Тетяна Павлюк закохалась у 48 років і переїхала зі столиці у село на Чернігівщині

Добавить новость

Пятница, 20 Октября 2023 16:40  |  Просмотров: 1281

Село Якличі за декілька кілометрів від Сосниці, якщо їхати велосипедом, то вистачить 30-40 хвилин. Проте до­рога від траси піща­на, влітку дуже тяж­ко крутити педалі. А від Києва до Яклич дуже довга дорога. Такою здалась вона Тетяні Павлюк, коли жінка вперше їхала сюди гостювати.

- Тоді мені було 48 років. До цього я 8 років проживала сама, після 20-річного шлюбу розлу­чилася з чоловіком, діти виросли, мали свої сім’ї. Думала, що вже роки ми­нули, які там кава­лери. - пригадує Тетяна Анатоліївна. Але ніколи не кажи «ніколи». Ніхто не знає, що чекає на нього за рогом жит­тєвої дороги. І часто достатньо зроби­ти один виважений крок, аби опинити­ся в потрібному міс­ці (у потрібний час).

Іноді доводиться ризикувати, можли­во, помилятися, але обов’язково пробувати.

Одного разу Тетяна з подружкою по квартирі піш­ли до м'ясного магазину, що на Лісовій станції метро. Там Ольга (подружка) зустріла свого односельця Вовку Дідовця. Познайомила його з Тетяною. Сміялися, жарту­вали і він запросив нову знайому в гості.

- Ну, думаю, що я втрачаю, поїду, побачу, - розповідає Тетяна. - Дорога видалась довгою. Але село дуже спо­добалось. А коли побували на Десні, наїлися риби, бо Володя затятий рибалка, то і взагалі не хотіла поверта­тись до міста. Сосниччина захопила ще й чесними, ро­ботящими людьми. В черговий раз ми з дівчатами поїха­ли велосипедами до Сосниці. Поставили свій транспорт біля дерева у парку, не примикаючи, а самі пішли по ба­зару. Скупилися, залишили речі на велосипеді, а самі знову пішли за покупками. Я дивувалась, що ніхто нічого не бере. У Якличах я зустріла не лише свою другу поло­винку, а й знайшла справжніх подруг.

Тетяна і Володимир зустрічалися рік, а потім вона на­завжди залишила Київ, роботу і осіла у Якличах. До та­кого рішення підштовхнув ще й коронавірус. Жінка пра­цювала бухгалтером у ЖЕКу, потім декілька років була директором Оріфлейму, а коли почався коронавірус, все рухнуло. Руки опустилися. Охоплювало відчуття, що ти нікому не потрібна. А ще війна не дає не просто думати про майбутнє, а змушує жити у постійному страху.

Не було того дня, щоб не думала про військових. То у Якличах готуємо смужки, то їду велосипедом у Спаське, щоб допомогти плести маскувальні сітки. Консервую ба­гато, щоб було що передати хлопцям. Огірки, помідори, рибні консерви, варення, ферментовані чаї із власноруч зібраних трав. Плету молитовні обереги. Це дві сплетені крючком нитки (зелена і червона).

Тетяна Анатоліївна у Якличах вже як корінна. Люблять її односельці за порядність, працелюбство, простоту у спілкуванні. А вона слідує своєму незмінному девізу жит­тя: бажай і роби іншим те, чого хочеш, щоби бажали і ро­били тобі. Щоб після спілкування з тобою людина відчу­вала енергію, сили, радість, захоплення, а не була при­гнічена, роздратована.
Тетяна все життя проживала у місті. Народилась у Житомирській області. Але батька направили по роботі (він поліцейський) в Одеську область. Там і минули роки навчання дівчини. Вона закінчила Одеський сільсько­господарський інститут. А коли вийшла заміж, то пере­їхали до Києва. Має двох доньок, внучку-п'ятикласницю. Її дві сестри перебувають за кордоном. Мама померла, а батько проживає на Житомирщину.

Діти приїздять у Якличі, їм тут теж подобається.

Тетяна ніколи за своє життя не обробляла городу. Інколи допомагала тітці. У Якличах, особливо перший рік, коли засадили город, то щоранку бігла на город, спо­стерігаючи за кожним новим листочком. Сама висіває розсаду у парничок.



Такого гарбуза виростила Тетяна Павлюк

На городі в неї все є, і з кожним ро­ком добавляється площа. Картопля уродила. Огірків ви­сіяла багато, дещо здавала, але більше роздавала.

- Дівчата заробили по 6-7 тисяч за сезон на огірках. А я 600 грн, вернула гроші за насіння. Зате у мене більше 100 банок маринованих огірочків, є ще солоні, - хвастається Тетяна.

Вона ще навчається. Багато знань і практики вико­ристовує із досвіду спащанок - подруг по плетінню сі­ток. За їхніми порадами садила кавуни під поліетилен на другий день після Григорія (б травня). Коли зійшли, а ще було прохолодно, прикривала агроволокном. Вродили. Були по 7-8 кілограмів. Найбільше до смаку варення із
гарбузів. Ріже гарбуз на шматочки, засипає цукром і че­кає доки з'явиться сік. Можна додати яблуко. Варить. Наприкінці додає лимон чи апельсин або і те, й інше. Для пиріжків це дуже смачно. До речі, пиріжки жінка навчи­лась пекти, коли з'явився у неї зять. І зараз пече у духов­ці, хоча піч теж є.

Коли є вільна хвилинка, Тетяна Анатоліївна в'яже. Вміє шити одяг. Навчилась цього, коли на початку 90-х наро­дилась донька, а в магазинах нічого не було.

- У селі завжди є чим зайнятися. Правда, заробітку ні­якого. Але їсти вистачає, одяг теж є. Живу і насолоджу­юсь. Як мовиться, не шукай матеріальні блага на зем­лі, а шукай духовне на небі. Я колись не вірила в Бога. А коли мама захворіла і помирала, я попросила її, щоб наснилась і розказала, як там, на тому світі. Перед со­роковинами сниться сон, ніби тато каже, хочеш з мамою поговорити. А я ж кажу, що вона померла. Ні, каже бать­ко, ось вона біля мене. І мама розповіла, що їй добре, і в тебе, каже, буде все добре. Попрощалася і сказала, що більше говорити не може. А тату наснилась, ніби йде гола полем і каже, що їй холодно. Ми порадились і ви­рішили роздати мамин одяг. Знову сниться мама, дякує, вже їй тепло. Сестра ніколи не поминала маму, не розда­вала цукерок. І їй уві сні мама попросила нагодувати її, каже, що голодна. Ну як після такого не вірити. Молитви я завжди читала українською. Вже тут, у селі, мене про­сили прочитати «Отче наш» на поминках, то я знала тіль­ки українською. Колись моя бабуся, татова мама, завж­ди казала, що молитися потрібно тією мовою, якою роз­мовляєш. І вона увесь час святкувала Різдво 25 грудня.

Я не шкодую, що поміняла Київ на село. Я відчуваю себе потрібною, спокійною в певній мірі. Головне нині - найскоріше зустріти перемогу.

Довідково:

Давнє поселення юхновської культури в урочищі Лазарка над Старою Десною. Сіверянське поселення Якличі, назва якого занесена переселенцями зі Словенії.

Ще за поляків згадуються Якличі Нижні і Вищі на березі річки Десни. За польськими архівами Петро Кулаковський доводить, що 1621 року Якличі нале­жали Мартину Бочковському, а потім були купле­ні Олександром Пісочинським у Марка Садовського у 1638 році.. А за московської держави належали Семену Лакисову (Семену Опанасову і Семену Андросову) і сплачували податок у вигляді 3 пудів меду.

На початку 18 ст. — 3 двори і пасіка Филимона Шатили. У 1781 р. — сотниці Шафонській належало 24 хати і 10 хат бобровників. Крім посполитих, здавна в селі жили ко­заки. 1810 р. — 93 ревізькі душі. За переписом 1897р. — 78 дворів, 463 жителі. У 1924р. — 78 дворів і 477 жи­телів. За крайнім офіційним переписом у селі проживає 159 осіб.

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: