Поштарі Чернігівщини розповіли, як працюють у прикордонні під обстрілами

Добавить новость

Четверг, 10 Октября 2024 17:41  |  Просмотров: 530

Вони їздять туди, до жодна служба біль­ше не буває, - у прикордоння, яке постійно під ворожим вогнем. Вони й самі нерідко потрапляють під приціл дроніа і дивом рятуються з-під обстрілів. Але від­кидають страх, надівають бронежилети і везуть людям не лише пенсії, газети і по­силки, а ще й необхідні продукти.

Про небезпечну роботу 103-го і 109-го пересувних відділень поштового зв'язку на Новгород-Сіверщині та Семенівщині розповідаємо з нагоди їхнього професійного свята — Всесвітнього дня пошти, який відзначається щороку 9 жовтня.

109-ТЕ ПВПЗ

52-річиий Владислав Криса і 45-річна Олеся Шовкопляс обоє живуть у Новгороді-Сіверському і якийсь час працювали разом у 103- му ПВПЗ: він — начальником, вона листоношею. У травні цього року Олеся пішла на підвищення ізмінила його на цій посаді, а Владислав очолив 109-те ПВПЗ. На ньому він працює з водієм Іго­рем Зюзьком.

- Обслуговуємо села Новгород-Сіверської громади: Грем'яч, Бучки, Михальчину Сло­боду, Кам'ямську Слободу, Камінь, Ковпинку, Пушкарі, Кремський Бугор та інші. Усі на­звані села обстрілюють. Днями попрацювали ми в Грем'ячі, виїхали звідти об 11.30, а о 12. 30 село вже накрили зі ствольної артилерії...

Але всюди все одно продовжуємо їздити. А як не їхати? Людей шкода! У тих селах зовсім немає магазинів (у деяких — давно, бо й до війни мало мешканців було, а в деяких вони зруйновані при­льотами), тому ми возимо людям, окрім пенсій та пошти, ще й хліб, воду і все інше, що вони замов­ляють. А звідти вивозимо посилки (із Грем'яча по 6-7) - мішки з картоплею, морквою, буряком. їх місцеві відправляють дітям. Ще й жартують:«До вашої машини треба причіп».

У прикордонних селах залишилися здебіль­шого пенсіонери і люди середнього віку, школя­рів і дошкільнят дуже мало. Старшим людям дуже важко покинути все надбане, шукати житло в ін­шому місці, перебиратися. У тому ж Грем'ячі й до­сі більш ніж сто пенсіонерів. Там ми буваємо се­редами та п'ятницями, в ці дні туди приїжджають (в основному велосипедами) і люди з Бучок та з Михальчиної Слободи. В ці села нам їздити забо­ронено, бо там по прямій пів кілометра до кордо­ну і дорога повністю прострілюється.

Владислав говорить, що за час роботи у 109-му ПВПЗ йому під обстріли попадати не доводилося, а ось у 103-му небезпечних випадків бу­ло багато. Про них більше розповідає Олеся, адже ра­ніше в усі небезпечні ситу­ації вона потрапляла разом із Владиславом і водієм Ро­маном Янченком, із яким тепер їздить удвох:

— У деяких населених пунктах в нас немає робочо­го місця (наприклад, приміщення пошти зруйновано).

А не працювати ж і не чекати людям на вулиці, особливо в холодну пору. Минулої зи­ми в Леонівці ми збирали­ся в одній хатині — її хазяй­ка нас впустила. Повидава­ли людям пенсії, попрацю­вали. Тільки-но ми від’їхали, як прилетів дрон і спалив цю хату. Слава Богу, хазяйка бу­ла на вулиці і вижила. Воро­ги цілять туди, де скупчення людей.

Якось дрон стежив за нами по селу. Ми зрозумі­ли, що на нас відкрили полювання, тож мусили втіка­ти звідти.



А десь місяців дев’ять тому в Миколаївці я з кіль­кома місцевими була у приміщенні магазину, а Ро­ман та інші жителі, які чека­ли своєї черги, - на вулиці. Раптом прилетів дрон і ви­бухнув прямо над їхніми го­ловами. Це диво, що він за­чепився за дроти і не впав та не розірвався серед людей, бо цілив явно в них. І пощас­тило, що нікого серйозно не ушкодило осколками, тільки оглушило Романа й одного пенсіонера.

Іншого разу виїжджали з Леонівки, на засніженій до­розі бачу: наче якась пляшка лежить. Проїхали повз неї, а потім Роман говорить: «То був снаряд». Добре, що не наїхали!.. Після того ми ще не раз бачили нерозірвані снаряди.

І в Карповичах, і в Янжулівці було, що танк пра­цював по селу, коли ми бу­ли там, тільки в іншому кін­ці, тому ми не постраждали.

Восени 2022-го повер­талися в Новгород-Сіверський на базу і між селами на дорозі побачили розбиту машину, розкидані речі. По­тихеньку проїжджаємо, і Ро­ман помітив на узбіччі лежа­чого чоловіка (він підняв ру­ку). Був у військовій формі, поранений. Просив, щоб йо­го відвезли в лікарню у Семенівку. Тож ми розверну­лися і помчали туди. В лікар­ні чоловікові зробили опе­рацію. Що сталося, доро­гою ми його не розпитували, але потім чули, що вийшла ворожа ДРГ і напала на на­ших військових, одного з них ми і врятували. Переживали, щоб довезти пораненого до лікарні, бо він втратив бага­то крові. Сидіння настільки нею просякло, що після того довелося його замінити. Але головне — людина вижила!

Розказує Олеся деталь­ніше і про свою щоденну ро­боту:

— Наше пересувне відді­лення обслуговує села Чай­кине, Каравани (Новгород-Сіверської громади. — Авт.), Олександрівка, Газопровідне, Угли, Кос-тобобрів, Архипівка, Леонівка, Грем'ячка, Галаганівка, Залізний Міст, Янжулівка, Прогрес, Кар­повичІ, Хотіївка, Заріччя, Медведівка, Гаті, Луб'янц, Тимоновичі, Баранівка, Орликівка (Семенівської громади. — Авт.). У се­ла, де 50 і більше чоловік, ми їздимо раз на тиждень, де більш ніж 20 мешканців, — двічі на місяць, де до 20 чоловік — раз на місяць. Із тими людьми, які переїхали, але залишаються нашими клієнтами, працюємо в Семенівці (вони приходять на наше робоче місце).

У Чайкиному, Косюбоброві, Архипівці, Залізному Мосту ще чимало мешкан­ців. У деяких селах Семенівщини донедавна було хоча б по п’ятеро, по двоє-троєжи­телів. Але Янжулівка, Орли­ківка, Баранівка, Медведів­ка, Гаті спалені дотла, людей там уже немає, і більше нам туди їхати не треба...

В ін­ших селах хоча б до десятка мешканців є. Поки вони там, ми до них їздитимемо.

Ті магазини, які в деяких селах іще трималися, з об­стрілами та масовим виїз­дом жителів позачинялися.

Хто може, сам добираєть­ся по закупи в Семенівку. А тим, хто не в змозі, намагає­мося привезти все необхід­не ми, більше ніхто їм про­дуктів не возить.

Про небезпеку я нама­гаюсь не думати. Та й у ме­не стільки справ, що на це немає часу. Приймаю ситу­ацію такою, якою вона є, і працюю. Я люблю свою ро­боту! Цe мої люди, я до них звикла, мені їх луже жаль, — повторює слова свого коле­ги Олеся.

— Якщо ще й ми до них не їздитимемо, вони залишаться взагалі напризволяще. Люди кажуть: по­ки їхні хати цілі, не виїжджа­тимуть. Тримаються за своє до останнього. А ті, хто виї­хав, свято вірять, що ще жи­тимуть у своїх селах. Мов­ляв, щойно цей жах закін­читься, зразу ж повернемося у свої домівки, якщо вони вціліють...

На місцях люди вже звикли до обстрілів, розрізня­ють, що, куди, звідки, з чо­го летить. Ховаються — хто в погріб, хто ще кудись. Тіль­ки затихло — виходять і про­довжують займатися своїми справами. Порають госпо­дарство, обробляють горо­ди. Намагаються жити нор­мальним життям. Ще й дітям допомагають — посил­ки відправляють, щоб у міс­тах їм не доводилося купу­вати овочі втридорога. А ді­ти їм щось присилають, ми привозимо.

Люди нас чекають, допо­магають нам, самі шукають місце, де нам попрацювати, аби тільки ми приїхали. Ро­зуміють ситуацію, що в нас може бути всього 15-20 хви­лин — і треба їхати далі, тому все роблять швидко, організовано. Ми підлаштовуємося під них, а вони — під нас, щоб ніхто не постраждав.

Обоє начальників пере­сувних відділень розповіда­ють, що внаслідок обстрілів у деяких населених пунктах подовгу або й узагалі немає світла і мобільного зв'язку.

Де саме, не називатимемо, аби не показувати ворогам (а вони моніторять пресу), де їхні удари були успішни­ми. Росіяни навмисно цілять так, аби позбавити мешкан­ців прикордоння всіх благ цивілізації. А приїхати відремонтувати пошкоджене наші фахівці не можуть через не­безпеку.

Коли немає електро­енергії та Інтернету, поря­тунком залишаються газети.

- Люди кажуть: телеві­зора не подивишся, а газе­ту і при ліхтарику почитаєш. Тим паче попереду зима, роботи надворі вже немає, темніє рано, багато вільно­го часу.


Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: