Учень видатного майстра фольклорних інструментів навчає дітей у Чернігові

Зробити так, щоб шматок дерева заспівав — справжнє мистецтво, що як магія. А змусити сучасних підлітків відірватися від моніторів комп’ютерів і зацікавити їх майструванням сопілок і бубонів — взагалі повна містика. І те, й інше на диво добре вдається Олександру Бешуну. Він — майстер, музикант і вчитель, учень одного з найвидатніших майстрів фольклорних інструментів минулого сторіччя Олександра Шльончика. Тепер секретами покійного маестро Олександр Бешун ділиться з власними учнями в центрі народних ремесел для дітей та юнацтва.

Гітара — після 70 «зозуль»

Музика з’явилася в житті Олександра ще у третьому класі, коли в сільському гуртку він почав грати на трубі. Після школи навіть не стояло питання, куди вступати — тільки музичне училище! А вже на четвертому курсі він відкрив для себе іншу сторону музики.
— Зі мною на курсі вчився онук Олександра Шльончика, Сашко. Якось він приніс гітару, що зробив його дід. Мені сподобалося. Подумав ще: чому б і мені не спробувати? Був упевнений, що вийде. Столяркою цікавився ще з дитинства. І от із цим бажанням зробити гітару пішов прямо до майстра. Він тільки усміхнувся — до гітари було ще рости й рости. Почали ми з малого — сопілки. Але і це — справжня віртуозність. Свисток зробити — неабияка морока. Тож руку набивав на «зозулях» — це такі народні свищики. За чотири роки зробив їх штук 60—70. Спочатку не виходило: злився на себе, розчаровувався, кидав усе, але тягнуло як! До гітари дійшло тільки через рік, — пригадує Олександр.
Свою першу сопілку Олександр подарував вчителю на згадку. А він йому взамін — любов до фольклорних інструментів і ремесло, що так вдало поєднало все, що Олександр любить у своєму житті — музику і запах свіжоструганого дерева.

«Навчаючи, вчуся»

Уже 10 років своєї незвичайної, на жаль, для сьогодення справи Олександр Бешун вчить своїх учнів. Дивовижно, але свищики, тріскачки, бубони і сопілки ще цікавлять сучасну молодь. Бажання помайструвати з’являється навіть у тих, хто до музики жодного відношення не має. За ці роки Олександр Михайлович сам сформулював для себе найважливіший закон педагогіки: якщо в учня щось не виходить — хвали, якщо бешкетує — хвали, якщо не слухається — хвали, тоді хороший результат гарантований.
— З дітьми цікаво! Вони мене теж навчають: щось десь почують, щось вичитають в Інтернеті, розказують, випробовуємо разом. Більшість, як і я колись, приходять зробити чи реставрувати собі гітару. Але, як колись мій вчитель, я їх «пригальмовую» — починаємо з простого. За реставрацію можна братися десь через півроку після початку навчання. А тим часом потроху навчаємо ще й нотній грамоті — їм же треба настроювати інструменти, слухати їх звучання. Хтось зацікавлюється, вчить акорди, вчиться грати — всього потроху. Може для жодного з них ані виготовлення інструментів, ані музика не стануть професією, та, принаймні, вони знатимуть, як тримати в руках інструменти. А це знадобиться в житті. Взагалі, це як своєрідний наркотик. До мене приходять випускники — просто помайструвати, тягне їх. Шкода, комп’ютерні клуби своє таки дають — цього року всього 4 учні в мене, минулого випустилося 8, — зітхає Олександр.
Більшість свого часу Олександр Бешун проводить у майстерні. Але рідній трубі в жодному разі не зрадив. Під його керівництвом у рідній шестовицькій школі вчиться любити музику цілий ансамбль — 10 чоловік. Це і для нього нагода дістати улюблений інструмент і попрактикуватися.

Майстри вчаться все життя

Кожному інструменту — своє дерево. Гітарі — клен, бандурі — верба і бук, гуслям — груша. Але без м’якої ялини жоден із них не зазвучить. Щонайменше три роки правильно відібране дерево, без сучків і пошкоджень, має «вичікувати» — сушитися. І потім ще кілька тижнів, а то й місяців на саму роботу. Так народжується Інструмент. За десять років Олександр Бешун виготовив десятки фольклорних інструментів і подарував нове життя старим бандурам, гітарам, кобзам і балалайкам. Його вже добре знають аматорські і професійні музичні колективи, і не тільки Чернігівщини. Але сам він — дуже самокритичний. Вважає, що до досконалості ще далеко.

— Коли я прийшов працювати у студію, у майстерні стояли столи і стільці. Увесь інструмент назбирав сам. Перші років 4—5 вдень учив дітей, а ввечері біг до Олександра Микитовича вчитися сам. За десять років, що я займаюся цією справою, звичайно, дізнався чимало секретів ремесла. Щось розказав учитель, до чогось вже приходив сам. Наприклад, сопілки Олександра Микитовича — дивовижні, ними він відомий на весь світ. Але його форму свистка я не перейняв, вигадав власну — звучить вже по—іншому. Десять років — це тільки початок. Майстри вчаться все життя і цього часу буває замало, щоб стати справжнім митцем. Але для себе я вже зробив найважливіший висновок: хороший інструмент — це тільки той, що подобається людині, яка буде на ньому грати. Тому не буває двох однакових сопілок чи гітар, все — індивідуальне, кожен інструмент — для окремого господаря, — вважає Олександр Бешун.
Ось так і живуть у його житті дві музики: одна народжується в його трубі, іншій він сам допомагає народжуватися — даруючи їй інструменти.

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості» №8 (989)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.