Завдяки вареникам подружжя Компанець ЗСУ на Харківщині звільнили 3 села за один день

Добавить новость

Четверг, 9 Марта 2023 16:50  |  Просмотров: 5005

Євген Компанець черкащанин. Ми побачили його публікацію в інтернеті просто не змогли пройти повз. Написали йому, що хочемо нашим читачам розпо­вісти про нього і він погодився залюбки Вже під час розмови ми дізналися, що за останні півроку про нього зняли сю­жет телеканали СТБ, НТВ, ICTV, 5 канал, Новий канал, ТРК Україна, Суспільне Черкаси. Увага велика, адже розповісти дійсно є про що. Та скажемо наперед, що наша публікація розкаже про Євгена набагато ширше, адже 43-річний чоло­вік відкрив нам свої таємниці, про які не poзпoвiв жoднoму тeлeкaнaлу.



Євген Компанець живе в Черкасах. Він інвалід І групи. З 2011 року прикутий до візка. Колись він був одружений, та стосунки не склались. Бог діток не дав і з ча­сом вони з дружиною розійшлися.

Я собі жив після розлучення вільним хлопцем. Жив, жив не тужив, - жартує Євген Віталійович. - А у 2011 році отри­мав травму хребта. Мене привезли у від­ділення нейрохірургії. В той день була зміна Тетяни, вона там працювала мед­сестрою. Я безпомічний, та на сердечні справи це не впливає.

Закохався в неї. Тетяна розлуче­на. Одна виховувала доньку Яну та сина Євгена. Добра, чуйна наші почуття спалахнули. Ми роз­писались. Мені дали І групу інва­лідності, а оскільки я постійно по­требую медичного догляду, то дру­жина залишила роботу і оформи­лась по догляду за мною. Так і жи­вемо, - розповідає чоловік.

Голос у чоловіка спокійний, до­брий, як і душа, адже діти Тетяни Андріївни називають його бать­ком. А коли Євгену, сину дружини, виповнилося 16 років, він нікому нічого не сказавши, змінив пріз­вище самостійно і взяв прізвище Євгена Віталійовича — Компанець.

Цей вчинок говорить сам за себе - Євген Віталійович прийшов в ро­дину і завоював таку високу довіру і авторитет. У сина Євгена вже є дружина і 2-річний синок Олександр. Яна також ви­ховує 5-річного сина і назвала вона його Віталієм. Обоє дітей живуть у Черкасах і Євген Віталійович часто бавиться з ону­ками, яких вважає рідними. І все б нічо­го, жити можна, але 24 лютого увірвала­ся війна.

- До квітня місяця я не відходив від комп’ютера. Від невтішних новин сходив з розуму. Моніторив усе, обмірковував почуте. Там під Черніговом розбили колону в 50 танків, то під Харковом знищили по­над 60. Черкаси в центрі України, до нас в місто наїхало дуже багато біженців з тих міст, де йшли бойові дії. Переселенців місцеві підтримували. Дочка одного разу пішла допомагати жінкам-волонтерам, які готували для них обіди і тоді розвози­ли. Раз пішла, два, кожну середу дівчата збирались в однієї господині в приватно­му будинку, де на подвір’ї є літня кухня. Там і пекли різні смаколики.

Роботи бага­то, дівчата розривались. Ми з дружиною декілька разів сходили туди. Яна тоді від них трохи відсторонилася - стали готу­вати більше для ЗСУ. Ми з дружиною ко­лись, щоб покращити своє матеріальне становище, пекли випічки і вона їх прода­вала. Руки пам’ятають, як з тістом працю­вати. Вирішили, що вдома нам буде зруч­ніше самим щось напекти. Це було пе­ред Великоднем. Вперше самостійно вдо­ма спекли 400 пасок, 150 роздали біжен­цям, а 250 поїхало на фронт до наших со­колят. Але ми не знали, яка кількість вий­де. О 8-ій ранку почали і на наступний день о 10-ій ранку закінчили. Там опара сходить, там уже печеться в двох електродуховках. Але ми не знали, яка кіль­кість вийде. А тоді родина вирішила, що вдома зможуть допомагати ЗСУ самостій­но. Перше - це купили картоплі, сала, пе­чінки, зробили паштет і наліпили варени­ків. Відварили, розклали по формах, зверху заправили смаженим салом і до моро­зильної камери.

За один день ліпили 300­400 вареників, - продовжує чоловік.





26 травня він виклав на своїй сторінці у фейсбуці фото з тим, що ми робимо. І написав девіз «Надійний тил - запорука Перемоги!». Думав підбадьорити людей,- хай рук не опускають. І що кожен може бодай чимось допомогти нашим хлопчикам, які нас захищають. Я навіть не очі­кував, що ця публікація дасть такий ша­лений поштовх. Люди побачили,що чо­ловік в інвалідному візку готує величезні порції для воїнів і почали писати,що хо­чуть долучитися до збору грошей на необхідне. Після підтримки людей ми вже не могли зупинитися. За тиждень ліпили до двох тисяч вареників. Та вже начинки додались нові - з грибами, з сиром. А коли достигли ягоди, то робили з вишня­ми, сливами, абрикосами. Стали додатко­во пекти млинці. Начинки такі ж, як і у ва­реників. Підключились і деякі підприємці і привезли нам велику морозильну каме­ру «Сатурн».

- Середина літа, спекотно, частина ко­штів пішла на термосумки. Вареники з мо­розилки і в них накладемо, між лотками акумулятори холоду. Волонтери везуть на фронт. А там, в окопах, морозилок нема. Хлопці занесуть кудись подалі від тепла. А тоді соколята дістануть лоток, 20 хвилин і вже можна їсти, якщо навіть ніде розігрі­ти. Назад термосумок повернулось десь 20 відсотків, але то не важливо, купува­ли нові. Спершу ще смажену цибулю кла­ли до вареників, але в спеку вона швидко закисає, тому перестали.

На початку нашої праці я став моніторити всі черкаські спільноти і питав у во­лонтерів, коли вони збиралися їхати до воїнів. Адже знайомства між нами тоді ще не було . Вже згодом ми потоваришу­вали і вони самі мені повідомляли напе­ред, коли збирались їхати. Ще люди зби­рали на авто для воїнів. Купували маши­ну, в Черкасах проходили техогляд, перефарбовували і відправляли в зону бойо­вих дій. Усі ці авто поїхали до воїнів з на­шими смаколиками. Крім вареників, млин­ців, наперед за добу до відправки, ми з дружиною випікали пироги, пиріжки, со­сиски в тісті, манники, ласуни (печиво, за­вернуте, як рогалик), пироги з капустою, ватрушки.

І зараз перед кожною відправкою здобу печемо за добу. Навмисне напікаємо різ­не, щоб задовольнити всі смаки гурманів. З кінця липня достигли ягоди, яблука і ми почали варити варення. Та хлопці сказа­ли, що там на деревах їдять свіжі вишні і решту, тому поки нема потреби у варен­ні. Та коли настали холоди, пішло і варен­ня - чай з нього готують . В кінці серпня достигла городина. Ми назакривали ба­гато борщевої заправки, причому вже з капустою. На 10 літрів води вкинути кар­топлю, літр заправки, тушонки, якщо є, і борщ швидко готовий. Пізніше нафарши­рували перців. Робили котлети, чебуре­ки смажили і заморожували. А тоді хлоп­ці якось натякнули, що то все добре, але з’їв і нема. «От би сала».

В нас з холода­ми потреба в термосумках відпала і зали­шалось більше коштів. Домовились з од­ним магазином і вони нам стали привози­ти по 100 і більше кілограмів за один раз. Приблизно так підрахували, що вже пере­робили його понад тонну. Сало ріжемо на довгі шматки, солимо, а тоді у відра 5-літрові і у морозильну камеру. Решту добре засолюємо у півлітрові банки. А нестан­дартні обрізки перекручуємо з часником і розкладаємо у лотки. Купуємо і здір, пе­ретоплюємо його на смалець і в літрові банки. З осені капусту квасили у 5-літрових відрах. Я всі заготовки показую лю­дям, щоб знали, куди йдуть їхні гроші, які вони мені довірили. Одна родина побачи­ла скільки ми руками шаткуємо качанів, то
купила нам професійну овочерізку. Тепер стало легше. За день 5-6 відер, а іноді і 10-12 готуємо.

Капуста у хлопців у тренді. Ось нещодавно наробили дві величез­ні миски моркви по-корейськи. Зараз хо­лодно, тому напередодні відправки ва­реники варимо і відра зберігаємо на бал­коні. І зараз наш тиждень проходить так: один раз відправка - готуємо смаколики, а в решту днів ліпимо, квасимо, закручу­ємо.

Ліміту напекти нема - скільки вий­де, але в основному це біля 200 пирогів. Одного разу у нас був рекорд, це 1080 ва­реників. Та нам допомагала мама Ніна (так лагідно Євген називає свою тещу Ніну Олександрівну). Тоді почали ліпити зранку, а спати вклались наступного вечо­ра. А так зазвичай ми лягаємо о 1-2-ій го­дині ночі.

Влітку ми познайомилися з од­нією родиною переселенців, а в них аж 14 діток. Раз на тиждень ми з дружиною пекли їм різну здобу і відвозили гостинці. Зараз наша влада їм придбала будинок і вони переїхали з Черкас. Та щосереди в нас справи не тільки для фронту, а смаколики для хлопчиків, які проходять реабілітацію в нашому реабілітаційному цен­трі. Ми опікуємось ковідним відді­ленням. Якось волонтери повезли наші випічки соколикам під Харків, ті признались, що 2 тижні нічого не їли, окрім вівсянки, яку там знайш­ли. Зневірились, що нікому вони не потрібні. Та коли волонтери від­дали їм сотні вареників, випічки і показали, що це для них наготував чоловік, прикутий до візка, вони просто ожили. В них ніби крила ви­росли, що там, за їхніми спинами, інвалід робить що може для пере­моги. Мотивація піднялася відразу і наступного дня наші воїни звіль­нили три села підряд.

А взагалі всі хлопчики мої. І в Харків ми передавали допомо­гу, на Схід, Південь в різні міста, Чернігів, Суми. Нещодавно поїха­ла машина до «Грузинського» ба­тальйону і у полк Дудаєва, і до ічкерійців, і в білоруський полк Калиновського - всі вони мої побратими, всі рідні. Я не можу взяти зброю до рук і піти нашу землю захищати, але мені під силу тримати стрій тут, в тилу і підтриму­вати наших воїнів. Вірю в перемогу, інак­ше бути не може. Я свою пенсію всю від­даю на потреби ЗСУ, а живемо на виплату дружини. Дякую всім людям, які допома­гають. Крім грошей, хто борошна привезе, хто олії, але ми зайвого не просимо, адже і люди теж з копійки живуть. Нещодавно запаси варення закінчились. Ми написа­ли, що нам потрібні яблука. На ранок 8 ве­ликих ящиків вже були в нас дома і ми ті яблука вже переробили на варення. Ми так приблизно рахували, що вареників на­ліпили вже понад 90 тисяч, - розповідає Євген Віталійович.

Попри такий стан, чоловік водить авто і з дружиною їздить на ньому за продукта­ми. В Чигирині за 90 км від Черкас живе теща, мама Ніна, яка садить понад 20 со­ток городу. Євген Віталійович долає май­же сотню кілометрів, щоб привезти роди­ну і допомогти порати город.

- Тут у мене можливості обмежені, - сміється чоловік. - я тільки картоплю порі­жу і до городу вивезу, а потім вони садять, а я чекаю біля машини і тільки мораль­но підтримую. Та і це теж важливо, - жар­тує Євген Віталійович. - Зараз Україна як одна велика родина. Передавайте привіт від мене вашим волонтерам і всім, хто до­помагає тримати надійний тил, бо це дійс­но запорука до перемоги.

Ось такий добрий герой живе на Черкащині, чиї смаколики місяць тому, як признався Євген Віталійович, порадува­ли воїнів і на Чернігівщині. Він називає їх «соколята», «мої хлопчики», «мої побра­тими». Тоді, у 2011 році, Тетяна Андріївна обрала його і пов’язала з ним свою долю і не помилилась.

Номер картки для охочих матеріально підтримати волонтера: 5168755466630544 Компанець Євген

Джерело: газета “Вісті Сосниччини”, Наталія МАТВІЄНКО, фото provce.ck.ua

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: