Світлана Волощук з Сосниці проходила на підборах до 70 років

Добавить новость

Четверг, 7 Марта 2024 18:33  |  Просмотров: 1117

Навіть якщо не споглядати на фото, помилитись неможливо, бо та­ких пані у Сосниці не так й багато, а то і зовсім нема, осо­бливо нині, коли у тренді комфорт і домінує спортив­ний стиль. 85-річна Світлана Степанівна Волощук (у дівоц­тві Сердюк) осо­бливого значення надавала красі зов­нішній. Зі студент­ських років і до виходу на пенсію вона носила взуття на підборах, а про­працювала вона майже 50 років. Вона вважає, що на підборах жінка має красиву поставу, не сутулиться, не опу­скає голови, плечі розправлені, а хода впевнена і притягу­юча.



Де б не була Світлана Степанівна, а вона люби­ла багато подорожувати, завжди у великих містах заходила до магазинів купувати обновки і це були не просто нові речі, вона купувала стильне пальто чи натуральну шубу, якщо чобітки, то імпортні, яких практично неможливо було купити у Сосниці, хоча іноді завозились і такі, але діставались вони «по блату» або чергу займали модниці опівночі.

Культ зовнішньої краси супроводжував жінку усе життя.

- Я могла, а ще дуже хотіла, витрачати свою зарплату на вишукані речі. А заробляла я нормаль­но. І роботу мала таку, що постійно серед людей. Я знала тільки роботу, ніякого господарства не три­мала, городи в основному обробляли бабуся та мама. Навіть на кухні не затримувалася, бо мій де­віз: їсти для того, щоб жити, а не жити для того, щоб їсти. Каші, супи, борщі і дуже рідко фірменні пончики.

З дитинства Світлана росла у постійній турботі бабусі Маринки та дідуся Кузьми. Мама вчителюва­ла у Спаському. Батька дівчина не знала, поки він не повернувся після війни з фронту, але і тоді він небагато приділяв уваги доньЦі, бо мав іншу сім’ю.

Світлана народилась у 1939 році у Молдавії. Туди після закінчення Чернігівського педінститу­ту поїхали її батьки за направленням. Але відразу почалась війна, батька мобілізували. Всі жінки, які залишились самі з малими дітьми, були у розпа­чі, не знали що робити, де шукати прихистку. Мама Світлани знайшла вихід: пішла до військкомату з проханням видати їй аванс за чоловіка на поїздку додому. І відразу вирушила у Сосницю.



- Мама розповідала, що дорога була дуже важ­кою, їхали під обстрілами. Коли потяг зупинявся, вистрибували набрати води, а потім доганяли потяг, бо ж там залишились діти. Іноді солдати могли при­гостити окрайцем хліба. Приїхали до Мени, а сил зовсім не залишилось, щоб добратись до Сосниці. І тут мама почула, що її хтось гукає: «Шура, це ти? А дід з бабою не знаходять місця, все плачуть та вас із Світланкою виглядають». Це був сусід Литовчик, який конем саме приїхав у Мену. Він забрав попутчиків. Радості не було меж, коли приїхали додо­му, - розповіла Світлана Степанівна.

Бабуся Маринка няньчила онучку і душі в ній не чаяла. Мама Світлани - це була єдина спільна доч­ка діда і баби, яка, до речі, на 25 років була від нього молодшою. Дід до знайомства із бабусею Мариною був вдівцем і мав п’ятеро дітей. Був дуже здібним і працював, щоб дати всім дітям путівку вжиття. Він випікав такі бублики, що всі їх розкуповували. Діти діда роз’їхалися і під час війни загинули, залишив­ся син Гриша і найменша дочка - мама Світлани. Саме Гриша допоміг сестрі вступити і закінчити ін­ститут у Чернігові. Вона в нього жила, коли навча­лася.

Для себе і своєї молодої дружини Дід Кузьма збудував невеличку хатину, в якій і дотепер живе Світлана Степанівна. Ця хатина стала прихистком доньці і внучці, які повернулись із Молдавії. А бать­ко Світлани Сердюк Степан Петрович - знаний у Сосниці голова колгоспу ім. Довженка, нині його ім’я носить парк, що на В’юнищі - після війни теж повернувся у Сосницю із новою дружиною - медсе­строю, яка його лікувала пораненого.

Батько мало спілкувався з дочкою. Зате його батько потурбувався про онуку і приказав сво­їй дочці, тобто рідній тітці Світлани, не кида­ти племінницю, а допомогти знайти себе у жит­ті. Отож після школи Світлана поїхала до тітки у Тернопіль і там закінчила педінститут, хіміко-біологічний факультет. Деякий час працювала у Макіївці на Донбасі. Там вийшла заміж, там народила пер­вістка. Та, як кажуть, характерами не зійшлися і Світлана Степанівна з 5-річним Павлом поверну­лась додому.

Батько допоміг їй влаштуватися учителем у 8-річну школу. У Сосниці молода красива чорноволоса мо­лодичка зустрілась із Володимиром Григоровичем Волощуком, який працював на станції техобслугову­вання, і перейшла до його квартири.

Вчителька сповна віддавалась роботі. Робота була її стимулом аби завжди одягатись модно, су­часно. Не було того місяця,щоб вона із зарплати щось собі не придбала. Чоловік до того ставився розуміюче, та владна Світлана і не переймалася, їй дуже хотілося бути красивою.





Світлана Степанівна гарно одягалась. Любила нові чобітки, часто змінювала аксесуари. Великого значення надавала головному убору, берет завжди носила на одну сторону, а друге вухо залишалось відкритим, через це, напевно, тепер і не дочуває. Рано вона посивіла, але про це могли знати лише найближчі, адже ніколи красуня не допускала,щоб виднілись відрослі сиві пасма. А ще змолоду у моді було хвилясте волосся, тому часто накручувала його на бігуді і завжди мала свіжу зачіску. Макіяж легенький, бо мала природну красу. Губи підфарбовувала, а ось манікюр не робила. Фігуру мала завж­ди однакову, не збільшувались форми ні в якому віці. Каже, що стрункості завдячує мамі, мабуть, ге­нетично їй передалась мамина фігура. Та ще вели­ку роль грало те, що ніколи їжі не надавала значен­ня, їла аби не голодувати, а смакіток у сім’ї не ви­готовляли. Завжди жінка була у русі.

Навіть у свої 85 вона щодня рухається - по 2-3 полінця дров 4-5 разів заносить у хату. А влітку висіває багато квітів і постійно за ними доглядає. Обробляє і город. Сама лопатою копає картоплю. Син забороняє таке ро­бити, бо має трактора, а вона, щоб не забрав лопа­ту, ховає її в надійне місце і коли його нема «розми­нається». У Світлани Степанівни багато квітів кім­натних, особливо великих кущових троянд, фікусів. Ще зі школи залишилась звичка доглядати за квіта­ми, біолог же вона! А ще непосидюча. Нема у неї ні телефону, ні телевізора, тому годинами не сидить за серіалами. Новини дізнається по радіо і щодня читає духовну літературу. Пригадує про екскурсійні поїздки з подругою Тамарою Мондрус. Часто зустрі­чалась з Тамарою Трубою, коли могла ходити на да­лекі відстані. А потім із сусідкою Настею Нак, вже по­кійною, любили словом-другим перекинутись.

Її відвідують вдячні учні. Ось під час війни одна з учениць, яка проживає у Німеччині, вислала улю­бленій учительці посилку з продуктами.

Для Світлани Степанівни тепер син Павло Петросович єдиний постійний помічник і розрад­ник, який якнайкраще намагається догодити своїй неньці. Внучка, коли навчалась, частіше навідува­лась до бабусі. А нині проживає не у Сосниці.

Бути завжди красивою! Цей девіз і нині супрово­джує жінку. Ще не було 9-ої ранку, а вона вже чи­сто вдягнена, волосся зібране у пучечок ніби чека­ла нас. Правда, вже не купує обновок. Та щойно за­ходить мова про них, на обличчі з’являється усміш­ка і вона піднесено розповідає як дісталась їй кара­кулева шуба, як одягла перший раз штани і полю­била їх до старості. Тема моди і краси для Світлани Степанівни найкраща. Тож бажаємо залишатися завжди у гарному настрої. Нехай життя, як яскрава мозаїка, складається з добра, радості, привітності.

Джерело: газета “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: