярославку — і перелякалась. Спить на порозі з відкритим ротом. А раз привозить малого з магазину, а в хлопця голівка в крові. Петро впав з велосипеда, і малий впав, дитя сусідка на руках принесла. Не віддам хлопця! Бачили, яка там хата? Сюди я його не пустила, щоб не травмувати Олексія. І не пущу. Поки дитя не стане самостійним. Тоді нехай сам вирішує, спілкуватися з батьком чи ні.

— Баба вигнала алкоголіка, — каже Олексійко.
До речі, Петро приїздив тверезий. І в селі не випив і чарки, як залишився ночувати.
— Перший рік ми добре жили, — каже Ольга. — А потім уже ні. Я в нього четверта жінка, знаєте? Перша була мокрецька Ліда, потім басанська (село Стара Басань біля Ярославки) Галя, потім тимківська (теж село неподалік) Надя, потім я. Діти в Піди і в мене, в інших немає. Не вернусь я туди.
Думаю, доки жива Ганна Севастянівна, доки є в неї здоров'я, все буде добре в цьому домі. У Мені живе старша сестра Ольги, порядна й працьовита людина. Мабуть, протягне руку допомоги, якщо знадобиться. Ользі 44, сину в березні буде чотири.
— Є в мене мрія — грошей заробити і купити хату ближче до Забарівки. Там школа. В сусідній Олександрівні є дитячий садочок. Туди підвозить діток шкільний автобус, якщо треба, — каже Ганна Севастянівна.
Сусідка заперечує: «Хіба ти зі своєї хати підеш? Та ніколи!»

Ольга Макуха, тижневик «Вісник Ч» №10 (1244)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.