Сосничанка Галина Стельмах 40 років пропрацювала на пошті

Добавить новость

Четверг, 13 Февраля 2025 12:33  |  Просмотров: 246

Загалом Галина Степанівна має 50 років стажу, бо працювала відразу після шкільної парти.

Закінчивши 8 класів, вона не поїхала здобувати освіту, а пішла працювати на засолку. Дитинство її минало весело і щасливо у колі величезної сім’ї - Галина мала 6 братів і одну сестру. Хоч і їли з однієї тарілочки по черзі, і шматочок хліба мати ділила на всіх, та в сім’ї панував затишок і гар­монія.

Батько Галини був знаним садоводом, а ще працював у побуткомбінаті і добре шив чоловічий одяг. Але спочатку він був слідчим. Та один прикрий випадок, який міг вартувати йому життя, на­завжди перекреслив йому дорогу у міліцію. Того разу керівництво йому поставило завдання зло­вити злочинця. Так він у робочих справах відправився у Змітнів. Там зустрів голову сільради і той порадив переночувати у нежилій сільській хатині. Добре, що батько мав професійне передчуття і вночі вийшов з хати. А тим часом туди попрямували злочинці. Слідчий тоді упіймав того чолові­ка і доставив у міліцію - завдання виконав. А через тиждень його випустили. (Для чого було на­ражати співробітника на небезпеку?) Так все життя він шив і сам кроїв одяг. Був учасником пер­шої світової і громадянської воєн, інвалід, у Другій Світовій участі не брав, а увесь час проводив у сім’ї. Мама мало була на постійних роботах, бо вдома зростало 8 дітей, перебивалась сезонни­ми роботами, в основному працювала головним кухарем.

А після засолки, де дівчина збивала ящики, вона пішла працювати на фабрику. Та довго тут не затрималася, не витримала шуму машин. Перейшла у кафе «Юність», але і тут їй не сподобалось. Ще вона 5 років працювала у лікарняній стерилізаційній. Але молодість брала своє - хотілось танцювати, у кіно ходити, а тут, бувало, викликали на роботу і серед ночі, коли була операція.

Коли Галина опинилась без робо­ти, ніби бачачи це, до них у гості при­йшов Марциняк. Він саме розрахову­вався з пошти і запропонував на своє місце Галину. Тоді ще пошта розміщу­валась біля фабрики. Туди і пішла ді­вчина, чоловік всього її навчив, допо­магав, розказував і пошта стала для Галини Степанівни раєм. Вона бігла туди,як на свято.

Колектив дружний, працьовитий, відповідальний. Треба працювати - значить всі разом роблять. Плани були високі і за їх виконання одер­жували грошові премії. Від листоно­ші Галина Степанівна доросла до за­відуючої сортувальним відділенням. Спочатку втрьох сортували періоди­ку, листи і всю кореспонденцію. А по­тім залишилась одна і добре справля­лася. Сортувати газети потрібно було на всі села і в кожне село повний мі­шок періодики. Треба не помилитись, бо передплатники різні. Часто Галина Степанівна виходила на заміни. Важко було розносити пресу на незнайомих ділянках, особливо у Гапішківці. Та з часом вивчила всі ділянки. Тільки по Сосниці їх було 5, а ще по 2 на В’юнищі та Загребеллі, у Масалаївці та в Гутищі, М.Устя і Ганнівка.

Одного разу приїхали з Чернігова і попросили зробити передплату газе­ти «Просвіта». Хто набере відповід­ну кількість примірників, обіцяли го­ловний приз - кольоровий телевізор з дистанційним управлінням, індика­тором часу.
- Нікому не спішіть його віддавати, він мій», - тоді сказала Галина.

Чернігівці здивувалися такій упев­неності. А колеги-листоноші її підтри­мали, мовляв: якщо вже сказала - точно її буде.
І робота закипіла. Врешті Галині Степанівни умовляти сосничан пе­редплачувати газети - не звикати. Вона завжди, коли не вистачає плану, допомагала листоношам.

- Знаю, що сьогодні на фабриці зарплата, іду туди. А назавтра у тех­нікум побігла, тут брали конверт упа­ковками. І так по всіх установах і орга­нізаціях, - пригадує жінка.

А коли ще й такий потрібний за­охочувальний приз попереду, то вже ніщо не зупиняло Галину. Їй дуже по­трібний був цей телевізор, адже її ста­рий, чорно-білий, вже вийшов з ладу.

Це було у 1997 році. Тоді у газе­ті «Просвіта» за 25 січня було надру­ковано про вручення призу сосничанці. Для одержання телевізора потріб­но було мати у лютому-червні 15 000 передплатників!
Приз одержувати Галину Степанівну у Чернігів возив особисто начальник пошти Кубрак.

- Я саме тоді зарізала порося, взя­ла з собою і випити, і закусити. Там і «замочували», - розповідає Галина Степанівна.

- На пошті було прийнято відзна­чати всі свята. Хто що приготує, те й приносив. Керівники, а їх у мене було аж 7, до цього ставились нормально, один, правда забороняв випивку. Та хіба робочим веселим людям це пе­решкода. Якось ми святкували 8 бе­резня «без горілки - сухий закон». Та поки начальник спустився до нас у підвал, зрозумів, що вже остограми- лись. Почав шукати пляшки, заглядав у наші сумки, але нічого не знайшов. Свято удалось. Пляшки були захова­ні всередину вугілля, яке там лежало. (Дівчата жартівливі!) Пізніше, звісно, ми признались.

Був період, коли в установах і ор­ганізаціях затримувались виплати зарплат. Але ж передплатна кампа­нія мала пройти вчасно, а не чекати, коли в кого будуть гроші. Тоді виріши­
ли проводити її в обмін на картоплю. Так назбирали цілу машину картоплі. Начальник сказав Галині Стельмах та Валентині Воскобойник везти про­давати цю картоплю, щоб мати гро­ші. Поїхали аж у Краматорськ на Донеччину. І так було не один раз.

Залишились тільки спогади

Працюючи на пошті, Галина у 20 років вийшла заміж за Володимира Карету, щоправда прізвища свого батька не змінювала. Коханий грав у духовому оркестрі. Завжди брав участь у концертах і дружина завжди мала місце у глядацькій залі у першо­му ряду. Вона дуже любила концерти і сама гарно танцювала. Він, ще зали­цяючись, запрошував її на побачення:

- Приїдеш на міст?
- Приїду, - залюбки відповідала за­кохана дівчина.
Весна. Розлив. Баркас - це все було так романтично, цікаво і захоплююче.

І це на все життя.

У 21 рік Галина народила свою єди­ну доньку Іринку, яку допомагала ті­шити бабуся, коли Галина йшла на концерти. Пара ніколи не сварила­ся, він ніколи її не зобижав. Та напев­но так мало бути, так вирішила доля
- він пішов до іншої. Хоч аналізую­чи роки, Володимир прожив не дуже світле життя. З другою жінкою він мав ще двох дітей, які любили Галину Степанівну і часто гостювали в неї, а вона не могла їм відмовити, це ж діти, пригощала, зігрівала. І все жит­тя спілкувалася з Володимиром і його дружиною. Досі Галина Степанівна не знає причини їхнього розриву. Але тоді вона постійно за нього пережи­вала, думала і якби він сказав їй, що хоче повернутися - прийняла б, про­бачила усе.

Вже 33-річною Галина зустріла дру­гого чоловіка. З його сестрою вони по­кумалися і та радила, щоб Галина зі­йшлася із її братом. Все було добре, одне стримувало - він щойно повер­нувся із міст позбавлення волі. Строк мав за велику крадіжку магазина у москві ще в молодості. Але за те, що він неодноразово втікав, йому збіль­шували строк. Федір Скляр родом із Лав став прекрасним чоловіком, не­зважаючи на своє минуле, яке жодно­го разу у жодній ситуації не проявило­ся. Галина з ним стала найщасливі- шою жінкою. Він постійно порався, бо утримували і корову, і поросят, і гусей, і качок. Допомагав обробляти городи. Вони разом проводили багато часу на природі. Він був затятий рибал­ка. Першим поїде на Десну, наловить риби і чекає Галину з внуком на обід. Ніжаться на деснянськім піску до ве­чора, бо він ще зранку потурбується про те, щоб сусідка впустила коро­ву з паші. Підтримував він дружину і тоді, коли вона йшла у поденщики, допомагати подругам полоти чи копа­ти картоплю. Вона завжди була ком­панійською, працьовитою, заводною - вона допоможе і їй допоможуть. Бо тільки молодої картоплі садили 15 со­ток і всю обробляли вручну. А де тіль­ки вона не відпочивала по профспіл­кових путівках! Була навіть у Грузії.

І все це дякуючи Федору, який ніко­ли не перечив і займався домашніми справами поки вона відпочивала.

На жаль, проживши 25 років, смерть Федора розлучила пару, залишивши щонайкращі спогади.

Дім звела самотужки з нуля

Ще до другого заміжжя, розлучив­шись із Володимиром, Галина само­тужки почала будівництво власного будинку із нуля. У 70-х роках проріза­
ли вулицю Корольова, куди виходив город батьківської хати. Мама пора­дила доньці зводити будинок на влас­ному городі. Та дівчина і думати про це не хотіла. Який будинок! Коли хо­четься і одягтися, і красиво взутися. Але мати наполягала, мовляв жити є де, їсти теж вона приготує. Так Галина сама почала копати траншею під фун­дамент. Рідний брат Сергій допоміг їй скласти зруб, накрили. Гроші висилав і брат із Львова. Потягти стіни, каже Галина, когось попрошу, бо сором­но брата постійно навантажувати. А Сергій присоромив сестру, показав, як тягти і у всіх кімнатах Галина сама зробила потяжку. Вже коли дороблю­валась веранда, прийшов Федір і по­тім разом вони створювали домашній затишок.
Загалом 10 років йшло будівництво. Допомагали торги молодою картоп­лею, яку возила Галина по три рази за літо. Крім картоплі возили продавати і горілку, і сир сосницький у Гомель із по­дружкою Аллою з М.Устя, яка тоді ще була школяркою. Раз, другий, а тоді по­знайомились із власником ресторану і він забирав у них продукцію прямо з по­тяга і тут же вони повертались назад.

Справжня дружба

В народі кажуть, жіночої дружби не буває. Та не вірить цьому Галина Степанівна, бо з власного життя знає, що таке справжня дружба з дитин­ства і до старості. Хоча, каже, може в теперішній час і важко дружити все життя, мало кому вдається зберегти сильну дружбу, перевірену горем і ра­дощами. Все життя вона має найвір- нішу подружку дитинства Ніну Яківну Буру. Їхні батьки жили поруч і дівчатка постійно разом грались. У школу ра­зом ходили і паперові кораблики пу­скали по вулиці Щорса (тепер Якова Скидана), де ще не було асфальтів­ки. Її дитинство було нелегким, рано померла мама, а батько одружився вдруге і мачуха не добре ставилась до Ніни. Часто дівчина і їла, і ночу­вала у Галини. Як весело було спати влітку на горищі. Батько Галини ніко­ли не ночував у хаті, тільки на горищі. Ото ж і дівчатка полюбили свіже пові­тря. Тоді Ніна вийшла заміж і прожи­вала у Загребеллі, але сина одружи­ла, залишила його сім’ї свій будинок і повернулась у батьківський дім, спла­тивши за частину своїй мачусі. Все життя вона пропрацювала бухгалте­ром у райвідділі міліції, закінчивши технікум бухобліку. Молодим помер її чоловік. А дружба 82-літніх подру­жок триває й по цей день. Бувало різ­них ситуацій, та подружки ніколи одна одну не підвели. Ось, наприклад, та­кий випадок: одного разу Галині треба було терміново йти на роботу, а ключ від будинку десь загубився. Шукати його було ніколи. І тоді Ніна згодила­ся охороняти будинок подружки. Вона увесь день сиділа на ганку, аж поки не повернулась Галина. Ввечері жін­ка заходилась прибирати і знайшла під килимком ключа.
Ніна Яківна не любила ходити по гриби. А коли Галина Степанівна при­возила їх повні ночви, тоді до півночі допомагала чистити.

Кажуть в народі: позич гроші - на­живи ворога. Та це не про подруг. Ніна виручала Галину багато разів, бо до­водилось два рази терміново прохо­дити надскладні операції.
Галина Степанівна завжди що при­готує, те й несе подрузі. Готує вона щодня, бо має сім’ю. А подруга одна, коли і полінується щось приготувати. Пригощають її і внуччиною випічкою, яку вона із задоволенням посмакує. Внучка Галини Степанівни слідкує і за оплатою комунальних послуг, це ж бабусина подруга! Вона не раз виру­чала і внучку.

На пошті Галина Степанівна зустрі­ла ще одну подругу і теж на все жит­тя. Людмила Свистун працювала за­ступником начальника пошти і жінки добре подружилися.
Дружили колись і всі сусіди, вся ву­лиця.

- Яке не свято - ми гуляємо ра­зом. Валерій Верхуша виносить дов­гі столи, лавки, він був майстер у цьому ділі, Грицько Мудряк гармо­шку, хто що приготував смачненького теж виносять і гуляємо. А яка медич­ка Файницька була! Дуже зналася на медицині, всім сусідам допомагала, - пригадує Галина Степанівна.

Із родини старожилів

Своєю веселою, роботящою вда­чею жінку наділила її величезна ро­дина. Щороку всі брати, сестри, їхні діти і внуки збиралися у Галини Степанівни. На ліжках відпочивали впоперек, щоб більше чоловік помі­стилося. А в основному любили від­почивати на Десні у наметах.

- Це Сашко, наш найстарший брат, всіх нас об’єднав. Він проживав у Львові. Щороку приїжджав у Сосницю, на свою батьківщину. І завжди казав: «Ми повинні щороку зустрічатись, до­помагати один одному». Коли він го­стював у Сосниці, приходили до нас його однокласники. Постійним гостем була Наталія Федорівна Решодько, яка написала про нього та людей ге­роїчної долі книжку «Звитяжець з ве­ликої рідні», в якій згадує не лише нашу родину, а й інших сосничан. У книжці авторка пише так: «... Згідно прийнятої Урядом постанови про не­відкладні заходи щодо відбудови господарства в районі, звільнених від німецької окупації, було рекомендо­вано послати на цю роботу кращих організаторів. До їх числа ввійшов і Олександр Стельмах. Він був на­правлений спочатку у Сосницький, по­тім у Менський райвідділ міліції. А по­тім надійшло розпорядження виїхати на роботу у Львівську область, де був призначений на посаду начальника Глинянського районного відділу вну­трішніх справ. З того часу все його тру­дове життя пов’язане із Львівщиною». На жаль, перед війною наш Сашко по­мер майже у 100 років. Брат з Прилук - у 97. Двох братів забрала війна, один з них похований у Польщі. Уже нема нікого з рідних. У нашій родині всі про­жили довге життя. Правда, мені зда­ється, що так мало прожито, так хо­четься, щоб повернулись роки назад,
- каже Галина Степанівна.

Творча натура

Щоб не наверталися на голову пога­ні думки, жінка робить собі установку: не падать духом. Щовечора вона про­ходить вулицями кілька кілометрів, каже засиджуватись не можна. Коли нерви беруть гору - йде у спальню, де на неї чекає улюблене заняття - вишивка. Вишиває вона чи не щодня, навіть влітку, адже роботи городньої і по господарству після 80-ти знач­но поменшало. Тепер береться за ви­шивку зранку, коли сходить сонце, тоді добре видно узори. Вже доводиться одягати окуляри та ще й інколи брати лупу, щоб не наробити браку.

А ще вона любить плести. Її ви­шивками захоплюються онуки братів і сестер, особливо іконами. Вишиває Галина Степанівна рушники і доріжки, серветки і наволочки, ікони і сорочки. На замовлення вишила чимало ве­сільних рушників. Вишиває хрестиком і нитками, і бісером.

У творчої бабусі творча і внучка, і правнучка, які нині проживають разом з нею.

- Оце подивіться, які ліпить фігурки із повітряного пластиліну моя Аня, - показує яскраві вироби бабуся і з гордістю розповідає про захоплення внучки.
У неї одна дочка, зате 3 внуків і 7 правнуків! Оце так багатство! Нема того дня, щоб з кимось із рідні вона не поспілкувалась по телефону чи вони по черзі не наві­дались до неї. Не часто дає про себе знати внук вій­ськовий, але коли є вільна хвилинка - не забуває ба­бусі. До внуків у неї особливе трепетне ставлення, бо вона всіх їх ростила, з ними їздила на Десну, для них старалася, щоб заробити «копієчку» і вивчити.
Було й таке, що і роль свахи виконала, звівши пару, яка щасливо проживає у Сосниці. А було це ще, коли робила на пошті. У неї була вільна кімната і вона бра­ла дівчат-студенток на квартиру. Отож якось раз при­йшла на роботу і похвалилися, що живуть у мене ді­вчата, одна така гарна. А парубки і підхватили. Один каже: «Познайомте». Ну добре. «Приходь ввечері». Він прийшов і від поріжка кричить: «Степанівно, ключі по­клав на місце. Ой, подайте мені води та я піду». А вона: «Іринко, подай хлопцю води, а то у мене руки зайня­ті». З того часу вони почали зустрічатися і одружилися.

А ще наша героїня артистка. Справжня. Вона брала участь у зйомці фільму «Ріка». З того часу збереглось багато фотографій. Каже, що їй не треба було заучу­вати текст, вона говорила аби що, а потім підставля­ли її мову.
Життя дуже коротке, але скільки всього пережито­го! А скільки перероблено! Бо без діла жінка не сиділа жодного дня, працюючи і на зернотоці в колгоспі, і до­помагаючи людям перебирати картоплю, де її цінили за відповідальність, вправність і бездоганність у робо­ті. Вона все життя буде дякувати їм за допомогу, якої вона особливо потребувала, коли лікарі назвали шоку­ючий вбивчий діагноз.

- Мені все життя зустрічаються добрі люди. І коли ка­жуть, що робота з людьми напружує, то для мене така робота в радість. Я люблю людей, - захоплено каже Галина Степанівна.
Пошта їй досі сниться. Час від часу перечитує ста­рі газети, користується узорами із старих журналів. Багато їх вона вже попалила і тепер про це шкодує. Ніколи не розлучається із своєю районкою. І взагалі не уявляє життя в інтернеті, каже, що любить читати га­зети. І хоч здоров’я похитнулось, вірить, що проживе не менше, ніж її брати. Вона ж бо із великої родини Стельмахів!

Джерело: "Вісті Сосниччини", Олена КУЗЬМЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: