Концертмейстер Ольга Компанець: «Моя професія - моє щастя»

Добавить новость

Понедельник, 8 Апреля 2024 16:25  |  Просмотров: 1120

Ольга Компанець вже майже 10 років працює директором Прилуцької дитячої музичної школи імені Л.М.Ревуцького. До директорства працювала завідувачем вокального від­ділу, заступником директора з навчально-виховної роботи. Досвідчений викладач за класом вокалу, сольфеджіо, тео­рії музики. Гарний концертмейстер, музикант і талановитий композитор.



Після закінчення музичної та загальноосвітньої шкіл на­вчалася в Чернігівському музичному училищі на диригент­сько-хоровому факультеті. Потім був Ніжинський держав­ний університет імені Миколи Гоголя (історико-юридичний факультет) та Київський університет культури - магістрату­ра (вокаліст).

Цікава як особистість: розмовляти з нею можна годинами - розмовляти, насолоджуючись.
Приємна, щира, молода. Емоційна і дуже жіночна. Краси­ва, витончена, тендітна, наче японська статуетка. Правда, з ямочками на щічках.

Заміжня. Чоловік - Руслан. Він для неї і друг, і брат, і ко­ханий. За ним, як за кам'яною стіною. Відчувається, що вони щасливі...

Історія жінки - завжди цікава і неповторна. І у кожній своя історія. Свої думки, своє кохання, своє сприйняття цього складного неоднозначного світу.

«Заговори, щоб я тебе побачив» - цей сакраментальний вислів належить відомому грецькому філософу з Афін.
Отже, пропоную читачам декілька цікавих, на мою думку, висловлювань пані Ольги з нашого передсвяткового спіл­кування.

«Я - ДОНЬКА КОВАЛЯ»

Народилася не в Прилуках, а в Запоріжжі, на Верхній Хор­тиці. Я - третя дитина в родині, є ще два брати. Тато, Микола Пилипович, робив дивовижні речі у своїй кузні, і я частенько бігала до нього. Дим, вогонь, пар...Але мені там подобалось. Він мав за спиною лише 4 класи школи, але вмів читати складні креслення.

Коли ми переїхали на Прилуччину, в Ладан, тато працю­вав на заводі «Пожмашина» наладником висотних кранів, без страховки і без страху ходив вузькими балками під са­мою стелею цеху... Мама - Віра Митрофанівна, закінчила педагогічне училище, працювала в дитячому садочку, нас виховувала.

Родина у нас була музикальна, співуча. У татка був ви­сокий чоловічий голос, у мами теж прекрасний голос. Вони завжди співали дуетом на два голоси.

Всі українці, які здавна збиралися на вечорниці, на весіл­ля, навіть бабусі, що співали на лавочках, миттєво роз­поділялися на два або три голоси. Причому, вони ніколи не знали нот, не мали музичної освіти. Виходило у них це дуже легко, природно і професійно. Любомир Боднарук, один з моїх улюблених викладачів Чернігівського учили­ща, назвав цей феномен нашого талановитого народу «вуличною терцією». Це у нас у крові - співати на вулиці так, як у філармонії.

ДИВЕНЬ, КОРАБЛІ І ФОРТЕПІАНО

Вулиці на Верхній Хортиці були широкі, жили всі україн­ські, молдавські, болгарські, німецькі родини дружно. Ми - діти, гарно товаришували між собою. З ляльками до шко­ли я не грала, ми бігали, насолоджувалися іграми просто неба. Завжди у мене були подряпані коліна.

Дві старі колоди на вулиці перетворювалися на кораблі, і я завжди була капітаном одного з них... Весілля святку- валися шумно, у куренях. За 200 метрів, ще на сусідній вулиці, я чула, як співали тато з мамою дуетом - «Цвіте терен», «Ой, чий- то кінь стоїть...»

Для дітей на весіллях завжди накривали окремі столи, нас годували смачно і щедро.

На Прилуччині весільною родзинкою є коровай, а там - дивень. На величезну гілку вишні накручувалося солодке тісто, а її верхівку увінчували цукерки. Ми всі з нетерпін­ням чекали цієї смакоти.

Мама відвела мене в музичну школу у клас гри на баяні. Члени екзаменаційної комісії сказали, що «ця маленька, ху­денька дівчинка навіть не втримає баян». Обирайте, мов­ляв, скрипку або фортепіано. Я успішно склала екзамени, батьки купили для мене дуже дороге фортепіано, і воно все життя зі мною. Воно, як член родини.

Все дитинство моє було дивом, як та гілочка вишні з со­лодким тістом. Залишилося багато світлин і пам’ять...

ВІЙНА ВИПРОБОВУЄ КОХАННЯ

Війна - дуже тяжке випробування для нашої країни, ви­пробування для всього народу, навіть для витривалих, від­важних воїнів наших.

Війна розділяє родини, ламає долі, розділяє людей. Мо­гили дідуся мого Митрофана Корнійовича під Запоріжжям вже немає - росіяни її зрівняли з землею.Ось що таке вій­на.

Багато хто не повернеться з неї, на жаль, багато вже загинуло. Печально.

Я якось бачила солдата, який прийшов з фронту у від­пустку. Він так бережно тримав свого маленького сина на руках, так захоплено дивився на нього, це було зво­рушливо і прекрасно!

Знаєте, наші чоловіки відчули себе захисниками, змуж­ніли, бо вони захищають родини, дітей, дружин, свою до­мівку. Вони це зрозуміли, і знають, що, крім них, зробити це нікому.

І жінки теж змінилися. Нині кохання перевіряється вій­ною. Моя учениця Іра, їй 30, провела чоловіка на фронт, і таких родин багато. Вони ще й не жили, вони про таке й не мріяли.Чекає його, нервує, посилки шле. Це інша ре­альність - кохання під час війни, бути дружиною воїна - це зовсім інше.

Кохання, взагалі, прекрасна і складна річ. Не всім Господь дає такий чудовий дар. Його потрібно ховати від всіх, бо це таїна лише двох. Воно не транспарант і не прапор. Коли жінка кохає і її кохають, вона стає іншою. Ні масок, ні ролей - вона з ним така, яка є насправді.

Наші українські жінки дивовижні - молоді, красиві і такі сильні, люблячі! Під час страшної біди не розгублюються, достойно проходять зі своїми чоловіками через все - їхні важкі поранення, шпиталі, операції, реабілітаційні цен­три, не кидають їх, бо люблять...

Все колись повернеться на круги своя, війна скінчить­ся нашою перемогою. Ми - дуже сильна, самобутня нація. Незламна.

Наші випускники мешкають у Канаді, Англії, Ісландії, Ізраїлї, Німеччині, Ірландії, працюють там музикантами, надсилають нам у школу відео, фото. Вони несуть україн­ську культуру, нашу музику світові.Це прекрасно!



«ВСІ МУЗИ В ШКОЛІ З НАМИ КАВУ П’ЮТЬ...»

Моя професія - моє щастя. Це велике благо займатися тим, що любиш і вмієш, що робиш із величезним задово­ленням. У школі працює 32 педагоги, 11 технічних праців­ників, навчається 275 учнів.

Щодо викладачів і працівників - 43 долі, 43 характери. Дякую їм усім за талант і працелюбність. В колективі у нас повна свобода творчості - вони фантазують, тво­рять і витворяють. Коли слу­хаю наших учнів, як вони пре­красно грають і співають, неймовірно пишаюся ними і нашими педагогами. Вони змогли їх так чудово навчити гри на інструментах, навчили Музиці.
Ми всі тут живемо, ми всі тут - з ранку до пізнього ве­чора, щодня. Це наш дім. Кожна справа стає нашою загальною творчою справою, за яку убо­лівають усі - донати для ЗСУ, збір продуктових посилок на­шим захисникам, академічні концерти всередині школи, творчі звіти на сцені міського будинку культури. У нас гар­ний контакт з батьками учнів, вони теж завжди поряд з нами, і я їм дуже вдячна за це.

Нині готуємось до 70-річного ювілею альма-матері, рід­ної нашої школи, який будемо святкувати у квітні. Це дуже відповідальна, хвилююча по­дія, плануємо запросити гос­тей - колишніх учнів, які стали професійними музикантами, працюють в Україні і за кордо­ном…

Наша школа - пречудовий острівець майстерності і лю­бові, талантів і творчості, її неможливо не любити.
В ній всі Музи з нами п’ють каву і надихають нас на нові ідеї, на ніжність сердець, на мрії, що стають реальністю...

Подвір’я нашої школи - справжній сад, в якому царю­ють кущі з солодкою малиною; важенні смачні виноградні гро­на; яблуні, персики та груші з багатьма стиглими плода­ми, коли настає їх час. Учні на перервах пригощаються цим всім, радіють, і дякують завідуючому господарством школи - Віктору Петровичу Рудиченку, який, як добрий чарівник, створив для них всі ці смачні дива. Такого, мабуть, ніде немає - музична школа розташована у прекрасному молодому саду, це просто диво...

НАЙГОЛОВНІШЕ У ЖИТТІ — РОДИНА

Мій тато був родом з невеликого села Прилуцького ра­йону - з Миколаївки. Він жив у Казахстані, у росії, а мріяв завжди повернутися додому і повсюди з усіма розмовляв лише українською мовою. Ми з Запоріжжя саме тому й переїхали, бо тато так хотів, поближче до батьківської хати. У 2008 тата не стало... Ми не забули його...
Я щаслива, що маю прекрасну родину - чоловіка Русла­на, сина Ігоря, братів Миколу та Сергія, племінницю Таню, мою дорогу мамочку. З мамою ми можемо поговорити про все на світі і - поспівати. А так, як мама зварить борщ, ніхто не зварить! Я щаслива, що мама зі мною, з нами...

Родина - найголовніша в житті, найдорожча. І колек­тив нашої музичної школи теж є родиною для мене.
Все у нас буде добре!

Вона любить квіти, із задоволенням працює на своє му ладанському городі, бо навчилася цього у батьків ще в ди­тинстві. У родині завжди були городи, велике господарство - качки, гуси, кролики. Любить детективи і фентезі, співає у церкві на кліросі, створює чудову музику.

Вона любить життя і людей і робить все по-жіночому кра­сиво - керує машиною, варить холодець, виступає на нара­дах. Ії сірі очі постійно змінюють колір, в залежності від на­строю і ситуації. їй гарно в музиці будь-якої пори року - під час шуму дощів та шепоту снігу, шурхоту осіннього листя чи літніх трав. Намагається думати лише про хороше, хоч інколи плаче. Важко жіночому серцю, якщо крізь нього про­ходить війна. Але вона не здається - живе, працює, кохає, співає. Завдяки своєму відчуттю дивовижності музики, світу, людей.

Не знаю, що мені ще до цього додати. Начебто, все ясно.

Нехай всі наші дорогі українські жінки дочекаються синів, чоловіків, братів з війни живими. І почнуть біль­ше співати, ніж плакати. Нехай Україна (вона ж жіночо­го роду, а значить - жінка) не стікає кров’ю, не ховає дітей своїх, а залишиться з вірою у найкращі дні.

Нехай кожна жінка хоч на мить відчує себе щасли­вою, посміхнеться квітам і весні! Зі святом, дівчата!

Джерело: газета “Прилуччина та Прилучаночка”, Лілія Черненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: