Народились у один день, тільки з різницею у 9 років

Добавить новость

Суббота, 14 Сентября 2024 14:50  |  Просмотров: 1796

Багато в них спільного: обоє розумні, працьовиті. Він механік-інженер, вона - медсестра. Прагнення навчатися не зникало у нього аж до 35 років, а вона все життя працювала медсестрою в одній медичній установі. У обох у них позаду невдалий шлюб. Але обоє щасливі, що знайшли одне одного і вже разом більше 30 років. Він спащанин, а вона з Новгород-Сіверського району. Познайомились Іван Федорович та Ніна Андріївна Лапи у Сосниці, куди обоє влаштувались на роботу.

ЖАГА ДО НАВЧАННЯ

Вона постійно його переслідувала. Однак знаходилося безліч причин, через які вступ до вишу відклався аж до 35 ро­ків. Спочатку одруження, народження си­нів, потім будівництво нового будинку, який чоловік побудував від фундаменту.

Думка вчитись промайнула ще у ар­мії, - розповідає Іван Лапа. - Я служив у прикордонних військах і начальник кон- трозвідки агітував мене вчитись на при­кордонника. Але військова спеціальність мені не подобалась. Розглядав медици­ну, але і це мені здавалось недосяжним. А ось факультет електрифікації і механі­зації у мінську мені був найближчий. Тому після строкової служби я відразу поїхав туди. Але не врахував того, що навчаль­ний рік вже триває півроку, демобілізував­ся я якраз під Новий рік. Тому мені сказа­ли, щоб приїжджав на наступний.

У Мінську жив дядько і мій двоюрід­ний брат, який працював лікарем-терапе- втом. У них я зупинився. Він теж погодив­ся з тим, що важко буде доганяти півро­ку навчання. Але між іншим спитав пора­ди у свого пацієнта, який саме лікувався, він був викладачем та головою приймаль­ної комісії. Він теж радив приїжджати на­ступного року і обіцяв стовідсоткове зара­хування.

Повернувся Іван додому, пішов на ро­боту. А тут дівчина, яка листи йому писа­ла в армію. Одружився. Настала осінь - пора збиратися на навчання. А дружина вже вагітна, проти мого навчання. Так і не поїхав.

Минули роки, а думка про навчання не полишала. Товариш і викладач тоді учили­ща, нині аграрного ліцею, Іван Павлович Кожедуб теж вчився заочно у Ленінграді. Підбурював і Івана, мовляв, вже рік про­вчився, щоб підказати можу тобі. Ще був вчителем біології Олексій Олексійович Журавченко. До вчителювання у Спаській школі він був директором Ленінградського інституту сільського господарства. Тоді були Сталінські часи і його судили, він му­сив покинути місто і приїхав у Сосницю. Але зв'язки у нього залишились. Іван був його улюбленим учнем - міг п'ятірку по­ставити авансом. Отож і він штовхав Івана вчитися, казав, що допоможе.

- По життю мені везло, - каже Іван Федорович. - Мене оточували розум­ні впливові люди. І Толя Доценко вчився у Ленінграді, теж мене із собою звав вчи­тись. Він і закінчив, а я ніяк не поступлю, все ніколи. Як їхати вчитись, то краще по­їду на Північ та зароблю грошей, треба ще багато чого купити для будівництва. Їздив на промсезон, не на довго. У Якутії був різноробочим, вантажником. Тоді я працював на засолці трактористом і мав 80-90 карбованців зарплати, а там я за мі­сяць заробляв тисячу чистими.

Якось поїхав Іван зі спащанами про­давати картоплю. І знову у потязі піш­ла мова про навчання. Там, у Ленінграді, жила Галя, вона каже: «Поступай, будеш у мене жити, маю 3-кімнатну квартиру».
Галя - це рідня. Позашлюбна донька Іванового дядька.

Мій дядько, батьків рідний брат Михайло (у діда було 13 дітей), під час війни приробив дівчинку. А після війни він виїхав із села, бо його батька розкуркули- ли та своїм ходом із 5 меншими дітьми він мусив іти на Свердловськ. Але з роками сім'я здружилася. Брати з'їжджалися, хто з Ухти, хто з Мінська, із півночі, везли один одному що у кого було. Михайло одружив­ся на білорусці, дітей у них не було, але він знав, що у Спаському у нього є донь­ка. Коли Галя закінчила школу, він забрав її до себе. Вивчив у юридичному інститу­ті, проживала вона у батька, аж поки не вийшла заміж. Працювала у Мінську про­курором. Але за сімейними обставинами перейшла у Господарський суд.
Ото ця поїздка із картоплею і розмова з Галею нарешті привели Івана до інститу­ту. Тим більше, що до того часу між Іваном і дружиною утворилась тріщина у стосун­ках, хоч вже в сім'ї зростало 2 синів.

До вступу Іван ретельно готувався, бо шкільні роки давно позаду. Вчителі Андрій Костянтинович та його дружина Валентина Михайлівна Шекера допомог­ли повторити фізику і математику. Після роботи добросовісний «учень» поспішав на уроки.

Проблем із вступом не було. Вже пер­ший екзамен з фізики Іван склав на від­мінно. Міг без підготовки відповідати, два питання розповів і його зупинили. Досі знає про що розповідав - про індукцій­ну котушку. Тоді 7 чоловік було на місце. Коли набралась група, то такого віку він був один і на групу два українці. Навчався заочно 5,5 роки. Тоді вже він розлучив­ся. Дружина зустріла іншого - товариша Іванового, лікарем працював, з яким вони колись їздили на Північ заробляти гроші. Історія ця давня, вже дружина відійшла у вічність. А з синами у батька завжди був зв'язок.

ПО КАР’ЄРНИХ СХОДИНКАХ

Починав трактористом на засолці. Тоді перейшов в УОС слюсарем-інстру- ментарщиком, потім завмайстернею і став в.о. начальника відділу механіза­ції. Потім очолив Сільенерго (нова наз­ва Райагропроменерго). Ця установа була біля Сільгосптехніки. 7 років прокерував. Тут і зарплата була достойна - 350 крб., бо організація була госпрозрахункова, що заробили, те й одержали. А роботи було багато. Та коли «посипались» колгоспи - роботи не стало. Тоді перейшов в управ­ління сільського господарства, де здійс­нював контроль за використанням коштів за електроенергію. І контроль справді був.
Після такого контролю ремівцям довело­ся повертати гроші колгоспам. А невдов­зі керівництво РЕМу запропонувало Івану Федоровичу місце заступника директора. Тут він проробив аж до виходу на заслу­жений відпочинок. Уже 15 років, як госпо­дарює дома.

ЗНАЙОМСТВО НІНИ ТА ІВАНА БУЛО ВИПАДКОВИМ

Так каже Ніна Андріївна. Можливо.
Перший раз вони зустрілись у лікар­ні. Іван приходив у робочих справах, а на порозі лікарні, зустрівшись із своєю не­вісткою, братовою дружиною, розмовля­ли. Саме була обідня пора і Ніна вийшла, щоб іти обідати. Тоді всі ходили у техніку- мівську їдальню. Спитав про неї у невіст­ки: хто, звідки... Друга зустріч теж була у лікарні. Іван з братом, який шоферував, заїхали на подвір'я лікарні, до невістки. А медпрацівниці саме білили дерева і Ніна вийшла.
- Виходьте допомагать, - озвались ді­вчата.

- Та серед вас холостячки нема, то по­їдемо далі, - відповів Іван.
- Є, - кажуть.

Придивився. Пожартував і поїхав.

А одного разу Іван Федорович їхав у справах у Чернігів. Братова дружина по­просилась поїхати з ними, щоб скупитись обновками. А ще просила, щоб взяли і по­дружку Ніну. Місць вистачало, то залюб­ки разом і поїхали. У дорозі вже познайо­мились ближче із того часу стали жити ра­зом.

Випадковість чи ні. та якби не було, а Ніна Андріївна і Іван Федорович ра­зом вже більше 30 років. А їхньому сину Олександру - 26. Він військовий. І син Ніни від першого шлюбу теж служить у ЗСУ, йому 43.

ДБАЙЛИВИЙ ГОСПОДАР І САДІВНИК

Сім'я купила квартиру, але так і не по­любили міське життя. Обоє виросли у селі, тому хотілось мати власний двір, город, тримати господарство, а не жити у «курнику». Отож у 90-х купили кол­госпний сарай на Новоселлі і почав Іван Федорович нове будівництво. А квартиру залишили Олександру. Там доживала віку і мама Ніни Андріївни, її вона забрала із Н.Сіверщини, щоб не жила одинокою, бо ж вона у мами одна донька.

Зараз уже і не скажеш, що їхній будинок із сараю. Подивіться, який добротний ве­летень (на фото). Просторі кімнати. А за­йшовши всередину, відразу в око впадає паркет у вітальні. З роками він не змінив ні кольору, ні структури. Іван Федорович каже, що сам на верстаті пиляв кожну до­щечку, товщиною 6 см. Дошки темні і світ­лі, із дуба, клена та ясена.
А навкруги - сад. Росте більше 50 різ­них дерев. Всі яблуні, груші прищепив го­сподар. Є смачні сливи, персики, а ще ма­лина, смородина. А найбільшою прикра­сою обійстя є виноград. Щоправда, зали­шилось 3 сорти: Сінєка, Мускат та Лідія.

І кущів набагато менше, ніж було раніше. Від хвіртки до порога веде довга доріж­ка, по якій вздовж стіною стоїть виноград. Раніше і по другій стороні була така сті­на. А ще за хатою росте 6 кущів виногра­ду сорту Лідія. Господар полюбив вино­градарство під час строкової служби.

- На заставі у нас виноград ріс. Начальник застави нам загадував то по­обрізати, то обривати. Тоді я зацікавився, читав спеціальну літературу і займався. На дворі, де звів перший будинок, було більше 50 кущів винограду. А щепить де­рева навчили у школі на уроках, - розпо­вів Іван Федорович.

Із винограду сорту Мускат господар ро­бить вино, не добавляючи і грама цукру. Каже, що виноград дуже солодкий. Добре зберігати вино у пляшках з-під шампан­ського.

Ще рясніють на городі кавуни. Господарі кажуть, що великих не було, по 8-10 кіло­грамів. А ще каже Іван Федорович, що до­бре вино із калини з додаванням малини. Сосничани минулого року мали можли­вість купувати груші гладишечками, сли­ви, які Ніна Андріївна виносила на ба­зар. Цього року і урожай слабий, і доїха­ти проблематично до базару. Ні здоров'я тобі, ні дороги. «Будемо ждати перемоги та ремонту нашої вулиці, мер обіцяв, що в першу чергу тут прокладуть асфальт», - каже Ніна Андріївна. Картоплі засадили латочку, більшість городу пустує, не зду­жають вже обробляти та й нема потреби. Для себе вистачить. А синам вона не по­трібна.

Тільки заходить мова про синів, бать­ко нервується. Розповідає, але з мір без­печності не будемо згадувати про це. Всі сини, як і батько, тяжіли до науки. Менший Олександр хотів вступати до Академії СБУ Зібрав всі необхідні документи (оцін­ки від 4 класу, дані про всіх братів, батьків) і тільки психолог написала «Не рекомендо­вано». І знову, випадково Ніна Андріївна про це розповіла тоді лікарю-стоматоло- гу, а за збігом обставин у нього брат у цій Академії був ректором, генералом. Він здзвонився і все було домовлено, але син не погодився, сказав, що вступатиме на наступний рік. Вступив. аж у 5 вишів на бюджет, але до Академії не пішов, ви­брав Чернігівський технологічний універ­ситет Два роки залишалось до закінчення і йому запропонували військову кафедру. Отож, перевівшись тут на заочне навчан­ня, у Сумах закінчив військову кафедру та одночасно університет з відзнакою. А далі військова служба. Нині він раз у тиждень дає про себе знати батькам.

А ми нетерпляче будемо чекати зустрі­чі з Олександром на сторінках газети, бо є про що розповісти читачам, щоб всі зна­ли, які наші захисники!
А Івану Федоровичу та Ніні Андріївні ба­жаємо, щоб вся родина зібралась у бать­ківському будинку, щоб сльози бриніли тільки від щастя і гордості.


Джерело: "Вісті Сосниччини", Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: