Дід Ольги Насілевської мав дворянський титул, тож її й зараз називають дворянчуковою

Понедельник, 6 Мая 2024 14:52 | Просмотров: 911 | Обновлено 6 Мая 2024 15:34

В Іржавці на Сонячній вулиці виділяється добротне дворище. Велика цегляна хата, такі ж цегляні сараї, гараж. Але то все не дворянське. То Насілевські уже будували у сімдесятих, при Брежнєву. Павло і Ольга Насілевські разом 56 років.

- Мати казали, що то був найкращий час: усі будувалися. І колгоспи, й у людей гроші з'явилися, щоб могли звести собі нову хатину. Ми стару батьківську хату у травні 1973 року розкидали, а восени уже ввійшли у нову. Бригада з Ріпок за два тижні поставила нам будинок, бо дерево, цеглу ми були заготовили. Толокою мазали. Як увійшли, то не було ще дерев 'яної підлоги, а була долівка, і міжкімнатних дверей. Усе доробляли згодом, - розповідають Ольга Федорівна і Павло Архипович Насілевскі, які разом уже 56 років.

Корінна з них двох 74-річна Ольга Федорівна. Павло Архипович, який на вісім років старший за дружину, у шістдесят сьомому в Іржавці жив на квартирі. Працював на буровій, яка стояла між Іржавцем і Рожнів- кою дизелістом-машиністом. А родом був із Красилівки Бахмацького району.

У Павла була велика сім’я: шестеро дітей, де він був передостаннім.

- Як казав один: «Ні пить, ні їсти». Бідно жилося, отож після семи класів, у 15 років, я поїхав на Донбас, додавши собі два роки. Рік вчився у гірничопромисловій школі у Ровеньках. До вісімнадцяти років робив на будівництві шахти, а далі п'ять місяців працював у шахті. Тоді переїхав у Краснодон до старшого брата, влаштувався у шахту машиністом електровоза.

У 1962 році розрахувався і приїхав у рідне село. Влаштувався у Ніжинську експедицію глибокого буріння, і наступного року його призвали в армію. Тоді діяв закон: доки на шахті - маєш звільнення від війська. Йому тоді було уже 22 роки. Три роки військової служби і ось він знову вертається на бурову.

Якось 25-річний парубок в Іржавецькому клубі загледів молоденьку дівчину:

- Побачив Ольгу Федорівну - цікава, симпатична. Красавиця і модниця. Була одягнута красиво. Вона ж швачкою була. Ось і сподобалася.

- Зустрічалися не довго, всього три місяці, і розписалися, - продовжує розповідь господиня дому. - Батьки мої його дуже любили, і він до них ловко ставився, що казать. Павлуші на чотири ранку у відрядження їхать, а мати у три ночі встане і супчику гарячого зварить, щоб поснідав. Жили дуже дружно.

Через рік Павло Насілевський пішов з експедиції і влаштувався у колгоспі водієм бортової машини. Везе дівчат на ферму - вони співають, із ферми везе - знову з піснями.

- Зараз, на жаль, уже не співають, як раніше. І не почуєш того співу. І жилося людям тоді важче, але співали завжди, - каже господар. - У нас у клубі народний хор був, то й Ольга Федорівна у ньому співала.

Ольга Насілевська після восьми класів місцевої школи вивчилася в Ічні на швачку-закрійницю, одночасно закінчила заочно середню школу, і працювала у філіалі Ічнянського побуткомбінату, який був при сільпо. По сільському називався просто швейпром.

Спочатку робила швачкою, а потім закрійницею. Як каже, роботи завжди було багато. До них привозили свої замовлення не тільки з сусідніх сіл, а й з Ічні, Іваниці, Парафіївки. Однак отримували вони менше, ніж ічнянські майстрині. А згодом людей у філіалі почали скорочувати і зовсім закрили. На той час Ольга Насілевська уже вчила дівчаток у місцевій школі шиттю - вела трудове навчання.

Перший рік, розповідає, у дівчат такий азарт був - все машинки торохтіли: і на уроках, й на перервах. Та з кожним роком бажання помалу згасало. І настав той час, що у школі швацьку справу відмінили. На той час Ользі Федорівні виповнилося шістдесят років і вона вийшла на пенсію.

Павло Архипович і до роботи, й до людей ставився з усією душею. Тому із водія «доріс» до завгара. Тоді, у 1975 році, колгосп ім. Жовтневої революції, до якого входили три села - Іржавець, Ступаківка і Власівка - роділився на окремі колгоспи.

А через 18 років став заступником голови колгоспу. Саме прийшов молодий і беручкий до роботи Сергій Рубашка. Він і запропонував Павлу Насілевському посаду свого заступника. За деякий час Рубашку забрали у район: спочатку очолив сільгоспуправління, потім Ічнянську районну державну адміністрацію. На його місце в Іржавець приїхав Сергій Іванюта з Парафіївки.

При новому керівникові Павло Архипович попросився назад у завгари, і працював до 2010 року, та потім захворів на очі і вже на роботу у колгосп не вийшов.

Проте веде громадську діяльність - із листопада 1967 року очолює ветеранську організацію села.

У подружжя двоє дорослих доньок, які з родинами нині живуть у Львові. Обоє мають вищу економічну освіту. Розумацькі виросли й онуки: син старшої Тамари, має вищу юридичну освіту і нині продовжує навчання в аспірантурі. Донька молодшої Світлани працює в американській компанії по роботі з персоналом. Веде філіали в одинадцяти країнах. Тож бабусі з дідусем є ким гордитися. Єдиний клопіт - чекають правнуків, та онукам не до дітей.

Та повернемося до початку нашої розповіді. Чому ж Насілевських і досі кличуть дворянчуками? З прадіда родина Ольги була селянською, а тут якось діда Федора гукають у Прилуки. Там йому вручили дворянський титул, дали 10 золотих і наділили 40 десятинами землі. За що, Ольга Федорівна не знає. Сам батько про це ніколи не говорив, то все розповіла батькова рідна сестра. Так і приклеїлося до них те прізвисько «Дворянчуки».

Ще десятин докупили у Ревуцьких, з якими дід Федор дружив. Вони виїздили із села і спродували землю. Біля Безводівки у діда Ольги було 50 десятин землі, а це десь 50 гектарів. Уся велика сім’я трудилася від зорі до зорі, нікого не наймаючи. Чималий шмат землі обробляли своїм реманентом та скотом.

Як в Іржавці створився колгосп, дід Федор записався добровільно. Та це не врятувало їх від розкуркулення. Сусіди-активісти «допомогли».

- Він був на роботі, віяв конюшину, а йому кажуть, що його виселяють із хати, розкуркулюють, - розповідає Ольга Федорівна. - Приїхав, а в хаті нічого немає, навіть ковбасу із печі забрали. Забрали все: корів, волів, коней, поросят, птицю... А їх виселили у Калугу. Пожили вони там деякий час і десь у 33-34 році давай вертатися додому. Приїхали в село, а тут на них як на куркулів дивляться.

Вони виїхали у Рубанку. Та там не прижилися. Батько працював на комбайні і одного дня лопнув шатун. Сусід написав наклеп, що Федор, як ненадійний елемент, зламав механізм свідомо і батька Ольги посадили у тюрму. Через два місяці, щоправда, його відпустили, бо експертиза встановила, що шатун поламався внаслідок зношення металу. Але жити там вони уже не захотіли і знову вернулися у рідний Іржавець. Знову пішли у колгосп: батько механізатором, мати у ланку.

Якщо Пало Архипович мав численну рідню братів і сестер, то Ольга зростала сама. Шестилітньою померла її старша сестра від дифтерії і батьки довго не мали дітей. Лише у сорок два роки у матері з’явилася маленька Оля, єдина їхня донька.

Молодою, у сімнадцять літ, вийшла заміж за Павла і прожили разом більш ніж пів століття у любові, пошані, злагоді. В Іржавці - це одна із шанованих сімей, і вже точно, що найстарше подружжя.

- Павлуша мене жодного разу Олькою не назвав, - лагідно дивиться на чоловіка сивочола голубка.
- Гарно прожили життя. Все разом. І зараз, як їде в Ічню, то і мене бере. Мені так спокійніше. Нехай я у машині посиджу, бо ноги уже нікудишні, але я разом з ним. Колись усе могла робити, а зараз і руки покрутило, що й голку вже не візьму. Та Павлуша все зробить. Так і живемо.

Джерело: газета “Трудова слава”, Ніна Наливайко