Працьовите подружжя переселенців планує вирощувати екологічно-чисті овочі на Ічнянщині

Добавить новость

Понедельник, 3 Июня 2024 19:34  |  Просмотров: 1045

Подружжя Громових - новосели в Андріївці. Два місяці тому придбали тут просторий будиночок, тож потроху обживаються та хазяйнують на новому місці. І зовсім на життя не нарікають, й на проблеми не скаржаться, а навпаки: їм тут подобається.



У хаті біля грубки, яку щойно розтопила, клопоталася 35-річна Світлана.

- Дмитро он у літній кухні. Сма­жить деруни, - відповідає привітна жінка на запитання чи вдома госпо­дар. - Він любить готувати. І вихо­дять у чоловіка смачні страви. Поки розпалювалося в грубі, з Світланою завели розмову.
Родина мешкала у добротному приватному будинку з Дмитровою мамою у невеличкому селі Новотроїцької територіальної громади Генічеського району, що на Херсон­щині. Як побралися, Світлана зали­шила свою хату і перебралася до свекрухи.
Громови обробляли власну зем­лю. Весною та влітку продавали вирощені домашні овочі та зелень. Восени і взимку їздили на заробіт­ки у Київ: Світлана працювала продавчинею, Дмитро - таксистом. Так було протягом чотирьох років до початку повномасштабки.

Знали напевно, що буде війна

...У хату зайшов 38-річний Дмит­ро, пропахчений смаженими деру­нами. Як дізнався, що ми із «Трудо­вої слави» пожвавішав:
- У нас вдома теж було місцеве новотроїцьке видання «Трудова сла­ва». Коли прийшли окупанти - газе­ту перестали друкувати. І редактора Валерія Горобця та його дружину я добре знав - хороші люди... Наразі що з ними - не знаю.
Слово за словом швидко розгово­рилися із господарем. Він розпо­вів, що відчував: у країні буде війна. Бо за рік до вторгнення бачив на кордоні зі сторони анексованого росією українського Криму накопи­чення ворожої техніки.

- Ми жили недалеко від півостро­ва, на кримському перешийку. До Азовського та Чорного морів - 60 кілометрів. Часто їздили автівкою у справах чи торгувати овочами, тому все було видно, що там від­бувається. У Крим теж возив овочі продавати. Бачив, як російські військові готувалися до війни. Тому розумів, що вона рано чи пізно буде, - розповідає Громов. - Там, на кордоні, постійно проходили на­вчання й українських військових.
Тож повномасштабна війна не була для родини несподіванкою. А Громових вона застала у Києві саме тоді, як мали вже повертатися додому.

Коли у будинку, який був поряд із бронетанковим ремонтним за­водом, почало все трястися, а за вікном постійно гриміло, одразу прийняли рішення виїхати: спочат­ку трохи пожили у друзів неподалік Білої Церкви, а потім поїхали до Дмитрових родичів на Закарпат­тя. Там перечекали, доки у країні більш-менш налагодиться ситуа­ція, і вже через три місяці знову по­вернулися у столицю.

- Вже й мови не було їхати на малу батьківщину: небезпечно. Там і досі прильоти. Родичі розповіда­ють, - каже Світлана. - Але люди бояться покидати свої домівки, бо їхати нікуди.

Шукали спокою і тиші

Громови вирішили шукати прихи­сток на мирній території України, бо розуміли, що на Херсонщину вже не повернуться. Протягом року вони передивлялися оголошення в інтернеті з продажу будинків у сільській місцевості у різних облас­тях України. Моніторили ціни, щоб був бюджетний варіант. Хату собі шукали будь-де, аби тільки там, де спокійно. А ще з городом і щоб по­ряд був ліс. Жити у місті не хотіли.

Коли натрапили на помешкання в Андріївці, не зволікали з її купівлею. Оселя одразу сподобалася й ціна влаштувала. Переїхали у село два місяці тому.

- Село припало до душі, - уточнює Світлана Олександрівна. - Навіть самі не очікували, що тут дуже гарно

Будинок, який купили за власні заощадження, хороший, з дво­ма кімнатами. Є груба, піч, вода, літня кухня, погріб, город. А ще ліс недалеко. Саме про таку міс­цевість мріяв Дмитро.
- У нас там степ, а тут - ліс. Не передати словами, яка Чер­нігівщина красива! - говорить Дмитро.

Наразі Громови облаштовуються на новому місці та швидко зав’язали дружні стосунки з андріївцями.

Переселенцям люди допомо­гли із продуктами. Картопля, дрова - залишилися від попе­редніх господарів. Але Громови не мають на меті просити у ко­гось допомоги - хочуть все до­сягти самі, власними силами та працею.

- Зараз вода на городі стоїть. Ось після Великодня, як тільки- но земля підсохне, посадимо картоплю та інші овочі. Вже по­будував невелику теплицю, де посходили помідори, перець, капуста, дині... Хочу повернути­ся до своєї улюбленої справи. А урожай плануємо продавати, - з оптимізмом каже Дмитро. Уточ­нює, що, як і до повномасштабної війни, вирощуватиме еколо­гічно-чисті продукти.

- У мене алергія на всю хімію. Тому овочі вирощуватиму без неї. Навіть картоплю не оброб­лятиму від жуків - збиратиму їх з відром та віником, - акцентує переселенець. - А земля тут ро­дюча: бери і працюй.
А ще Дмитро зі Світланою ра­діють, що вони живуть у безпеч­ному місці. У Київ поки на заро­бітки не їздять - вдома роботи повно.

Світлана мріє повернутися на Херсонщину, Дмитро - ні

Дмитро проводить невелику екскурсію по подвір’ю, заходи­мо й до літньої кухні, яку чоловік привів до ладу.

А потім Дмитро притуляє до себе свою дружину, обіймає:

- У Свєти проблеми зі здоро­в’ям. У неї діабет, погано ба­чить. Потрібно інсулін колоти... Ще операцію на оці робити. Але вона в мене трохи вперта - не хоче. Та і все впирається в гро­ші, яких у нас немає.
Громови мріють дочекатися Перемоги України і обійняти ро­дичів, які залишилися жити на Херсонщині.

- Моя мама зараз в окупації. Це неподалік Геніческа. Спіл­куємося з нею через інтернет. Про війну - ні слова, бо розмови вони (окупанти, - авт.) прослуховують. Головне, що з нею все добре, - каже переселенка, яка не бачила свою неньку вже два з половиною року.

Любов Опанасівна наразі зос­талася одна - у березні цього року поховала чоловіка. Світла­на навіть не змогла поїхати на похорон, бо це тепер тимчасо­во окупована рашистами тери­торія.

- Тато дуже хворів, - додає співрозмовниця. - Як там поча­ли панувати росіяни - в аптеки постачали російські медикамен­ти. Вони батькові не підходили: то тиск скакав, то інсулін не та­кий...

- Рідна сестра Марина живе у росії, там моя мама і померла: їй було 62роки, - історію близьких людей розповідає Дмитро. І на­голошує, що з сестрою взагалі не спілкується, - а там, де ми жили з мамою на Херсонщині,
нині ніхто не мешкає. Хата по­росла бур’янами. В мене була й спецтехніка, якою обробляв землю - родичі порозтягували. Але найбільше переживаємо, щоб будинок не привласнили окупанти. У нього ми вкладали свою працю і не хочемо, щоб він дістався ворогам.

Також подружжя переймаєть­ся і долею хати, в якій мешкала Світлана. Зараз вона теж стоїть порожня.

- У нашому селі багато домі­вок привласнили рашисти, бо їхні господарі виїхали за кордон, - додає переселенка.

А ще жінка зізнається, що хо­тіла б повернутися додому, бо там її мала батьківщина. Проте Дмитро говорить: вони мешка­тимуть в Андріївці, і «туди» біль­ше не повернуться.

Джерело: газета "Трудова слава", Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: