Смошанка Віра Балашова: українкою була в Одесі, залишилася нею і в Москві

Добавить новость

Четверг, 16 Мая 2024 15:06  |  Просмотров: 851

Жителька села Смош Сухополов’янської сіль­ської ради Віра Балашова допомагає всім, кому може допомогти. І літнім людям (свого часу це навіть стало її професією), і дітлахам (вона ще і вчилась на вихователя), і ЗСУ (з перших днів повномасштабної війни), і всім жителям села, яке стало для неї і її сім’ї рідним, хоч і народилась героїня нашої розповіді на Одещині.



ХАРАКТЕРИСТИКА ВІД СТАРОСТИ

У Смоському старостинському окрузі проживає 436 лю­дей. Так написано у паспорті округу, який висить на стіні у будівлі старостату і першим впадає у вічі, щойно туди захо­диш. 270 з них мешкають у самій Смоші. Відстань до Прилук складає 25 кілометрів. Село мальовниче - за ним тягнеться смуга лісу, а річка з однойменною назвою двічі перетинає його територію. Живи собі у радість: милуйся природою, гриби збирай та рибу лови. І робили так би селяни, якби не клята війна, яка додала переживань і клопотів, а у трьох родинах забрала рідних чоловіків.

«Окупанти стояли від нас за 6 кілометрів, - розповідає староста Олександр Миколаєнко. - Це якщо брати прямо - через гору, у бік Переволочної. Сюди не пішли, бо всюди річка, болотяна місцевість. Але чути було добре».

У ті перші дні війни, попри звуки вибухів і загрозу для здо­ров’я і життя, жителі старостинського округу були з хлібом. Його привозила односельцям Віра Балашова. «Віра Гри­горівна дуже багато допомогла під час повномасштабно- го вторгнення, - розповідає Олександр Іванович. - Досту­пу до міста не було, попри це вони їздили і поставляли у село безкоштовний хліб».

У вересні минулого року за сумлінну працю, вагомий осо­бистий внесок у забезпечення життєдіяльності громади, активну громадянську позицію та з нагоди Дня підприємця Сухополов’янський сільський голова Денис Росовський вру­чив Вірі Балашовій почесну грамоту.

«Родина - чисто проукраїнська, - дає усну характери­стику староста. - Якщо Віра Григорівна почує від когось хоч одне погане слово про Україну, то відчитає по повній програмі. Чоловік її, азербайджанець, має такі ж погляди. Приїхали до нас з Одеської області перед повномасштаб- ною війною. Купили на Хуторі (це такий «мікрорайон» у Смоші - авт.) хату, викупили магазин у центрі, поступо­во зробили ремонт. Дуже добре ставляться до громади».

«Та Віра Григорівна Вам більше розповість!» - закінчує Олександр Іванович і показує у бік магазину, який видно просто з ганку старостату.

ПРАЦЯ ДО СЬОМОГО ПОТУ

Віра Григорівна зустрічає, хоч і трохи стримано, але радо. Запрошує сісти. Сідає поряд і, на моє прохання, починає розповідь. Народилась вона у селі Загнітків Кодимського (нині Подільського) району Одеської області. Виросла там, закінчила школу, вступила до Білгород-Дністровського пе­дагогічного училища, вивчилась на вихователя дитячого садка.
За спеціальністю працювала недовго, бо маленькі діти росли і родині потрібно було більше коштів. Роки саме були важкі: син Вадим народився у 1992, а донька Анжела - у 1993 році. Тож пішла на роботу у колгосп. Працювала у полі (сапала буряки), а потім на фермі (доїла корів). Згодом пе­рейшла працювати на поля у село Молодіжне Чорномор­ського (тоді Іллічівського) району. Взяв на роботу оренда­тор, який поставляв на Олександрівський консервний завод овочі. Молода мама працювала на полях, де вирощували помідори і перець.



Потім поїхала на заробітки у Київ. «Хотілося більше за­робляти, - розповідає. - Діти росли - і грошей треба було більше». У столиці спочатку працювала у Shaden Group - як написано на їх сайті, провідній клінінговій компанії України - займалась європрибиранням. Потім, коли біля Золотих воріт відкрився готель InterContinental, влашту­валась туди стюардом (це працівник на території кухні, який відповідає за чистоту і порядок безпосередньо на ній, а також у ресторані і барі), паралельно працювала у кафе на Ленінградській (нині Дарницькій) площі кухарем. Згодом перейшла на роботу у кафе повністю.

Після п’яти років роботи у Києві, сім працювала у Москві. «Так склалось життя, - зітхає. - Якби все було нормально (в економічному плані), то і далі б працювала виховате­лем. Бо дітей любила і люблю, тому і вибрала навчання у педагогічному училищі. Працювала у дитячому садку в Олексіївці - сусідньому з Загнітковим селі, заміщала заві­дувачку.

До речі, у тому ж Білгород-Дністровському ра­йоні, де навчалась в училищі, працювала згодом у сана­торії у селі Сергіївка офіціантом».

УКРАЇНКА У МОСКВІ

Попри байки російських пропаган­дистів про те, що Одеська область - це російськомовний регіон, Віра Григорівна вказує, що з дитинства розмовляє українською. «Поряд з нами Придністров’я, багато мол­давських сіл, - розповідає. - Тому у мові були молдавські слова. Були і одеські, а в Одесі більше розмов­ляли тоді російською. Всіх їх поз­булась після повномасштабного вторгнення. Закінчувала українську школу. Ту саму школу закінчували мої діти. У мене під час навчання ще викладали російську мову, у них - вже ні».

У рідному селі Віри Балашової Загніткові, вказує «Вікіпедія», під час перепису 2001 року українську назвали рідною мовою 98,45 % жителів! І лише 0,93 % сказали так про російську, 0,53 % говорили румунською, 0,03 % - бол­гарською.
У Москві українка працювала з 2012 по 2019 роки. Догля­дала за літніми людьми. «Потім вирішила, що це неможли­во, дуже важко було, - каже. - Українець там називається «хохлом». Дуже багато москвичів так кажуть. Вони не по­важають інші нації. Таджиків і узбеків, які у них працюють, вони взагалі не вважають за людей».

«Там, де я працювала, у Люберцях, в основному, п’яти­поверхові будинки, - продовжує співрозмовниця. - Під’їзди прибирають таджички і узбечки. Бачила, як одна з жінок ще не домила підлогу, а місцевий плюнув просто їй під ноги.

- Хіба так можна?! - питаю у нього.
- Нічєго, прібєрьот єщьо раз.

- Знаєш, краще було б, щоб ти розвернувся, - кажу, - пі­шов додому і дружині у борщ плюнув. Тоді б і побачив, що це буде.

Зрозуміло, що сказала це російською, бо вони не ро­зуміють української мови».

«Або сидять бабульки під під’їздом, - згадує українка ін­ший випадок. - Проходжу повз них, а одна каже: «Ой, как же я нєнавіжу етіх хохлов». «А що тобі цей «хохол» зробив?» - питаю. Дивиться на мене і пояснити нічого не може. У Москві ж навіть телевізор не можна включити. Лише «60 мінут» закінчились, а вже починається «Врємя покажет». І говорять лише про Україну».

Витримати то все українці, зізнається, допомогла тер­плячість. За сім років доглянула чотирьох бабусь. Всі вони, за її словами, добрі, всі до смерті були проти путіна.

Україну любить і чоловік Віри Григорівни Ігор Балашов. Він родом з Азербайджану. Багато років тому туди виїхала сім’я росіян Балашових. Там у них 3 чи 4 покоління зміни­лись, тож нащадки називають себе азербайджанцями. Ігор Борисович, за словами його дружини, добре розмовляє не лише азербайджанською і російською, а й українською, ту­рецькою і англійською мовами. У Баку працював у поліції. Потім, як каже жінка, життя примусило - почав збирати ме­блі, поїхав на заробітки у Москву. Там пара і познайоми­лась.

БАТЬКИ І ДІТИ

Поки Віра та Ігор працювали у Москві, в Україну приїжд­жали часто. І в Одесу, де тоді жила двоюрідна сестра (нині покійна), і у Смош, де жив син Вадим з родиною. Саме тоді подружжя вирішило, що куплять у цьому селі хату і будуть тут жити.

На Одещині у Віри Григорівни рідних наразі не залиши­лось. Вона була єдиною дитиною у сім’ї. Коли їй було 6 років, захворів і помер батько Григорій Степанович Кучан- ський. Мати, Марія Семенівна, 1931 року народження, заміж більше не виходила і виховала дочку до повноліття. «Мама все життя працювала у колгоспі, - згадує співрозмовниця.
- 25 років - дояркою, інший час - у полі. Всього трудового стажу у неї було 42 роки».
Діти Віри Григорівни мають прізвище Чернега, вони наро­дились у першому шлюбі жінки. Про колишнього чоловіка згадувати не хоче, каже, що живий і мешкає десь в Одесі. Вчиняв, каже, погано, але вона дочекалась часу, коли діти почнуть розуміти його вчинки. Розлучилася, коли доньці було 11, а сину - 12 років. Після того вони жодного разу матері за це не дорікнули. Навпаки, згадує, всім говорили: «У нас мама - два в одному, і мама, і тато».
А ще у неї були тітка і дядько, яких вважала рідними. Тіт­ка була паралізованою, а дядько ще ходив. «Дивилась за ними, як за своїми, - каже жінка. - До цих пір їжджу до них на могилки, пам’ятники ми самі встановлювали».
- А наскільки це важка робота - доглядати за ста­ренькими, Віро Григорівно?- запитую.
- Важка і психологічно, і фізично. Треба мати велике терпіння. Кричати на них не можна. Вони ж, як діти. На­віть, коли мені щось дуже не подобалось, я на них негатив не виплескувала. Заспокоювала, умовляла, але ніколи не кричала. З Москви маю 3 рекомендаційні листи за свою працю.

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВІЙНИ

У Смоші подружжю Балашових сподобалась і місцевість, і природа. Приїжджали сюди навесні. Коли все розцвітало.
«Біля нашої хати на хуторі - річка, а за городами — ліс, - розповідає Віра Григорівна. - Я ж виросла у селі. І у нас був великий ліс, навіть більший, ніж тут. Дуби, ясени. Від нас лісом можна перейти у Придністров’я. А до моря нам їхати було три години».

Ігорю Борисовичу у Смоші теж дуже сподобалось. Купи­ли будинок, зробили ремонт, згодом придбали приміщення магазину, який працював у центрі ще з радянських часів. Переїхали у 2019 році - за 3 роки до повномасштабного вторгнення.

24 лютого 2022 року Віра Балашова була вдома сама. Чоловік полетів у Баку, бо у нього померла мати і хворіла сестра. 26 лютого мав повернутись. Але не зміг, бо все за­крили.

Чи не найголовнішою проблемою для жителів села стала відсутність хліба. Жінка згадує, як вставала о четвертій ран­ку, просила односельця, наймали машину і везли людям хліб, а згодом - й інший товар. «Дорога на Високе (село старостинського округу - авт.) прострілювалась, - згадує. - Але ми їздили. Стояли у черзі під фурами, на морозі, під снігом. Але хліб і крупи привозили. Купила і дала у кожен двір безкоштовно по хлібині від нашої сім’ї. Так тримала сама магазин до квітня, а у квітні через Польщу і Молдову до Одеси, а звідти - у Смош добрався мій чоловік».

«Допомогу ЗСУ збираю з перших днів війни, - продов­жує жінка. - У мене - два напрямки. На Лимано-Куп’янський шлю хлопцям, з якими служить чоловік із мого рідного села - Іван. Другим напрямком є Донецький, де воює інший знайомий - Олександр. Хоча б раз на місяць, але висилаю обов’язково. Буває, ставлю у магазині ящик з написом «На ЗСУ». Але частіше збираю сама. Шкарпетки, рукавички, цигарки, печиво тощо. Все, що можу зібрати. В останню посилку поклала рулети, які напекли односельчанки Ва­лентина і Оксана. Хлопці, коли отримують, викладають в інтернет подяки».

А ще у Віри Григорівни залишились земельні паї на Оде­щині. Орендну плату орендатор пересилає на картку. Торік це було 19 тисяч. Всі хоч і поступово, але витратила на ЗСУ. Вони, впевнена жінка, обов’язково здолають ворога. «Втримались же на початку, нічого майже не маючи, про­ти навали, проти втричі більшої армії, яка готувалась до війни, - каже. - А вже два роки минуло...»

ВІЙНА ЛИШЕ ЗГУРТУВАЛА

Син Віри Балашової оселився у Смоші, бо звідси його дружина. Обидва онуки жінки також народились тут. Онуку Владиславу (або, як каже бабуся, Владиславу Вадимовичу) зараз сім, онучці Соні - шість років. У доньки, яка проживає у Києві, один син.

- Онук Данило Микитович вчиться у третьому класі, - розповідає бабуся. - Займається футболом.

- Кого більше любите?
- Всіх однаково («провокація» не вдалась - авт.). Даню бачу менше, але він змалечку три роки був з нами у Москві. Влада і Соню тоді бачила менше, а зараз все навпаки.
Навпроти магазину Балашових розміщений дитячий майданчик. Коли тепло, там граються дітлахи. Подружжя виділяє фарбу, коли треба підфарбувати гойдалки, і пода­рунки (ящик морозива, наприклад) для дітей, коли у селі проходить якесь дитяче свято.

Дітей і своїх, і чужих Віра Григорівна дуже любить. Од­носельців поважає. Каже, що вони - згуртовані, спокійні і працьовиті. «У березні, коли у нас дуже стріляли за лісом, де стояла колона, коли літак літав її бомбити, люди по­рались на городах, - згадує. - Після того так само: літаки літають - а вони сапають. Бо згуртувались і звикли до обставин».

Джерело: газета “Прилуччина + Прилучаночка”Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: