100-річна Ольга Піддубна розповіла, як пережила колективізацію, голодомор і війну

Добавить новость

Вторник, 1 Августа 2023 12:19  |  Просмотров: 1858

11 червня Ольга Петрівна Піддубна із Шабалинова святкувала своє сторіччя. Що і казати - поважний ювілей. Не кожній людині Бог відмірює життя, довжиною у століття, а ось Ольгу Петрівну щедро нагородив довгими роками. Ось тільки були вони не медом посолоджені, а все більше з гіркотою полину. Часи такі були, коли мало хто жив добре. А у селі - тим більше. Колективізація, голодомор, війна... Усе пережила. А коли на її життєвому колендарі заосеніло, своєю турботою і любов'ю оточив матусю син, подарувавши щасливу і спокійну старість.



Шабалинівська довгожителька Ольга Петрівна ПІДДУБНА

Росла без батька і по чужих хатах

Народилася Ольга у 1923 році. Коли дівчинці було три рочки, помер від хвороби батько. Залишилася мати Тетяна з трьома дітьми. Ольга була найменшою у родині. Дещо старші - Марія і Ганна. Разом проживала і батькова мати Хотина. Вона всім заправляла, як найстарша у родині, а тому, коли почалася колективізація, ска­зала: «У колгосп іти не можна». Родину тоді розкуркулили.

Хоча, як розповідала Ольга Петрівна, нічого у них доброго і не було, щоб курку­лями вважати. Але найстарша Ганна, яка більше пам'ятає, казала, що хата була під залізом. На ті часи це була розкіш. Зна­чить, заможний господар. А ще у дворі - коні, корови. Забрали все. Вигнали з хати жінку з малолітніми дітьми. Важко навіть уявити, як доводилося Тетяні ростити своїх доньок, як заробляти, аби вдіти хоч у щось, щоб прогодувати. Жили все по людях. То у чиємусь хліві, то у чужій хатині. Так і не було у них більше ніколи свого дому. Не побудували. Головне було - вижити. Ольга Петрівна мало що пам'ятає з дитинства, бо коли виганяли з хати, була ще зовсім малою. А ось голодовку тридцять другого року часто згадувала, сину розповідала, як колись від голоду пухли. Казала, що ті, хто був у колгоспі, ще хоч якось мало-мальськи виживали, а ось хто не пішов у колгосп, той добре пізнав, що таке голо­дним лягати спати, коли живіт зводить, що і сон не бере. Їли, що і всі у ті часи: лободу, мололи конюшину, восени збирали на колгоспному полі гнилу картоплю, а мати пекла з того крохмалю якісь млинці.

Часто згадувала Ольга Петрівна випа­док, коли навідався до них продзагін, який вишукував і забирав усе їстівне з двору. У них був невеличкий клуночок якогось чи то зерна, чи крупи, який мати сховала у посадці картоплі. Але знайшли і забрали, залишивши сім'ю з п'яти осіб, які жили без чоловічої підтримки, на голодну смерть. Але вижили.

Холодне-голодне дитинство було в Ольги. Нам не вдалося поговорити з шабалинівською довгожителькою. Вона вже сла­бенька, погано розмовляє. Отож все, що знав, розповів нам син Микола Іванович.

- А чи ходила мама до школи, чи вміла писати читати?
- Ось цього я не знаю, ніколи про це не говорили, але писати вміла і читала. Напевне ж, була якась у селі школа, то декілька класів закінчила.

До війни померла баба Хотина, а серед­ульша Марія вийшла заміж, і пішла жити до чоловіка. А ось найстарша Ганна заміж так і не ходила. Після війни вже працювали у колгоспі, отож жити стало легше. Але і надалі мешкали в чужій хаті. Заміж Ольга вийшла у п'ятдесят третьому за місцевого чоловіка, фронтовика Івана Піддубного. Він був уже не парубком, а розведеним, доньку мав від першого шлюбу. Одружився ще до війни, яка затягнулася для нього аж на сім років.

Повернувся чоловік з війни у сорок сьомому році, а дружина вже іншого знайшла, отож і розлучилися. А потім пригледілася Івану спокійна за вдачею Ольга, яка жила неподалік, її і взяв у дружини, привів у батьківський дім. Сина Миколу народили. Мати Івана померла ще у сорок сьомому році, а батько пішов у прийми, залишивши сину і невістці хату, на місці якої у 1961 році молода родина збудувала новий добротний дім.

Життя навчило пристосовуватися до людей

Працювали Іван і Ольга у колгоспі на різних рядових роботах, чоловік деякий час сторожував на фермі. Спину гнули все життя, бо тоді у колгоспі все робилося вручну. А вдома було також немале гос­подарство.

- Усе життя, скільки і пам'ятаю, батьки були у труді, за роботою і світу білого не бачили. Жили по-різному, всякого бувало. У батька був складнуватий характер. А мати була спокійна, терпелива, покладис­та. Напевне, такою її життя зробило. Бо жила все життя по чужих кутках, пізнала у житті немало горя, то і навчилася при­лаштовувалася до людей, - розповідає Микола Іванович. - Батько помер у 2003 році, а мамі Бог подарував довгі роки, ніхто із її роду до такого віку не доживав.

- Якою була ваша мама?
- Доброю, турботливою, чуйною, спра­ведливою і дуже жалісливою. Кота, собаку взимку на мороз не вижене, ночувати у хаті всіх залишить. У дитинстві читала мені «Кобзаря». Але не «Реве та стогне Дніпр широкий», а «Наймичку», «Катерину», такі жалісливі поезії, які за душу брали. Вона мала особливу вдачу. Я з дружиною про­жив 48 років, але ніколи не чув, щоб вона хоч одне погане слово на невістку сказала чи колись за щось посперечалися. Для неї всі хороші. І з батьком вони ладили тільки завдяки їй, тому що вона вміла всі гострі кути загладити. До всіх людей із добром.

Оточена любов'ю сина

А зараз Ольга Петрівна вже прикута до ліжка, навіть по хаті не ходить. Але не зо­всім лежача. Треба подати руку, щоб сіла, подати тарілку з їжею, вкласти у ліжко, вкутати. Доглядає вже довгі роки за мамою єдиний син - Микола. Він проживав у Києві, працював у міліції, рано пішов на пенсію. Спочатку, поки працював, постійно навід­увався, усе робив по господарству, а потім разом з дружиною залишили столицю та і переселилися у Шабалинів, щоб маму доглянути. Зараз дружина Миколи Івано­вича у Києві. Після перенесеного інсульту ходить з двома паличками, проживає з сином, а Микола Іванович залишився у Шабалинові.

- Уже десять років я невиїзний із села, - посміхається чоловік. - Маму вже давно не можна саму кинути, а зараз і поготів - потрібен постійний догляд.

Ольга Петрівна оточена любов'ю і турботою найріднішої їй людини - сина. Він подарував своїй мамі теплом зігріту старість. На її життєвому календарі вже пізня осінь, але тепла і сонячна, як літній день, коли вона з'явилася на світ.
На сторіччя найстарішу жительку Шабалинова прийшли привітати староста села з діловодом. Бажали здоров'ячка, бо що ще треба у такому віці. А бабуся посмі­халася. Їй була приємна увага. Дякувала. Багатьом, вітаючи з народинами, бажають дожити до ста років. Та не кожному це вдається. А ось Ольга Петрівна, проживши надзвичайно важке життя, таки гідно по­долала сторічний рубіж, з чим її і вітаємо.

Джерело: "Нові горизонти", Людмила КОВАЛЬЧУК, фото Миколи Сальнюка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: